Візит Президента України Віктора Ющенка до Польщі став, очевидно, останньою крапкою у презентаційній фазі української зовнішньої політики у виконанні нового керівництва держави. У Польщі сталося те, що й очікувалося. З погляду пафосу міждержавних відносин урочисто відкрито Рік України в Польщі, після того як завершився Рік Польщі в Україні. З погляду політичного і геополітичного/геоекономічного наповнення цих відносин пролунали давно очікувані заяви про сприяння Польщі на шляху європейської інтеграції України та про проведення багатосторонніх переговорів з реалізації проекту транспортування нафти за маршрутом Одеса — Броди — Плоцьк — Гданськ. Гуманітарний вимір, якому було повністю відведено вчорашній день, включав у себе відкриття каплиці-пантеону на могилі автора гімну «Ще не вмерла Україна» Вербицького і спілкування з українською громадою. Такої уваги гуманітарному аспекту з української сторони ще, наскільки можна пригадати, на вищому рівні не приділялося. Досі ініціатива найчастіше походила від польської сторони. Результати візиту можуть бути дуже неоднозначними, враховуючи те, що двом сторонам у будь-якому разі доведеться врегульовувати такі проблеми, як, зокрема, відкриття польського меморіалу Орлят на Личаківському цвинтарі у Львові. А також те, що для ліквідації багатогодинних черг на кордоні виявленої президентами волі може виявитися дещо замало.
Головний месидж цього візиту — не новий початок, як це було зі спілкуванням українського Президента з керівництвом Європейського Союзу, Німеччини, Сполучених Штатів, а націленість на продовження і розвиток. Головна проблема — в тому, що складний політичний період проходить не лише Україна. Восени Польща переживе практично одночасно вибори до сейму (нижньої палати парламенту), президентські вибори і референдум із схвалення Європейської конституції. Головна складність ситуації для поляків — у двох моментах. Президент Александр Квасневський, який дуже добре усвідомлює, чим є Україна для Польщі, допрацьовує свій другий термін. Поки що на польських політичних обріях важко помітити політика, який був би настільки ж популярним у польському суспільстві та прийнятим за межами країни, яким був Квасневський у свої кращі часи.
Партійна система країни переживає не найліпший період. Кілька гучних скандалів останніх років істотно підірвали позиції правлячої нинi Лівиці. Партія розділилася на Лівицю і Соціал-демократію, ці дві сили сьогодні виступають союзниками, проте не виключено, що це ненадовго. Правоцентристські сили поступово виходять з глибокої кризи кінця 90-х, проте зарано стверджувати, що вони мають достатній потенціал для перемоги на виборах і проведення послідовної політики. «Право і справедливість» і «Громадянська платформа» програють у рейтингах, які публікуються останніми місяцями, сукупним рейтингам відверто популістських партій — передусім «Самооборони», «Ліги польських родин», Селянській партії. Політикум готується до бійки, в якій, напевно, буде не до України. Це при тому, що і представники лівого центру, і правоцентристи, і посли до сейму від «Самооборони» практично одноголосно стверджували, що український напрям політики, партнерство між Польщею і Україною є одним з головних пріоритетів для всіх цих сил. З цього погляду зустріч Ющенка з керівництвом партій була навіть необхідною. І ці контакти обом сторонам необхідно нарощувати — особливо з урахуванням того, що під час виборчих кампаній напевне доходитиме до істерії, й конструктивне вирішення проблеми навколо польського меморіалу Орлят у Львові, яке обіцяв Ющенко, буде максимально ускладнене. З іншого боку, це питання варте того, щоб його просто вирішити, причому так, щоб це влаштовувало обидва народи, — і при тому, що незадоволених завжди буде багато.
Роль Польщі, польської преси, польського президента у розв’язанні політичної кризи в Україні кінця минулого року варта особливої відзнаки. Квасневський, зокрема, був чи не єдиним з іноземних лідерів під час засідань «круглого столу» в Маріїнському палаці, хто справдi знався на українській ситуації і хто міг говорити з Кучмою. Один з його неофіційних радників, як стверджують, має шанси стати новим польським послом в Україні. І якщо про Україну після помаранчевої революції говорили, що вона виборола право претендувати на входження до єдиної Європи, то про Польщу можна було б сказати, що вона захистила своє право бути розробником і провідником східної політики ЄС. Інше питання — наскільки це може бути реалізованим, зважаючи і на внутрішні польські проблеми, і на відверте небажання керівництва більшості країн-членів ЄС шукати нових підходів, більш адекватних до дійсності.
Ще однією заявкою Польщі на активність на європейському Сході буде участь президента Квасневського в саміті ГУУАМ у Кишиневі, де йтиметься про врегулювання у Придністров’ї. Успішність чи неуспішність цієї заявки залежатиме великою мірою від позиції України, вірніше, від здатності захистити свої підходи. У Києві стверджують, що вони, такі підходи, вже вироблені.
Кордон, про необхідність наведення порядку на якому багато говорив Ющенко в Польщі, давно став свідченням того, що декларації про стратегічне партнерство і реальне життя — дуже різні речі. І в Польщі, й в Україні дуже важко знайти того, хто був би задоволений прикордонно-митним обслуговуванням. Питання, чи здатна Україна навести порядок зі свого боку, може адресуватися тільки новому українському керівництву. А питання, чи готова це ж робити Польща, може бути адресоване тільки до польської сторони. Досі готовності не спостерігалося, випадки хабарництва, брутальності, неввічливості були й залишаються частим явищем по обидва боки кордону. Якщо справдi йдеться про нову ситуацію, то вона потребує радикальних, швидких і, можливо, для когось болісних змін.
Ніхто не може сьогодні пояснити, чому досі не відбулося тих самих багатосторонніх переговорів з реалізації проекту транспортування каспійської нафти за маршрутом Одеса — Броди — Плоцьк — Гданськ за участі видобувачів, переробників нафти і продавців нафтопродуктів. Тим часом привабливість цього шляху з часом може стати навіть не нульовою, а від’ємною — «трубу» потрібно обслуговувати, це коштує грошей. І її демонтаж теж коштує грошей. І «реверс» теж коштує грошей — важко сказати, скільки Україна втратила від кількох рішень, ухвалених без експертного обговорення.
Дуже дивно, що досі не існує проектів запусків швидкісних поїздів iз Києва і Львова до Варшави, нічого не чути про будівництво по українській території сучасних автомагістралей, які б не лише зробили комфортним транспортне сполучення, а й привели б з собою тих інвесторів, які перед цим прийшли до Польщі. Це теж було б одним iз вимірів партнерства.
Сторони дійсно повертаються до нормальної розмови — про це можуть свідчити повідомлення про проведення українсько- польського економічного форуму в Гданську, про відновлення комітету при президентах. Можливо, з часом добрі відносини між президентами справдi означатимуть добрі відносини між народами (а ознаки поліпшення ставлення поляків до українців зафіксовані соціологами). Проте над цим ще варто дуже й дуже багато працювати.
