Протягом 19 років Захід (Америка та Європа) відкладали відповідь на важливе стратегічне питання: яку роль насправді повинна відігравати пострадянська Росія в світовому масштабі і в європейському порядку? Чи потрібно вважати її важким партнером чи стратегічним противником?
Навіть коли це питання постало особливо гостро під час кризи короткої війни Росії проти Грузії минулого літа, Захід не дав на нього переконливої відповіді. Якщо ви дотримуєтеся думки більшості східних європейців, Великої Британії та адміністрації Буша, то відповіддю буде «стратегічний противник». Але більшість західних європейців вважає за краще вважати її «важким партнером». У цих двох, здавалося б, взаємовиключних альтернатив є одна спільна риса: жодну з них не було продумано до кінця.
Якщо ви вважаєте Росію стратегічним противником — а відновлення політики Великої російської влади за Володимира Путіна на шкоду владі закону у внутрішній і зовнішній політиці дійсно говорять на користь цього, — тоді Захід повинен істотно змінити свої наміри.
У той час, як Росія більше не є супердержавою, якою вона була за радянської доби, у військовому відношенні вона все ще велика держава, принаймні, в Європі та Азії. Для врегулювання численних регіональних конфліктів (Іран, Близький Схід, Афганістан/Пакистан, Середня Азія, Північна Корея) і розв’язання глобальних проблем (охорона клімату, роззброєння, контроль над озброєнням, нерозповсюдження ядерної зброї, енергетична безпека), які є пріоритетами в західній програмі заходів, співпраця з Росією необхідна.
Стратегічна конфронтація з Москвою, тобто новий вид «міні-холодної війни», підірве цю програму, або принаймні значно ускладнить її виконання. Таким чином, питання просто звучить так: чи настільки серйозною є загроза, яка походить від Росії, що необхідна свого роду стратегічна переорієнтація з боку Заходу? Я вважаю, що ні.
Претензії Путіна на статус великої держави і його політика великої держави щодо структури є дуже вразливими. Це особливо вірно в той час, коли ціна на нафту впала нижче аніж $40 за барель. І він це знає.
У демографічному стосунку Росія різко пікірує; вона залишається відсталою в економічному і соціальному плані; її інфраструктура слабко розвинута, також як і її інвестиції в освіту та професійне навчання. В економічних відносинах вона, головним чином, покладається на експорт енергії і товарів, а в своїх спробах модернізації вона, значною мірою, залежить від Заходу, особливо від Європи.
Проте через свою геополітичну позицію і свій потенціал Росія залишиться постійним стратегічним чинником у Європі і Азії, який не можна ігнорувати. Тому інтеграція країни в стратегічне товариство є в інтересах Заходу. Але для цього буде потрібна західна політика, яка базується на довгостроковому мисленні та впевненій і сильній позиції влади, бо Кремль сприйматиме будь-яку ознаку розходження у думках і слабкості як слушний момент для повернення до Великої російської політики влади.
Декілька місяців тому російський уряд виступив із пропозицією обговорити новий європейський порядок всередині структури Організації з безпеки та співпраці в Європі. Росія вважає угоди 90-х несправедливими, базованими на її слабкості в той час і в тій формі, в якій їх було прийнято, і вимагає їхнього перегляду. Головна стратегічна мета Москви полягає в послабленні чи навіть поступовому скороченні НАТО як антиросійського військового союзу і відновленні своїх сфер впливу в Східній Європі та Центральній Азії.
Проте тут Путін здійснює велику помилку, оскільки для Заходу всі ці цілі неприпустимі, а Кремль, схоже, все ще не розуміє, що найкраща і найефективніша гарантія існування НАТО була і продовжує бути агресивною зовнішньою політикою щодо Росії.
У країні, яка колись була прародителем марксизму-ленінізму, лідери, здається, досі не розуміють діалектики. Зрештою, якби російський уряд дійсно хотів досягнути змін у пострадянському «статус-кво», то йому було б необхідно, насамперед, вести політику візаві щодо своїх сусідів, яка зменшує, а не посилює страх.
Своєю чергою, те ж саме стосується і Заходу: з одного боку принципи нової Європи, визначені ОБСЄ після 1989—1990 рр., не дозволяють більшому сусідові накладати вето на ухвали про створення і розширення союзів. Це ж правило поширюється і на вільні вибори й таємне голосування, а також на недоторканість державних кордонів.
З іншого боку, система ПРО в Польщі і Чеській Республіці, а також перспектива вступу до НАТО Грузії та України, призводять до конфронтації там, де цього можна було б уникнути.
Захід не повинен відмовлятися від бажання Росії розпочати нові переговори щодо європейської системи безпеки. Замість цього, дане питання має розглядатися як можливість нарешті відповісти на ключове питання щодо становища Росії в Європі.
Необхідно, щоб НАТО відігравало в цьому процесі центральну роль, оскільки це життєво важливо для переважної більшості європейців і американців. Можливий предмет торгу міг би звестися до того, що існуючі принципи та інститути пострадянського європейського порядку, включаючи НАТО, залишаються незмінними і приймаються та виконуються Росією, яка взамін отримує значно більшу роль у рамках НАТО, включаючи, в перспективі, повне членство в союзі. Очевидно, що периферійної природи Ради Росія—НАТО було недостатньо, і тому вона не працювала.
Але чому б не подумати про те, щоб перетворити НАТО на реальну європейську систему безпеки, яка включала б і Росію? Довелося б змінити правила гри, але вдалося б досягнути багатьох стратегічних цілей — безпеки в Європі, розв’язання конфліктів у сусідніх державах, енергетичної безпеки, контролю над озброєннями, нерозповсюдження ядерної зброї і подібне. Безперечно, такий сміливий крок змінював би НАТО. Але він би ще більше змінював і Росію.
Якщо Захід вестиме ці переговори з Росією без будь-яких ілюзій із чітким розумінням своїх власних стратегічних інтересів і з новими ідеями щодо товариства і співпраці, то гірше, чого варто побоюватися — це негативного результату.
Безперечно, подібний підхід передбачає дві речі, які не існують на даний момент: спільний трансатлантичний підхід до Росії, а також набагато злагодженіше працюючий і з цієї причини сильніший Європейський Союз. Проте, російська проблема не дає можливості для подальшого гаяння часу. Дуже вже багато поставлено на карту.
Йошка Фішер — майже двадцять років очолює Партію зелених Німеччини, в період з 1998 до 2005 року посідав посаду міністра закордонних справ і віце-канцлера Німеччини.
