Днями буде розпочато річну кампанію зi святкування 10 грудня 2008 року 60-тої річницi Універсальної декларації прав людини. Ця кампанія залучить усі агенції ООН до пропагування ідеалів Декларації та її принципів правосуддя й рівності для всіх нас; ці принципи змінили сутність міжнародних відносин і надали підґрунтя для прагнення до свободи та гідності людства. Проте ці святкування не мають на увазі лише віддати шану видатним людським досягненням. Вони слугуватимуть також нагадуванням того, що мета перетворення декларації на реальність для кожного ще не досягнута.
Немає жодного сумніву, що ми пройшли довгий шлях до формулювання основних принципів УДПЛ. Сьогодні комплексна система міжнародних інструментів розширилася поза пакетом прав, що були відображені в Декларації, включаючи цивільні, політичні, економічні, соціальні та культурні права. Усі держави ратифікували хоча б одну з основних дев’яти міжнародних угод про права людини, 80% ратифікували чотири і більше. Процес ухвалення норм Декларації, шляхом включення їх у закони і введення законів у дію, все ще продовжується на міжнародному та національному рівнях iз регіональними організаціями, які також усе більше долучаються до цього процесу.
Попри усвідомлення законів та взятих зобов’язань, явні прогалини в реалізації стандартів прав людини можна знайти в кожній країні світу. Зловживання, дискримінація і нерівність все ще розповсюджені. Вони, можливо, навіть зростають в результаті нових форм утиску, насильства і економічних та соціальних нерівностей.
Немає кращого прикладу невиконання очікувань, ніж неможливість гарантувати правосуддя жертвам дискримінації і порушення прав людини. У багатьох судових системах відсутній професіоналізм або вони мають довгу історію залякування і підлабузництва, що сприяє безвідповідальності порушників і позбавляє їх жертв можливості відповідного оскарження. Безкарність і відсутність справжнього зв’язку між державними установами і цивільним населенням не лише знижує потребу в правосудді, але і заохочує зловживання та слідування виключенням.
Такі серйозні, поширені та повторювані виклики ставили під питання життєздатність, доцільність і можливість застосування принципів Декларації. Однак уважно розглядатися має не правильність бачення декларації, а заходи урядів щодо імплементації її норм, а також урядовий менеджмент конкуруючими прагненнями і обмеженими ресурсами. Очевидно, законні, незалежні та ефективні державні установи повинні відповідати вимогам прав людини щодо правосуддя, ефективної участі та справжньої відповідальності. Життєздатні установи також забезпечують надання соціального правосуддя, включаючи рівний доступ до продовольства, освіти, здоров’я, належного житла та інших основних потреб, у намаганні звільнити людей від умов хронічної бідності та дискримінації.
Інша форма критики стосується самого поняття універсальності, на якому стоїть Декларація. Ця критика була виражена багатьма в помилкових припущеннях, що універсальні принципи ворожі до просування плюралістичної різноманітності або культурної специфічності, або вільного підприємництва. Деякі скептики переконують, що цивільні й політичні права, які чітко сформульовані в Декларації, належать виключно до західних традицій і програм, але вони не так широко розповсюджені, як вважають їхнi захисники. На думку скептиків, критика, яка базується на ліберальних економічних перспективах, базується на підозрілому ставленні до економічних і соціальних прав Декларації, які розцінюються ними як такі, що являють собою перешкоди методам вільного ринку, або встановлюють надто обтяжливі зобов’язання перед державами, або і те, і інше разом. Нарешті, деякі взяли на озброєння позиції відторгнення, які перероблюють на корисливі доктрини, щоб просто зберегти привілеї і повноваження лише для себе та декількох обраних, заперечуючи права всіх інших.
Далеко від задушливого плюралізму і будучи однаково далеким від упередженої видумки — підходяща для деяких культур, але непідходяща або навіть шкідлива для інших —Декларація була продуктом обґрунтованого судження натхненної групи розробників основних, які прибули з відмінних передумов і регіонів і які вибирали з широкого спектру правових, релігійних та політичних традицій. Вони шукали «загальний стандарт досягнення», який би використовувався всіма. Баланс, якого вони досягли шістдесят років тому, є тією рівновагою, якого ми ніколи не повинні припиняти прагнути, незалежно від того, як наші підходи можуть відрізнятися.
Оскільки ми прагнемо розвинути дану область угоди, держави і всі учасники повинні зосередитися скоріше на тому, як усунути перешкоди, які продовжують утрудняти імплементацію і виконання всіх стандартів прав людини.
Реалізація цілей правосуддя і рівності для всіх повинна бути нашим найпріоритетнішим завданням, якщо ми насправді збираємося вшанувати дух і букву Декларації. Окрім просто хорошого наміру, таке прагнення також повинне розумітися і здійснюватися як справжнє зобов’язання уповноважити утримувачів прав. Його треба прагнути з нагальністю та пріоритетністю, на які воно заслуговує, як наше загальне зобов’язання просувати і захищати права людини згідно закону.
