Недавно віце-президент Єврокомісії Гюнтер Ферхойген в інтерв’ю німецькому виданню «Ді Вельт» заявив, що за 20 років усі європейські держави ввійдуть у ЄС, крім країн пострадянського простору — Росії, Грузії, Молдови, Білорусі та України. На шпальтах «Дня» в цьому контексті розгорнулася широка дискусія щодо питань євроінтеграції України. Пропонуємо вашій увазі ще одну думку в рамках цієї полеміки.
Зрозуміло, що не слід абсолютизувати сказане Гюнтером Ферхойгеном, який офіційно не уповноважений робити подібні заяви. Із другого боку, потрібно усвідомлювати, що такі висновки відображають достатньо реальні (об’єктивні) процеси, що відбуваються нині на терені ЄС, і тому потребують чільної уваги та реалізму українського політикуму .
Йдеться насамперед про економічні труднощі ЄС, пов’язані з реалізацією лісабонської стратегії, яка передбачає не лише суттєве прискорення економічної динаміки, а й забезпечення впродовж десяти років лідерства в конкурентоспроможності європейської економіки. Однак уже тепер можна вести мову про провал цих планів. Останнім часом ЄС перетворився у зону найнижчих темпів економічного розвитку. ЄС відчутно програє США в обсягах фінансування науки та інновацій i за темпами зростання ВВП, які знизилися останнім часом майже до двохвідсоткової позначки (2005 р. — 2,2% ). Це у 1,6 раза менше, ніж у США. У 2005 р. ВВП Франції та Великобританії зріс на 1,4%, а Німеччини — всього на 1%. Розширення ЄС не лише не пом’якшило ці проблеми, а навпаки — у багатьох аспектах загострило їх.
Виявляється очевидне: ніяка економічна система не може бути стійкою без політичної основи. Без такої основи неможлива і зовнішньополітична та оборонна дієздатність Євросоюзу. Саме з цих міркувань було розпочато процес прийняття Конституції Євросоюзу, яка мала створити правові основи ствердження політичної Європи, вдихнути тим самим в ЄС нове життя, суттєво зміцнити конкурентоспроможність європейської інтеграційної моделі.
Однак події середини минулого року у Франції та Нідерландах, пов’язані з блокуванням конституційного процесу, показали суперечність між цілями формування цілісної наднаціональної політичної Європи і розширенням ЄС. Досить пригадати, що переважна більшість резидентів, яка проголосувала проти Конституції, назвала причиною своєї позиції «надмірне розширення ЄС». «Європи стає занадто багато, а її утримання обходиться занадто дорого», — ось лейтмотив цієї позиції.
У цьому ж контексті не можна не враховувати і трагічні події у Франції минулого року, які отримали назву «мігрантської революції», засвідчивши всю глибину суперечностей формування на основі мігрантських верств населення на теренах Європи нового соціального прошарку — «пролетаріату ХХI століття». Існує логічний зв’язок між цими подіями і «карикатурним скандалом», який несе на собі ознаки цивілізаційних протистоянь.
Ці та ніші процеси дають пояснення надзвичайно обережному ставленню ЄС до свого подальшого розширення. У зв’язку з цим застереження Г.Ферхойгена має сприйматися як таке, що реально кореспондується iз зазначеними процесами. До того ж потрібно враховувати значне економічне та технологічне відставання пострадянських країн, що претендують на вступ в ЄС, у т.ч. й України. За рівнем ВВП на одну особу Україна поступається в середньостатистичному вимірі країнам ЄС майже в чотири рази.
Зазначене зумовлює необхідність більш виваженого підходу до визначення євростратегічного курсу України. Об’єктивна зумовленість можливого відкладення на більш віддалену перспективу терміну реалізації кінцевої мети — набуття Україною повноправного членства в ЄС (а це наше незмінне прагнення) не повинно стати втратою для суспільства, оскільки йдеться про розширення періоду фундаментальних системних трансформацій, які належить здійснити. У цьому контексті помірковані політики розуміють, що поглиблення конструктивної співпраці в межах ЄЕП і, насамперед, iз Росією — це наш серйозний актив і в контексті євроінтеграційних перспектив. На Захід потрібно йти з дієздатною державою, конкурентоспроможною економікою та сформованою національною ідентичністю народу.
У зовнішній політиці України потрібно враховувати і можливості корекції євроінтеграційної стратегії ЄС, пов’язаної з утворенням загальноєвропейського економічного простору — «Великої Європи», Європи, яка включає в себе не лише Західну, Центральну та Східну Європу, а й Росію, а також інші пострадянські держави. Цей проект досить реалістичний: у центрі Великої Європи — ядро країн, що входять до ЄС, а далі — концентричні кола з країнами з різною глибиною інтеграції. Йдеться про диверсифікацію євроінтеграційного процесу, надання йому більшої гнучкості.
Діалог iз приводу цього проекту вже декілька років ведеться на рівні ЄС — Росія. Україна не повинна займати відсторонену позицію від цього діалогу. Більше того, при наявності доброї волі можна було б вести мову про формування своєрідного геополітичного трикутника Росія — ЄС — Україна, який на нинішньому етапі міг би стати основою нової пан’європейської стратегії. Не слід думати, що зазначена конструкція якимось чином завадить реалізації нашої основної мети — набуття (нехай й у більш віддаленій перспективі) повноправного членства в ЄС. Є в цьому й інший підтекст. Європа — це наш спільний дім, спільний дім усіх без винятку народів континенту, а відтак, усі ми маємо перейматися його долею та майбутнім. Монополія у цьому будь-якої держави чи групи держав не припустима. Вона дискримінаційна. Ми не повинні погоджуватися з цим.
