Цунамі, що вразило наприкінці минулого року країни Індійського океану, довело, що буйство природних стихій є страшнішим, ніж нещадний тероризм, що також не знає кордонів. Країни, розташовані в регіоні Індійського океану, мають оговтатися від удару — і постаратися захистити своїх жителів, господарство, туристичну привабливість. Найбільше постраждала від катастрофи Індонезія: епіцентр землетрусу, що викликав гігантські хвилі, був зовсім поруч iз індонезійським островом Суматра. Про те, як ця країна зустрічає кинуті їй виклики, «Дню» розповів радник-посланник Посольства Індонезії в Україні Тауфан АДІТЬЯВАРМАН.
— За останніми даними, ми вже поховали близько 99 тисяч жертв цунамі, і ще близько 127 тисяч, як і раніше, вважаються зниклими безвісти. 417 тисяч людей залишилися без даху над головою. Близько 10% із майже півмільйона потерпілих тепер страждають на психічні розлади, тисячі дітей стали сиротами, багато людей втратили роботу. Пошкоджено будівлі шкіл, лікарень, морських портів, аеропортів, зруйновано дороги, мости, системи зрошування, військові об’єкти.
Для надання першої допомоги знадобиться від шести місяців до року, і працювати доведеться в надзвичайних умовах. Ремонтні й відбудовні роботи, що почалися зараз, Індонезія планує закінчити протягом року-півтора. А процес повного відновлення постраждалих регіонів триватиме щонайменше п’ять років, хоча, за деякими прогнозами, може знадобитися й десятиріччя. Нині активно відновлюють лінії електропередач і транспортні шляхи. Вирішено завдання забезпечення водою та їжею 400 тисяч постраждалих, ці люди мають дах над головою. Звісно, ми докладемо всіх зусиль для відродження постраждалих регіонів, повернемо людям їхні робочі місця.
Ми дуже вдячні за величезну допомогу, надану нам іншими країнами, за теплі слова підтримки, висловлені урядами держав, недержавними організаціями та громадянами всього світу. Індонезія була в змозі самостійно впоратися з будь-яким природним лихом, але масштаб катастрофи, що сталася 26 грудня 2004 року, став безпрецедентним не лише для Індонезії, а й для інших країн, розташованих на узбережжі Індійського океану. Багато з тих, хто одразу ж кинувся на допомогу постраждалим, загинули разом із ними — офіцери рятувальної служби, поліцейські, солдати, лікарі, медсестри… Від самого початку на шляху рятувальників виникли серйозні перешкоди. По- перше, найбільш пошкодженими виявилися міські регіони, звідки мала надходити перша допомога. По-друге, одна з двох головних автомагістралей, що з’єднують постраждалу провінцію Ачех з Північною Суматрою, виявилася заблокованою, а друга була сильно пошкоджена і заповнена біженцями. У найбільш постраждалих регіонах було зруйновано аеропорти. Нарешті, була знищена техніка, призначена для ліквідації наслідків природного лиха: бульдозери й вертольоти змило водою.
— Джакарта дала іноземним рятувальникам час на місію в провінції Ачех до кінця березня. Чи вистачить потім у країни власних сил для продовження відбудовних робіт?
— Звісно, ми зможемо впоратися самі.
— В Ачесі давно триває протистояння між повстанцями й урядовими силами. Чи може катастрофа вплинути на розв’язання проблеми Ачеху?
— Так, я вважаю, що зміни стануться вже найближчим часом. Ця трагічна подія ще раз продемонструвала здатність усієї нації до взаєморозуміння та єднання. З усієї країни до Ачеху вирушили добровольці, вся країна збирає гроші й речі для постраждалих. Я вірю, що це цілком змінить ставлення деяких жителів Ачеху, і вони перестануть підтримувати повстанців, а навпаки — боротимуться з ними. А без підтримки більшості жителів бунтівники втратять підстави для своїх дій.
— Але повстанці оголосили про припинення вогню й заявили, що візьмуть активну участь у допомозі постраждалим від цунамі, закликали всіх допомогти людям Ачеху…
— Я гадаю, що таке рішення було дуже мудрим з їхнього боку. Краща співпраця, яку вони можуть запропонувати, — капітуляція перед індонезійською владою. У співпраці з бунтівниками або без неї індонезійський уряд продовжить роботи з відновлення провінції.
— Чи можуть повстанці, допомагаючи людям, бути впевненими в тому, що їх не заарештують?
— Вони можуть бути впевненими, допоки не завдадуть шкоди й допоки хтось не впізнає в них повстанців.
— Над відновленням Ачеху працюють у тому числі індонезійські військові. Можна почути думку, що це була не краща ідея — надіслати військові загони до такого проблемного регіону.
— Врахуйте, що ачеські повстанці знаходяться в горах, у лісах. А від цунамі постраждало рівнинне узбережжя. Коли треба допомагати людям, рятувати їх — немає різниці, військові чи цивільні роблять це.
— Наскільки допоможе уникнути можливих жертв і руйнування система раннього сповіщення про цунамі, яку буде створено в Індійському океані на кшталт тихоокеанської?
— Ніхто не може гарантувати, що подібна природна катастрофа не трапиться знову. Грудневий землетрус, що викликав цунамі, став найсильнішим у світі за останні 40 років. Попередня масштабна катастрофа 1964 року уразила Аляску, Британську Колумбію, Каліфорнію та міста на північно-західному узбережжі Тихого океану. Тоді загинули 122 людини. Звісно, створення такої системи дозволить мінімізувати наслідки стихійного лиха. Донині центри систем завчасного попередження про цунамі існували лише в Тихому океані. Звісно, така система дуже важлива, але все залежить від того, скільки часу в нас буде для організації евакуації. Епіцентр землетрусу 26 грудня був біля Суматри, і її жителі мали лише 15 хвилин, перш ніж на їхні голови обрушилися хвилі цунамі. Тому я вважаю, що рішення розподілити центри сповіщення про цунамі по різних країнах регіону є оптимальним. Система попередження про землетруси вже працює в Індонезії, оскільки частина нашої країни знаходиться в одному із сейсмічно активних регіонів світу. Цю систему буде вдосконалено. І звісно, завданням уряду Індонезії є навчання населення правил безпеки та поведінки у випадку стихійних лих.
— Чи буде створено особливі підрозділи, рятувальні команди?
— Я не вважаю, що існує така необхідність: у кожній провінції Індонезії вже існують підрозділи, покликані ліквідувати наслідки стихійних лих і допомагати постраждалим, а також діє Національна координаційна рада з усунення наслідків катастроф. Що нам справді необхідно, то це поліпшити професійні навички рятувальників і забезпечити їх сучасним обладнанням, а також ми повинні вдосконалити координацію роботи в подібних умовах.
