Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

В’єтнам: 25 років потому

11 травня, 2000 - 00:00

Мені поталанило. Коли мені ледве виповнилося дванадцять років, я залишила Сайгон за місяць до його падіння з американським офіцером, з яким я подружилася у військовому госпіталі, де я й моя мама працювали добровольцями. Це було в 1968-му. Ми приносили йому рисову кашу, шоколадні еклери, цукерки. Він говорив зі мною французькою. Поки він лежав забинтований, я розповідала йому історії, які змушували його сміятися. Через сім років, коли танки північного В’єтнаму перетнули Зону демілітаризації (DMZ), він повернувся й вдочерив мене, забравши мене з країни за кілька місяців до того, як із неї виїхали мої батьки.

З нашого безпечного житла ми дивилися, як натовпи в’єтнамських збройних сил проривалися на територію, яка охоронялася США. Геликоптери сідали на дах посольства. Це була операція «Частий Вітер» з метою американської евакуації з Сайгону. Вихід відбувався повітрям, у напрямку Сьомого флоту, який патрулював південь Китайського моря; і морем, переповненим баржами, рибальськими човнами та іншими водними зособами. Понад 100 тисяч в’єтнамців утекли тільки в квітні та травні 1975 року, їхня кількість сягнула 2 мільйонів у подальші роки.

Наново винайдений Голлівудом для американського самоосмислення, взаємного обвинувачення й жалю, В’єтнам став алегоричною чорною дірою. У таких фільмах, як «Апокаліпсис сьогодні» і «Взвод», утаємничені вороги ховаються в галюциногенній темряві смердючих боліт джунглів. Символи розчарування рясніють у «Народженому четвертого липня», де прапороносного патріота трансформовано на антивоєнного демонстратора. «Мисливець на оленів» перетворює В’єтнам на метафору безумства, мимовільний постріл пістолета у грі в російську рулетку, що сигналізує про межу між життям і смертю для американських солдат, схиблених на війні і пеклі, що розігралися на дуже малому просторі.

Роками після війни слово «В’єтнам» означало щось інше, ніж просто країну, а саме — скорочення для слова «нещастя». Проте для нас, в’єтнамців, для яких Америка стала новою батьківщиною, В’єтнам залишається домом, місцем контрольованого забуття й ще більш контрольованих спогадів.

В’єтнам спогадів виткано з матерії снів, солодкої суміші відтворених запахів і звуків. Для покоління, яке виросло американцями, В’єтнам живе в потайниках їхнього життя, через історії, розказані батьками й все більше, в цей період високих технологій, через натиснення таких інтернетівських сторінок, як «Viet.story», «Viet.travel», і т. ін. ВК тепер означає не Вьетконг, а «венчурний капіталіст».

Через двадцять років після виходу з В’єтнаму починається хід у зворотному напрямку. В’єт Киє — назва в’єтнамської діаспори — повертаються тисячами, приносячи з собою до В’єтнаму безцінні американські долари. Тут, у В’єтнамі, ми знаходимо кав’ярні, які мають назву «Баскін Роббінс», ресторани з назвою «Кафе Каліфорнія» і бари «Апокаліпсис Сьогодні». Для тих, хто залишився тут, Америка — це країна снів і американський паспорт — предмет загального захоплення.

У Хо Ши Мін Сіті (ім’я, яким не користуються навіть комуністичні чиновники) Сайгон залишився таким самим енергійним і сміливим. У місті, яке носить його ім’я, Хо Ши Міна більше чи менше ігнорують, хоч його портрети й виглядають між рекламою Соні й Кока-Коли. До 1986 року володіти приватним бізнесом було злочином. Внаслідок економічних реформ приватна економіка, особливо в Сайгоні, переважає державну. На міських ринках, на тротуарах та алеях кожен чимось торгує. Після 25 років поруйнованих чекань відчуваєш чисту енергію в гуркоті мотоциклів, які пролітають через імпровізовані хвилі дорожнього руху, в дусі відродженого міста.

Чотири роки тому я читала серію лекцій на запрошення міністерства освіти й знайшла момент для відвідин свого дядька. Він хотів дізнатися, як його провінція Меконг Дельта може залучити частку іноземних інвестицій, які в основному спрямовують до Сайгону. Чиновники в Ханої також ображаються на інвесторів, які прилітають до них у місто для отримання дозволу на операції, але тільки щоб робити бізнес на Півдні.

30 квітня дійсно зветься Днем звільнення у В’єтнамі: півтора мільйона в’єтнамців загинули в цій війні, три мільйони поранених. Однак можливо, як каже мій дядько, це Південь звільнив Північ, а не навпаки.

Лан ЦАО, письменниця, Проект Синдикат для «Дня»
Газета: 
Рубрика: