Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Відлуння злочину Брейвіка: запитання без відповідей

18 серпня, 2011 - 00:00

Ірина Магдиш, редакторка журналу «Ї» — одного з кращих інтелектуальних часописів України, — на своєму блозі поставила прості, навіть елементарні запитання, відповіді на які не будуть такими ж елементарними. Стосуються вони того, що іще довго буде ятрити душі інтелектуалів усього світу, — недавньої норвезької трагедії поблизу Осло, масового вбивства молоді, злочину Андерса Берінґа Брейвіка. Не знаю, чи ставила перед собою ці запитання політкоректна еліта нинішньої Європи, чи спробувала їх уникнути, але ж хіба є сила, здатна приборкати вільну думку?

Тим більше, що відповіді на ці запитання життєво важливі для українців, які в основній своїй масі прагнуть інтеграції до Європи.

«На острові Утойя зібралися молоді люди — члени молодіжної гілки правлячої партії Норвегії. Тобто люди, які усвідомлено вже обрали якусь певну життєву позицію і претендують на ролі майбутніх лідерів у суспільстві чи у невеликих групах людей, — констатувала Ірина Магдиш. — Брейвік був один. Так, озброєний, так, неочікуваний, так, непередбачуваний. Але його дії тривали не секунду, за яку неможливо зорієнтуватися. Він наздоганяв свої жертви, бігав островом. Перезаряджав зброю. Тобто були миті — і не одна — коли він не стріляв. Чому ніхто з потенційних лідерів не спробував його зупинити? Чого забракло? Відваги? Рішучості? Оцінки ситуації? Жертовності? Відповідальності? Бажання врятувати хоч кілька життів? Якщо всього цього не знайшлося, то за якими критеріями добираються лідери?» (http://zaxid.net/blogs/showBlog.do?chomu_tak_povelisya_maybutni_lideri_n...)

Ось такі прості запитання. Утім, останнє з них, як на мене, страждає на ту саму політкоректність, яка не дозволяє називати речі своїми іменами. Отож — «За якими критеріями добираються лідери в країнах розвиненої демократії та високого рівня добробуту? Чи не паралізують якісь чинники сучасної європейської цивілізації здатність людей до опору, до самопожертви в ім’я інших? Власне, чи взагалі є в європейців найвищі цінності, за які вони готові віддати свої життя, чи єдиною цінністю є саме це індивідуальне життя?» — думаю, без домішок надмірної толерантності й політкоректності ці запитання могли би звучати саме так.

Власне, Ірина Магдиш далі запитує майже те саме, тільки у більш м’якій, загальній формі: «Чи ці молоді люди не опиралися, тому що вони є результатом життя кількох поколінь в одній із найбільш багатих, соціально гарантованих і стабільних країн?... Чи цивілізація, наділивши нас цінностями демократії, толерантності, гуманізму, не атрофувала риси характеру, які необхідні для виживання, захисту, опору небезпеці?».

Одразу варто уточнити: не всі зібрані в таборі молоді активісти Робітничої партії тікали чи заціпеніли від жаху; декілька з них загинуло саме у спробі зупинити вбивцю. Отож індивідуальну відвагу дехто з них продемонстрував — але, якщо зважати на присутність на острові ледь не шести сотень люду, то відважними виявилися тільки 1—2% майбутніх лідерів. І саме вони загинули...

І ще одна нестандартна деталь, потрібна для розуміння того, що відбувалося на острові Утойя. Загальновідомо, що поліція і спецслужби виявилися вкрай неефективними і півтори години не могли дістатися до острова, бо не могли знайти транспорту. А тим часом лесбійська пара Хеґе Дален і Торіл Гансен, яка відпочивала неподалік острова, врятувала від смерті близько 40 учасників табору. Почувши постріли і крики, жінки кинулися до пришвартованого поруч човна і стали плавати до острова й назад, підбираючи тих, хто стрибав у холодну воду чи намагався сховатися за прибережним камінням. Багато з них були поранені, залиті кров’ю й перебували в шоковому стані. Лесбійки за чотири рейси вивезли постраждалих стільки, скільки змогли, але потім кулі пробили борт їхнього маленького човника.

Можна подумати, що кремезні чоловіки-поліцейські цілу годину не могли знайти бодай такого човна...

Та головне не в тому. Головне все ж — знайти відповідь (точніше, комплекс відповідей) на поставлені вище запитання.

А для цього, як на мене, варто звернути увагу ще на дві надзвичайно важливих обставини, котрі, у свою чергу, також породжують запитання.

Добре, кілька хлопців спробували знешкодити терориста і героїчно загинули. Але ж ішлося, нагадаю, про майбутніх лідерів, серед яких було чимало осіб, старших за 20 років! То чому ніхто з них не виявив здатності до колективної організації відсічі, до ролі кризових менеджерів, до елементарної сержантської чи лейтенантської командної місії? На острові були і лісок, і кілька споруд, і купи каміння, з-за яких зручно нападати зненацька, а в те, що ніхто не міг знайти гострі предмети чи дубці, просто не віриться. Не був здатен знайти, бо заціпило, бо піднялася паніка — це інша річ. Та, знов-таки, до табору набирали активістів та майбутніх лідерів, а ці потенційні лідери виявилися нездатні навіть організувати втечу, не те що бій зі злочинцем, — бій, у результаті якого загинуло б значно менше молоді...

Чи, може, ніхто з них не проходив вишкіл у лавах скаутів? Чи, можливо, нині скаути — це щось на кшталт офіційних «тимурівців» брежнєвських часів, що були навчені тільки виконувати накази начальства та рапортувати про це?

Мабуть, я помиляюся, але здається, що молодь, котра пройшла класичний скаутський вишкіл у першій половині ХХ століття, навряд чи дала б от так себе перестріляти, мов куріпок (бо ж, крім 68-ми вбитих, не слід забувати і про майже сотню поранених).

І ще одне, надзвичайно важливе для психологічної характеристики учасників табору на острові Утойя. Як розповів запрошений туди молодий представник Прогресивно-демократичної партії Лівану Басиль Аль Уд, майже всі юнаки та юнки на острові носили хустки-куфії (у нас вони звуться «арафатками»). (http://rusrepublic.ru/index.php/component/content/article/1-latest-news/...). Це речі, аж ніяк не менш знаково-символічні, ніж свого часу уніформа «коричневих батальйонів» та ротфронтівське вітання — стиснутий кулак. Звідкіля він узявся в демократичній країні — потяг до романтизації ісламістського тоталітаризму, до солідарності з ним? І чи не підсвідома (й воістину віктимна!) криптотототалітарна настанова молодих лівих активістів у ситуації, коли проти них була застосована брутальна й безжальна сила, змусила їх схилитися перед цією силою чи безпорадно розбігатися навсібіч?

Я чудово розумію, що останні запитання шокуватимуть апологетів сучасних модифікацій лівої ідеології, але хочу нагадати — в основі цієї ідеології лежить повага до людини праці та захист її прав та інтересів, а не схиляння перед паразитичними політичними угрупованнями, які надягають модні й доходні наліпки «національно-визвольних рухів», маючи на меті не визволення своїх народів, а власний тотальний контроль за ними. А майбутніх лідерів свого рівня «старші дяді й тьоті» Робітничої партії Норвегії орієнтували на пієтет перед якщо не московським, то арабським тоталітаризмом...

Власне, чи не ментальне зіткнення принципово несумісних ідеологій, навряд чи усвідомлене самою молоддю, але від того не менш реальне, могло стати (в кінцевому підсумку, ясна річ) головною причиною ступору і втрати здатності зорієнтуватися у надзвичайній ситуації? Чи все значно простіше, і винні в усьому незчисленні посібники з оптимальної поведінки при загрозі теракту, які вимагають не чинити опору та виконувати всі накази злочинців, а там, дивись, мудра і всесильна держава обов’язково про тебе подбає?

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Газета: 
Рубрика: