Ніколя Саркозі переміг на президентських виборах у Франції в травні частково й тому, що зміг залучити значну частину крайніх правих під своє консервативне знамено. Популярність Національного фронту впала з 15% до 10%, значно ослабивши Національний фронт і укріпивши традиційних французьких правих.
Саркозі домігся успіху, об'єднавши теми національної самобутності й проблему імміграції. У результаті багато хто розглядав його кампанію, як кампанію з великим правим нахилом. У Франції та інших європейських країнах люди чекали появи екстремального консервативного уряду, схожого з адміністрацією президента США Джорджа Буша.
Вони помилялися. Порушена Саркозі тема про те, що національна самобутність Франції перебуває під загрозою, яку він пов'язав із проблемою імміграції, ще не свідчить про те, що він став неоконсерватором в американському стилі. Найвиразніше Саркозі це показав у зовнішній політиці.
Саркозі сформував свій уряд з урахуванням того, що зовнішня політика Франції протягом довгого часу була узгодженою. Таким чином, він дав кермо влади зовнішньою політикою французького уряду політикам лівого гатунку. Міністром закордонних справ призначено соціаліста Бернара Кушнера, який раніше був міністром із гуманітарних питань від соціалістів і заступником міністра охорони здоров'я.
Інший член лівої партії Жан-П'єр Жуйє призначений міністром з європейських міжнародних відносин. Жан-Марі Бокель, соціалістичний мер Мюлуза, призначений міністром зі співробітництва і зв'язків із франкомовним світом. Також й інші соціалісти увійшли до складу уряду Саркозі. Фадела Амара, керівник неурядовою організації, яка захищає права жінок, призначена державним секретарем з управління міським майном.
Другою важливою ініціативою Саркозі стало надання нових сил проекту європейської конституції. Після провалу проекту європейської конституції в 2005 році не було зрозуміло, що переговори, які можуть тільки привести до часткового поліпшення механізму прийняття рішень в Європейському Союзі, — це правильний шлях. Крім того, у цьому не було гострої необхідності, і кожний би зрозумів Саркозі, якби він почекав ще два або три роки, перш ніж поставити під загрозу свою репутацію, підтримуючи ідею відродження європейської конституції.
Однак Саркозі пішов на ризик. І він зміг переконати інших європейських лідерів укласти «спрощений договір». І хоч кінцевого варіанта тексту договору ще немає, успіх дійсно здається можливим, що не тільки поліпшить механізм дії Європейського Союзу, але також пошле сигнал євроскептикам, в основному британцям і полякам. Франція ще не залишила своїх прагнень до створення «політичної» Європи, яка являє собою щось більше, ніж просто єдиний ринок.
Третя ініціатива Саркозі з'явилася, коли подав у відставку голова Міжнародного валютного фонду. Як правило, на цю посаду призначають європейця. Саркозі всіх здивував, коли запропонував обійняти цю посаду французькому соціалісту, Домініку Штраус-Кану, людині вельми компетентній, яка користується загальною повагою.
Призначення Штраус-Кана було також великою несподіванкою для внутрішньої політики Франції, оскільки це повинне було ослабити соціалістичну опозицію. Однак, що важливіше, вибір Саркозі Штрауса-Кана є сьогодні ключовим питанням у глобальних економічних обговореннях. Саркозі говорить про те, що він виступає в ролі економічного «регулятора», а не ліберала глобального масштабу, який упевнений, що сьогоднішній баланс ринкових сил оптимальний, і, таким чином, не вимагає ніякого втручання.
Четверта ініціатива також стосується зовнішньої політики: звільнення шістьох болгарських медсестер, ув'язнених у Лівії за помилковими обвинуваченнями у навмисному зараженням дітей ВІЛ/СНІД. Напружені переговори з Лівією, в яких особливу участь брали європейські країни, без особливого успіху продовжувалися понад рік, оскільки правитель Лівії, полковник Каддафі, не вірив переговірникам. Саркозі зрозумів це. Він послав на переговори свою дружину, і це допомогло розблокувати конфлікт.
Крім того, Саркозі шукає шляхи активізації співробітництва з метою розвитку у всьому середземноморському регіоні. Він почав із президентського візиту в Алжир, потім Тріполі, далі відбулися візити на міністерському рівні в Бейрут. Забезпечення розвитку в цьому регіоні буде довгим і важким випробуванням, але його потрібно витримати.
Прагнення уряду зайняти лідируючу позицію в міжнародному обговоренні питань зміни клімату — це ще один знак того, що Саркозі має намір відновити позиції Франції як глобальної сили.
Після відносно млявих останніх років президентства Жака Ширака, у зовнішню політику Франції повернувся динамізм. Цей позитивний розвиток ситуації, і не тільки для Франції, оскільки діяльність Саркозі обіцяє значно посилити політичний вплив Європи на світовій арені.
Мішель РОКАР — колишній прем'єр-міністр Франції і лідер Соціалістичної партії, член Європарламенту
