Дехто нарікає на те, що Європейському Союзу бракує світогляду. Насправді проблема ЄС полягає в тому, що в нього дуже багато світоглядів.
Спільний досвід та спільні інтереси європейців означають, що в них повинні бути єдині погляди на глобальні питання. Але сумна дійсність полягає в тому, що політична, соціальна та економічна напруженість змушує країни ЄС та їхніх громадян рухатися в протилежних напрямах: мабуть, однієї лише спільної історії недостатньо для появи спільної політики.
Проте чим прагматичнішою буде політика європейських країн, тим більшими будуть її шанси на успіх, у тому числі й щодо глобальних питань. Європейці однаково оцінюють багато світових проблем і часто висувають однакові способи та стратегії їхнього вирішення.
Наприклад, зростає порозуміння з питань боротьби зі зміною клімату, імміграцією та допомогою країнам, що розвиваються, а також щодо питань енергетичної політики та подальшого розвитку Європейської стратегії безпеки. Згода в цих сферах не є лише наслідком якихось менш важливих загальних знаменників: у всі ці сфери Європа зробила значний внесок у світовому масштабі.
Узагалі, властива Європі різноманітність думок поступово стає синонімом розв’язання світових проблем. Зрештою, боротьба зі зміною клімату, енергетична безпека та демографічні проблеми обговорюються в Європі вже довгі роки, і ось тепер ці обговорення почались і в інших частинах світу.
Світова фінансово-економічна криза також може стати каталізатором формування єдиної позиції Європи на нову світобудову. Концепція ЄС про капіталістичну економіку, прив’язану до соціального прогресу й підпорядковану суворим нормам, на відміну від принципу невтручання держави в економіку, стає все впливовішою. Нові економічно розвинені країни, такі, як Китай, Індія та Бразилія, повинні знайти свої власні шляхи боротьби з соціальною нерівністю та сприяння появі рівних можливостей для всіх, і європейська модель стає для них усе привабливішою.
Однак суспільства країн ЄС як і раніше розділені безліччю відмінностей. Щодо багатьох життєво важливих світових проблем існують прямо протилежні думки. І хоч ці відмінності згодом можуть поменшати, іноді вони стають небезпечно яскраво вираженими, як у випадку із вторгненням в Ірак, що очолювалося Сполученими Штатами.
Проте заспокоює той факт, що розбіжності Європи щодо глобальних питань не мали надмірного впливу на внутрішню динаміку ЄС. Війна в Іраку не призвела до відстрочки грандіозного розширення ЄС і не стала причиною невдачі референдумів у Франції та Нідерландах стосовно Конституційного та Лісабонського договорів.
Але Європі дійсно необхідно розвивати структури та процедури прийняття рішень, що обмежують конфлікти інтересів за допомогою компромісних рішень. Це і є найважчий пункт Лісабонського договору, покликаного створити нові інститути та механізми, метою яких є створення більш узгодженої зовнішньої політики ЄС. Передача додаткової відповідальності, такої, як допомога іноземним державам і політика розвитку, загальноєвропейським інститутам допоможе ЄС пристосуватися до нових міжнародних реалій за допомогою посилення їхнього зростаючого значення як європейського центру прийняття рішень.
Вироблення єдиного світогляду повинне початися з найближчих сусідів Європи. Розширення НАТО та ЄС торкнулося близько десятка держав Центральної та Східної Європи, а також західних Балкан. Але, незважаючи на ці досягнення, європейська інтеграція далека від завершення, і ситуація не зміниться доти, доки всі країни Європи не зможуть йти єдиним шляхом розвитку.
Дане упущення було головною причиною балканської трагедії 90-х рр. На щастя, часи збройних конфліктів у цьому регіоні явно підійшли до кінця, тепер, коли балканські країни стали на шлях входження в НАТО та ЄС. Але до Східної Європи, особливо це стосується України та Молдови, також необхідно відноситися як до регіону особливої важливості.
Населення України чисельністю 46 мільйонів означає, що вона дуже велика й значуща, щоб не бути включеною в будь-яку концепцію майбутнього Європи. Однак стратегія ЄС стосовно України є невизначеною і невиразною. Рух реформ помаранчевої революції сповільнився і навіть зупинився не лише через внутрішню політичну та економічну кризи, але й через явну байдужість ЄС до долі України.
Європейські лідери засмучені політичними протиріччями та повільними темпами реформ в Україні, і лідерам України не завадить прислухатися до цієї критики. Але недостатній прогрес є також і наслідком нездатності ЄС допомогти Україні. Реформування політичних і економічних інститутів країни та її вступ у ЄС і НАТО зазвичай ідуть пліч-о-пліч, оскільки перспектива членства змушує виборців погоджуватися з болісними рішеннями. Тож для ЄС буде нереально сподіватися на включення до свого складу країн на зразок України та Молдови без надання їм повномасштабної допомоги.
На щастя, цей підхід починає змінюватися. Чудовим прикладом цього є підписаний на початку поточного року між ЄС та Україною газовий меморандум, що передбачає розширення і збільшення експлуатації українських газопроводів. В обмін на політичну підтримку та фінансування розширення газопроводу Україна дала згоду на впровадження принципів управління газопроводом і забезпечення доступу до нього на основі норм ЄС. Україна також погодилася впровадити відповідні енергетичні директиви ЄС як одну з умов свого членства в Європейському енергетичному співтоваристві. Це — перший крок на шляху майбутньої повної інтеграції України в єдиний ринок ЄС.
Брак одностайності в ЄС щодо багатьох світових питань, а також таким місцевим питанням як ситуація в Україні — не причина для відчаю. Європейський Союз повинен навчитися розробляти єдині рішення і робити спільні зовнішні дії, навіть коли уряди країн ЄС ставляться до тих або інших питань по-різному.
