Заворушення, що тривають в Ірані на тлі 30-ї річниці революції, в результаті якої був повалений шах, викликає запитання: а чи не перебуває Ісламська Республіка на межі краху ? Як і 1979 року, мільйони іранців вийшли на вулицю, цього разу протестуючи проти фальсифікації результатів президентських виборів, що відбулися в червні.
Ошукані кандидати в президенти — обоє ветерани тієї революції — інстинктивно подумали про повторення історії. Мір Хоссейн Муссаві побачив у зелених символах демонстрантів відображення кольору Дому Пророка і переконував своїх прибічників продовжувати їхні нічні співи «Аллах Акбар!» на дахах будинків. Таким чином, перший слоган опозиції волає до релігійного кредо революції 1979 року. Не так давно протестуючі виспівували це під час жалобних мітингів з нагоди роковини смерті Великого Аятолли Хусейна Алі Монтазері в останні дні 2009 року.
І все ж ми ризикуємо бути введеними в оману спогадами про 1979 р. Ще дуже рано передрікати чергову революцію. Але розкол між іранським суспільством і його урядом набагато більший сьогодні, ніж при шаху 30 років тому. Здається, зміни просто неминучі.
Технічний прогрес чимало допомагає протестуючим у наш час. Текстові повідомлення, твітери та інтернет набагато перевершують контрабандні касети з мовами Аятолли Рухоллі Хомейні, які розпалювали опозицію 1979 р. Ось чого не вистачає цього разу, так це харизматичного лідера, порівнянного з Хомейні. І дійсно, характерною особливістю іранського опозиційного руху є брак ефективного керівництва, незважаючи на вражаючу завзятість протестів. Навіть Муссаві з готовністю визнав, що ані він, ані інший кандидат в президенти, Ахмад Каррубі, досі не відчувають себе відповідальними за те, що відбувається.
Найбільша відмінність між 2009 і 1979 роками була створена самою революцією. Революції завжди дають народження новому політичному класу, й іранська Ісламська революція не була винятком. Іранське керівництво, що сформувалося після революції, складалося з вузького правлячого прошарку і набагато ширшого підтримуючого класу, який був наділений правом адміністрування і політичної мобілізації.
Через 20 років після смерті Хомейні склад цього політичного класу радикально змінився. Духівництво поступово втратило вплив у силових структурах і армії, з чиїх лав і вийшов президент Махмуд Ахмадінежад. Бюрократичні та силові структури, в яких домінують стражі ісламської революції та їхні ополчення, Басиджі (мобілізаційний корпус), зараз міцно ствердилися у владі.
Лідер Ісламської Республіки, Аятолла Алі Хаменеї, благословив рішення стражів ісламської революції вкрасти перемогу на виборах президента. Прямо ототожнюючи себе з військово-силовим апаратом, очолюваним Ахмадінежадом, Хаменєї викликав відчуження у важливого сегменту правлячої духовної еліти. Він також послабив свій статус арбітра вищої інстанції в іранському суспільстві, роль, яка була центральною в домінуванні Хомейні. В результаті він викликав розкол між двома стовпами революційного режиму: духівництвом і військово-силовою структурою.
Зміцнення особистої, позаконституційної влади Хаменєї вносить сильний елемент невизначеності в іранське майбутнє. Політичні режими, засновані на особистій владі, зазвичай відомі як диктатура, виявляються неміцними в кризисні часи. Це було слабкістю шахського режиму, який було повалено, як тільки був паралізований у своєму ухваленні рішень. За ним не було нічого, що могло б підтримати систему.
Підтримка Хаменєї, надана путчу 2009 року, мабуть, була помилкою, яка дорого обійдеться. Єдиною помилкою він підірвав все те, що здавалося непорушним постреволюційним курсом на першу і єдину теократію в сучасній історії. На нещодавніх демонстраціях в Тегерані, Тебрізі, Ширазі та інших іранських містах услід за криками: «Аллах Акбар!» тепер уже чуються вигуки: «Смерть диктаторові!».
Іранський режим зараз критично залежний від рішень, що приймаються однією людиною — Вождем. З цієї причини він і демонструє зараз міру крихкості, порівнянну з шахським режимом наприкінці 70-х.
Більшість ораторів зеленого протестного руху виступають на підтримку громадянської непокори, а не революції. Раніше в цьому ж місяці Езаттола Сахабі, який був членом тимчасового революційного уряду 1979 року, категорично заявив, виступаючи в Тегерані, що «революція в сьогоднішньому Ірані як неможлива, так і небажана». Приблизно в той же час п’ять відомих опозиційних інтелектуалів, що живуть у вигнанні, опублікували реформістський, але не революційний маніфест, спрямований проти «деспотичних опікунів».
Але дуже мало шансів, що ці діти ісламської революції — тепер сивіючі реформісти — залишаться при владі в зеленому русі, який зараз відбиває прагнення постреволюційного покоління студентів, молодих жінок і чоловіків.
Аятолла-диктатор і стражі ісламської революції зробили все, що в їхніх силах, щоб дискредитувати своїх супротивників, фабрикуючи звинувачення в злочинній змові з метою зміни режиму, заснованого на досвіді «оксамитових революцій», породжених «західними суспільними науками», підкріплюючи їх вимушеними зізнаннями на показних судах.
У глибині душі вони знають, що не існує жодної змови. Їхній страх заснований на тому, що вони бачать перед собою: невблаганний хід історії.
Саїд А. АРДЖОМАНД — професор соціології й директор Інституту глобальних досліджень Стоуні Брук при Університеті штату Нью-Йорк Стоуні Брук.
