«Що трапилося з Німеччиною?» — все частіше запитують люди з обох боків Атлантики. Однак у Берліні, здається, ніхто не розуміє цього запитання.
Сумніви відносно ролі Німеччині багато в чому пов’язані з поточною економічною та фінансовою кризою, а також слабкістю Європейського Союзу та його інститутів. Після провалу референдумів з Європейської конституції та лісабонському договору ЄС живе на автопілоті під керівництвом бюрократів. За наявності 27 членів, а також за відсутності реформ своїх інститутів та процедур процеси в ЄС стали надто неефективними.
Кризи також є моментами істини, оскільки вони розкривають як сильні, так і слабкі сторони всіх гравців, що беруть участь. Із цієї причини Європі зараз потрібно лідерство не від слабкої Єврокомісії чи будь-якого іншого інституту ЄС, а столиць його головних країн-учасниць.
Зазвичай, коли на кону стоять серйозні економічні та фінансові питання, люди спрямовують свій погляд у бік Німеччини — найбільшої економіки ЄС. Однак те, що вони бачать, їх бентежить, оскільки Німеччина відкрито відмовляється брати на себе лідерство.
Звичайно Німеччині було нанесено сильного удару — дуже сильного — економічною кризою. Проте її економіка залишається потужною, як ніколи, пройшовши випробування возз’єднань і необхідних реформ ринку праці країни та системи соціального забезпечення.
Що дивує наших сусідів та партнерів — а також збільшує недовіру, — що від початку глобального краху минулого вересня уряд Німеччини майже виключно спрямовує свою увагу на боротьбу з кризою на національному рівні, категорично відмовляючись від будь-яких спроб вийти на європейський рівень. До цього треба додати відчутне напруження відносин між Францією та Німеччиною, блокування створення загального газового ринку ЄС, близьку стратегічну співпрацю з Росією Володимира Путіна та інших, і стурбованість стосовно Німеччини тільки збільшується.
Ідеться не тільки про побоювання Берліна, що будь-яке європейське рішення буде коштувати Німеччині набагато дорожче і займе набагато більше часу; ця нова форма німецького євроскептицизму також показує фундаментальну зміну відносин серед переважної більшості німецької політичної та економічної еліти.
Ця зміна стає очевидною, якщо поставити одне запитання: чи можливо сьогодні відмовитися від німецької марки та ввести євро як загальну валюту? Відповідь — гучне «ні». Незалежно від того, чи буде це канцлер Ангела Меркель, чи міністр закордонних справ Франк Штайнмайер, це питання гучно відлунюється серед усього політичного спектру, незалежно від партійної приналежності людей, які входять до складу уряду.
Після зміни гвардії, слідом за розпадом червоної/зеленої німецької коаліції, поступово відбулася фундаментальна зміна відношення. Сьогодні Європа більше не розглядається як ключова програма політики Німеччини, в яку люди хочуть інвестувати значну частину свого політичного капіталу, і таким чином,— свого власного майбутнього. Швидше, через 20 років після падіння Берлінської стіни, об’єднана Німеччина починає розуміти, що вона також може діяти самостійно. Проблема, звісно, полягає в тому, що це серйозне неправильне розуміння ситуації.
Відносини Німеччини з Європою практично всіма демократичними партіями розглядаються з функціональної точки зору. Однак поки що Європа, без сумніву, залишається важливою для затвердження як загальних, так і національних інтересів, вона більше не є проектом майбутнього. Таким чином, ракурс Німеччини зміщається в тому ж напрямі, що й ракурс Франції та Великої Британії: ЄС все більше розглядають як основу та передумову для затвердження національних інтересів, а не як самоціль.
Причини цих глибоких змін очевидні: возз’єднання та історична розв’язка все ще залишають відкритим «німецьке питання»; провал конституції ЄС, отже, концепції загальної Європи; інституційна слабкість розширеного складу ЄС із 27 членів; а також зростаюча неефективність та уповільненість інститутів ЄС.
Чи повернеться Німеччина до націоналізму? Всі політичні гравці в Берліні заперечують це з обуренням. Немає стратегії або якогось генерального плану повернення до націоналізму. Фундаментальна зміна в німецькій європейській політиці відбувається сама по собі — результат процесу, який практично можна назвати «органічним». Як такий, він не несе зміщення німецької політики, яке виявляється, наприклад, у відмові лідирувати під час поточної кризи.
Стратегічна ілюзія великих країн-членів полягає в тому, що вони можуть захистити свій статус без цього флегматичного утворення під назвою Європа. Чи може насправді Німеччина дозволити провалитися розширенню ЄС у Східній Європі? Чи може вона дозволити настати кризі євро, що загрожує життю, або наражати на небезпеку загальний ринок внаслідок зростаючого протекціонізму чи допустити тиск Росії на найближчих східних сусідів ЄС? Чи може вона дійсно провести незалежну національну політику на Близькому Сході та в Африці або відігрваати ефективну роль у розв’язанні глобальних проблем, від боротьби зі зміною клімату до створення нового фінансового порядку?
Поставити ці запитання та багато інших — не означає отримати на них відповіді: тільки сильний, значно більш інтегрований ЄС може впоратися з усім цим. Однак у такого ЄС буде майбутнє, тільки коли уряди його країн-членів, а також люди захочуть інвестувати значну частину свого політичного успіху та своїх національних інтересів. І передусім, як це було раніше, це стосується Німеччини, розташованої в серці континенту, яка має найчисельніше населення і найбільшу економіку в ЄС та, що не менш важливо, має важке минуле.
Йошка ФІШЕР — провідний член Партії зелених Німеччини протягом майже 20 років, міністр закордонних справ і віце-канцлер Німеччини з 1998 по 2005 рр.
