Схоже, Віктор Федорович Янукович нещодавно був-таки щиро здивований. Це можна було прочитати на його обличчі, показаному телебаченням. І не тим, що Володимир Володимирович Путін спізнився на зустріч із ним на кілька годин (це вже увійшло в моду російського лідера і стало звичним), а тим, що спершу президент РФ поїхав на зустріч із байкером «Хірургом», а потім уже навідався до нього. А чому, власне, дивуватися? Усе чітко, логічно. Лідер байкерів одержав від глави Росії останні вказівки — і заходився проводити під Севастополем грандіозне шоу, присвячене 225-літтю поїздки до Криму і на «благодатный юг России» загалом імператриці Катерини ІІ і непорушній єдності трьох східнослов’янських народів. Це реальна справа, потрібна для величі нинішньої імперії Кремля, зміцнення її впливу в Криму й у Севастополі, ідеологічної «обробки» десятків тисяч місцевої молоді. А що корисного в цьому плані може додатково зробити Янукович? І без нього все, що треба, роблять. Та ще й такими темпами, що процеси, схоже, уже випереджають створений у ретельно закритих для стороннього ока науково-консультаційних центрах при владі Російської Федерації графік.
Не дивно, що деякі гарячі голови при цьому аж занадто вже поспішають. От на сайті оргкомітету Олімпіади місцем народження аж п’ятьох російських спортсменів названо міста й області України, але з дуже прикметними уточненнями: Lvov region (Rus), Zhitomir region (Rus), Lutsk (Rus), Kiev (Rus), ба навіть Ukrainian region. Те ж саме стосується, щоправда, і кількох олімпійців від Росії, народжених в Абхазії й Південній Осетії, але із цим усе зрозуміло: там уже давно стоять російські окупаційні (чи то пак «миротворчі») війська. А в Україні ж, крім Севастополя та ще кількох баз флоту, російських військ ще немає, і їхніх спільних парадів із рештками військ України, що вцілілими після всіх мислимих і немислимих скорочень, ще не проводять, але ж як сильно хочеться... Газета The Wall Street Journal, яка розслідувала цей інцидент, наголошує: «Представник оргкомітету Олімпіади в Лондоні заявив, що інформацію щодо веб-сайта було взято з даних акредитації національних Олімпійських комітетів». А це означає, що керівники російської делегації лише дещо передчасно відобразили настрій, який панує в офіційних російських колах...
Утім, настрої в офіційних колах України відрізняються не набагато. Син ущент зрусифікованого й радянізованого вихідця з Естонії Яана Пахлоо, котрий наразі працює прем’єр-міністром України, в інтерв’ю газеті «Завтра» безапеляційно заявив, що в часи Гоголя малороси й великороси були єдиним народом, що Шевченко «писал на русском языке. Вся проза его — на русском языке, все письма его — на русском языке. Он, живя в Петербурге, пытался и стихи свои писать на русском». Щоправда, Азаров поблажливо визнав, що «его стихи, написанные на родном малороссийском языке, совершенней и возвышенней петербургских». Не вдовольнившись цим неабияким внеском до шевченкознавства («Переписав оце свою «Слепую» та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом», — йдеться в листі Тараса Шевченка до Якова Кухаренка), Азаров зробив ще й визначне відкриття в царині історичної науки: «Давайте вспомним наше историческое безвременье, нашу смуту на Руси... По сути дела, там в конце XVI — начале XVII веков проходила та же самая «оранжевая революция». Тогда эта смута сопровождалась иностранным вторжением. Но и в наше время в Украине такое вторжение было не исключено. Создавались условия для того, чтобы могли быть задействованы и внешние факторы». І підсумував, що, звичайно ж, прийшов би на молебень в ім’я прославлення «Русского мира», якби його проводив патріарх Кирил у Софії Київській...
Показовим у сенсі перетворення держави Україна на «Украинский регион» є місце публікації інтерв’ю голови Кабміну та постать інтерв’юера — головного редактора «Завтра» Олександра Проханова, неприхованого антисеміта й прихильника ХАМАСу, співця «п’ятої російської імперії» та ненависника будь-якого лібералізму («...Реально стыжусь лишь одного своего поступка. Пару лет назад на каком-то фуршете мы встретились с Горбачевым. Он с рюмкой в руке предложил мне чокнуться. Я же, вместо того чтобы ударить его — будучи завороженным и загипнотизированным его глазами кобры, — чокнулся! Вместо того чтобы нанести ему пощечину — выпил с ним!» — О.Проханов). У кожній цивілізованій країні інтерв’ю прем’єра виданню з такою дуже й дуже специфічною репутацією, як «Завтра», викликало б негайну політичну кризу й відставку уряду. У нас же все тихо. Навіть тоді, коли в квітні цього року відбувся «культпохід» міністрів України на чолі з Азаровим до могили україножера й антисеміта Столипіна, відвертого ворога демократії й адепта російського імперського деспотизму. Все правильно — процеси запущено, процеси рухаються вперед!
Запущено ж у хід ці процеси не два з половиною роки тому, тобто з приходом до влади Віктора Януковича, а раніше, ще в останні роки президентства Леоніда Кучми, коли Росію очолив підполковник КДБ Володимир Путін, а головою адміністрації загнаного у глухий кут Кучми став Віктор Медведчук, якого не треба зайвий раз представляти. Саме тоді переформатований російський великий капітал — уже не приватний, а чекістсько-олігархічний, державно-луб’янський — нестримно ринув до України, саме тоді зі своїми «спецпроектами» на українських телеканалах почали з’являтися московські «гості», саме тоді заїжджі політтехнологи почали диригувати діями не лише окремих політиків та партій, а й державних органів України.
Здавалося б, помаранчева революція поклала край цій тенденції — але русифікація активно тривала й за «найбільш українського президента» Віктора Ющенка. Украй низький рівень економічної освіченості останнього мав наслідком постійні заяви про необхідність залучення в Україну будь-якого іноземного капіталу, зокрема й великого, попри його походження, національну належність, підпорядкованість. А тим часом наукова абетка містить поняття компрадорського капіталу, економічного неоімперіалізму та неоколоніалізму. І не тільки російський чекістсько-олігархічний капітал ринув тоді в Україну — а й ідеологія. Ще за Кучми Друга світова війна в навчальних програмах витіснила «Велику Вітчизняну», що стало торжеством наукового підходу над російсько-радянським. Але вже в першій половині 2005 року Олександр Мороз гордо доповів своїм російським лівим колегам (соціалісти якраз тоді одержали, серед інших, і посаду міністра освіти) — Вітчизняну війну повернуто до програм, російсько-радянський підхід одержав перемогу над науковим, над європейським баченням історії.
Що ж стосується прем’єра Юлії Тимошенко та більшості її оточення, то ця команда взагалі не надавала вагомого значення «високим матеріям», хоча сама Тимошенко інтуїтивно щось відчувала, прагнучи відновити державний контроль за стратегічними галузями економіки й скоригувати результати «великої приватизації» (чи все ж таки «прихватизації»?). Але інтуїції замало, державний діяч мусить мати чітке логічне мислення, необхідний комплекс знань та волю раціонально діяти. Чи допоможуть у цьому сенсі команді Тимошенко ті драматичні обставини, в яких вона сьогодні опинилася?
Та повернімося до головної теми. Після короткої паузи під час помаранчевої революції й одразу після неї капітал колишньої метрополії почав агресивно завойовувати «благодатну Малоросію». Звернімо увагу на галузь, яка має беззаперечне стратегічне значення, безпосередньо пов’язана з національною безпекою і розвивається пришвидшеними темпами, — на мобільний зв’язок. Сьогодні на українському ринку домінування росіян стало беззаперечним фактом, їм повністю чи частково належать такі компанії, як МТС, «Київстар», «Білайн», «Голден Телеком». А це означає, що на ринку мобільного зв’язку України панують російські правила гри, й у разі кризових ситуацій контроль за цією надзвичайно важливою в сучасному світі системою комунікацій може опинитися в руках колишньої метрополії.
І ще одна стратегічна галузь: саме за президентства Ющенка переважна, вирішальна частина активів суднобудування України, в тому числі й військового, опинилася в руках росіян. І тепер за побудову корвета для Військово-Морських сил України вони заламують ціни, вдесятеро вищі, ніж би корабель такого класу будувався, скажімо, в Польщі. А це означає, що на Чорному морі оновлюватиметься тільки російський флот...
Принагідно: чи не потужним залаштунковим впливом російських «суднобудівників у цивільному» пояснюється сумна історія готового на 96% крейсера «Україна», рішення про непотрібність не надто дорогої добудови якого — у порівнянні із вкладеними вже коштами (і зі, скажімо, реставрацією Батурина) — було ухвалене якраз 2005 року? Та що там ракетний крейсер, поява якого змінила б стратегічну ситуацію на Чорному морі, — зайдіть до крамниці й погляньте на маркування звичайнісінького чаю. Переважну більшість його в Україні пропонують або російські фірми, або російські ж філії всесвітньо відомих брендів. Чому не прямі поставки з Китаю чи Індії, чому не власні фірми, чому не українські представництва західних фірм? Чому чай везуть через Одесу до Москви і Петербурга, щоби потім знову везти до Одеси (й інших міст України), визначаючи тим самим асортимент наших магазинів, забираючи в українців право вільного вибору й тут?
Ну, а про культурно-інформаційний простір і говорити не варто: 80—90% його працюють наразі на ствердження ідей «Русского мира». Телебачення дає «отечественные» стрічки, привчаючи маси глядачів, що Україна й Росія — це те саме, це одна країна й один народ. Зайвим свідченням міри перетворення України на «украинский регион» став прямий ефір із київської студії під час відкриття Олімпіади: і «король» Першого Національного (чи все ж таки антинаціонального?) доби Путіна та Януковича Савік Шустер, і зібрані у студії представники столичного «бомонду» дружно розмовляли саме тією мовою, якою й належить розмовляти на «благодатном юге России». А рівень балачок у студії... Хто бачив і чув, той зрозуміє. «Провінція провінції», як назвав подібну публіку американо-український історик Олександр Мотиль. Але саме до такого середовища як до норми вже роками привчають усіх нас.
Як і до політичних норм, що їх упродовж двох десятиліть уже не існує в Україні. Тепер же нова влада, з моменту свого постання, копіює чимало з російського стилю державного управління й ідеологічної обробки населення. Верховна Рада, яка ніколи не була надто ефективною, але все ж виступала майданчиком для дискусій та узгодження різних позицій, сьогодні повною мірою виправдовує крилатий вислів колишнього спікера Держдуми РФ: «Парламент — не місце для дискусій». До цього можна додати — і не для законотворчості, адже навіть номінально подані депутатами Партії регіонів законопроекти насправді написані або в Адміністрації Януковича, або в нетрях Кабміну. Все — у російській стилістиці, навіть «мавпяче голосування», коли один нардеп руками й ногами голосує за п’ятьох; щоправда, це ще не Дума, де кожен депутат від «Единой России» під час екстреного голосування за законопроект про фактичну заборону мітингів діяв за десяток членів своєї фракції, але ж усе попереду... Тим більше, що скопійований із російського зразка проект закону вже у Раді, й він так само делегалізує будь-яку публічну громадянську активність (не тільки політичну — будь-яку).
А шкільна освіта? Навіть за часів Леоніда Кучми крок за кроком готувався і здійснювався перехід на європейські стандарти, в тому числі — й на 12-річну середню освіту. Одним із перших кроків нового міністра Дмитра Табачника (активно підтриманим деякими патріотичними невігласами з числа нардепів) стало не просто повернення 11-річки, а фактичний перехід під російські освітні шаблони. Активно «чистяться» шкільні підручники з літератури, причому чи не в першу чергу — зі світової: звідти викидаються постаті, які, власне, зробили Європу Європою: Гомер, Данте, Гете, Сервантес... І при цьому прем’єр Азаров у цитованому вже інтерв’ю поблажливо зауважує: «Мы абсолютно с пониманием относимся к проблеме украинского язика — родного языка для многих». Всього лишень «для багатьох», і тільки...
Що ж, усе логічно, якщо врахувати, скільки членів нинішнього уряду вдома розмовляють українською мовою (один чи два, не більше) і скільки десятків нардепів від правлячої партії й урядовців народилися поза межами України, залишившись байдужими до всього українського, а то й ворожими йому. Ця публіка апріорі (частина — свідомо, частина — підсвідомо) розглядає територію під своїм управлінням як «благодатный юг России», «нашого Отечества».
То що, поспівчуваємо главі Української держави, у якого цю державу (за активної участі начебто соратників) буквально висмикують з-під ніг? Чи радше візьмемося лаштувати багатомільйонне «посполите рушення», яке матиме чітку програму дій і готовність її втілити? Бо йдеться сьогодні не про етнографічні раритети та шедеври красного письменства — йдеться про саму перспективу українського буття.
