Минулими вихідними ми побачили реальний і бридкий факт, що став уособленням усього того, що досі існувало головним чином у категорії спекуляцій і розмов про сучасну Росію. Чимало людей від самого початку підозрювали, що Володимир Путін ніколи й не збирався після восьми років, проведених у Кремлі, випускати владу з рук лише тому, що є якась там конституція. Так воно й сталося — судячи з усього, вторгненням Росії до сусідньої Грузії керує саме колишній президент, а нині прем’єр-міністр.
Багато хто ще тоді передбачав — у теорії, — що країна, завжди готова обслуговувати свої імперські амбіції маніпулюванням постачанням нафти й газу, торговими блокадами та кібернетичними нападами, а також або прямо підтримувати вбивство своїх противників за кордоном, або таким вбивствам потурати, не зупиниться й перед безпосереднім застосуванням військової сили. І от ми на практиці побачили підтвердження цього. Бачачи, як Путін знищує вільну пресу в Росії, дехто, напевно, запитував себе, як далеко може він зайти в спробах спотворення реальності. Що ж, ось і відповідь: він, не зморгнувши оком, використав «метод великої брехні», звинувативши Грузію в «повному геноциді».
Тепер залишається відповісти на запитання, чим Сполучені Штати та Європа відреагують на реальність, від якої не можна більше відмахуватися. Безпосередньою метою союзників, як і сказав уряд Буша, має стати закінчення нападу Росії на Грузію й досягнення перемир’я на спірних грузинських територіях Південної Осетії й Абхазії. Слідом за цим до згаданих областей треба ввести нейтральні миротворчі сили — оскільки фальшивих російських «миротворців» просто не можна більше сприймати всерйоз, — і там мусять почати діяти міжнародні посередники. Якщо Росія проти цього заперечуватиме — що ж, буде нам ще одне прозріння.
Бої, що почалися минулими вихідними, були спровоковані опікуваними Росією південноосетинськими сепаратистами. Грузія зробила дурницю, відповівши на ці провокації, а Росія була до цього готова — і в’їхала до Південної Осетії на танковій броні. Чого тепер хоче Росія — просуватися далі всередину території Грузії? Чи тримати грузинську демократію в постійному напруженні? Ні одне, ні друге не може бути прийнятним, і Захід мусить сформулювати власну політику зважаючи на обидві ці можливості.
У більш довгостроковому плані Заходу доведеться вирішити, чи продовжувати спроби заспокоєння й підлещування до Путіна, ніби перед нами неслухняна дитина, яку можна підкупити цукерками й похвалами, чи розплющити очі й побачити, який геополітичний виклик кидає нам його режим. Окремі європейські країни (особливо Німеччина) думали, що зможуть врятуватися, уклавши з Росією сепаратні договори щодо нафти й газу. Вони вже неодноразово відводили очі, побачивши, як Росія, прагнучи показати своє невдоволення діями таких членів Європейського Союзу, як Чехія або Литва, припиняла постачати їм нафту. Чи об’єднаються вони сьогодні, щоб виступити із сильніших позицій?
Чимало країн на периферії Росії звернулися до Заходу по допомогу в охороні їхньої незалежності. А що ж Захід? Його відповіді були двоїстими; він пропонував їм своє співчуття, але часто не більше того. Росія, безсумнівно, вважає, що її агресія в Грузії ще більше залякає Захід. Чи стане й ця її теорія черговою бридкою правдою? Чи може Захід зрозуміє, що мир неможливо купити, торгуючи суверенітетом вразливих країн?
