Економічний спад, як найбільш важлива проблема президентської виборчої кампанії Америки, змінив війну в Іраку. Частково це сталося тому, що американці почали вірити в те, що ситуація в Іраку змінилася: «приплив» збройних сил, ймовірно, налякав повстанців і привів до зменшення насильства. Висновки очевидні: перемогу здобула демонстрація сили.
Саме таке прагнення довести свою перевагу призвело до того, що Америка виявилася втягнутою у війну в Іраку. Мета війни полягала в демонстрації стратегічної сили військової могутності Америки. Замість цього, війна продемонструвала її недоліки. Крім того, війна підірвала реальне джерело американської сили — її моральний авторитет.
Нещодавні події збільшили потенційні ризики в методах адміністрації Буша. Завжди було очевидно, що вибір часу виведення американських військ з Іраку не буде залежати від неї, якщо тільки для цього не потрібно ще раз порушити міжнародне право. Сьогодні Ірак вимагає, щоб американські бойові підрозділи залишили країну протягом дванадцяти місяців, а всі війська повністю пішли з Іраку 2011 року.
Спаду насильства, безумовно, чекали з нетерпінням, і «приплив» військ, ймовірно, зіграв в цьому свою роль. І все ж, такий рівень насильства, якщо б це трапилося де-небудь ще в світі, обов’язково став би предметом газетних заголовків; і тільки у випадку з Іраком ми настільки звикли до насильства, що хорошим днем вважається той день, коли вбивають тільки 25 цивільних мешканців.
До того ж, роль нарощування чисельності військ не така вже очевидна у спаді насильства в Іраку. Цілком ймовірно, що інші чинники зіграли набагато важливішу роль, включаючи підкуп повстанців сунітів, щоб вони боролися на боці США проти «Аль-Каїди». Проте така стратегія залишається досить небезпечною. США потрібно працювати над тим, щоб створити сильний, об’єднаний уряд, замість того, щоб посилювати сектантські міліції. Сьогодні іракський уряд відкрив очі на небезпеку і почав арештовувати деяких з лідерів, яких підтримував американський уряд. Перспектива стабільного майбутнього стає дедалі більш примарною.
У цьому і полягає вся суть: збільшення чисельності військ мало б забезпечити поліпшення політичної обстановки, що, в свою чергу, мало б забезпечити основу для довгострокової стабільності. Однак такого політичного урегулювання не сталося. Так що, як це було і з аргументами щодо виправдання війни, і з оцінкою її успіху, розумне пояснення нарощування військ також продовжує змінюватися.
Тим часом військові й економічні витрати невикористаних можливостей цієї невдачі стають дедалі більш очевидними. Навіть якби США вдалося встановити стабільність в Іраку, це не гарантувало б перемогу у «війні з тероризмом», не кажучи вже про успіх в досягненні більш широких стратегічних цілей. В Афганістані справи йшли не дуже добре, якщо не сказати більше, а Пакистан виглядає дестабілізованим сильніше, ніж будь-коли.
Крім того, більшість аналітиків погоджується з тим, що, принаймні, часткове вторгнення Росії в Грузію, яке викликає страх поновлення холодної війни, пояснюється її вірою в те, що Америка, збройні сили якої зайняті в двох провальних війнах (і сильно виснажені через політику незаміни військових ресурсів з тією ж швидкістю, з якою вони витрачаються), мало що могла зробити у відповідь. Розрахунки Росії виявилися правильними.
Навіть найбільш велика і найбільш багата країна у світі має обмежені ресурси. Війна в Іраку фінансувалася повністю в кредит; частково через це американський державний борг збільшився на дві третини всього за вісім років.
Але ситуація продовжує гіршати: як очікується, дефіцит тільки за один 2009 рік перевищить півтрильйона доларів, не включаючи фінансові витрати на вихід з економічної скрути і другого пакету стимулів, який, як заявляють сьогодні майже всі економісти, їй терміново потрібний. Війна і способи, якими вона велася, зменшили простір для маневру Америки, і вони практично напевно поглиблять і продовжать економічний спад.
Віра в те, що збільшення чисельності військ було успішним, особливо небезпечна, оскільки війна в Афганістані проходить надто невдало. Європейські союзники Америки втомилися від нескінченних битв і зростаючого числа жертв. Більшість європейських лідерів не має стільки досвіду в мистецтві ошукування, скільки є в адміністрації Буша; їм набагато складніше приховувати цифри від своїх громадян.
Британці, наприклад, добре знають про проблеми, з якими вони неодноразово стикалися в Афганістані в еру Британської імперії. Америка, звичайно, продовжить чинити тиск на своїх союзників, але у демократії є спосіб обмеження ефективності такого тиску. Популярність засудження війни в Іраку не дозволила Мексиці й Чилі піддатися американському тиску і затвердити вторгнення; громадяни цих країн довели свою правоту.
Але в самій Америці віра в те, що нарощування чисельності військ «спрацювало», змушує сьогодні багатьох стверджувати, що більша кількість військ необхідна і в Афганістані. Дійсно, війна в Іраку відвернула увагу Америки від Афганістану. Але провали в Іраку є питанням стратегічним, а не питанням військової могутності. Настав час, щоб Америка й Європа винесли уроки з Іраку; або, швидше, повторно вивчили уроки фактично кожної країни, яка намагається окупувати іншу країну і визначити її майбутнє.
Джозеф Е. СТИГЛІЦ — професор Колумбійського університету — отримав Нобелівську премію з економіки за 2001 рік. У співавторстві з Ліндою Білмс ним написана книга «Війна ціною в три трильйони доларів: справжні витрати іракського конфлікту».
