Що насправді означає «олімпійська війна», відома як російське вторгнення у Грузію? Війна, звісно, була передбачуваною і передбаченою. Її результати також зрозумілі.
По-перше, прем’єр-міністр Володимир Путін займає недвозначне положення у Москві. Він може грати в «хорошого-поганого поліцейського» в повсякденних справах із президентом Дмитром Медведєвим. Але «поганий поліцейський» Путін насправді є справжнім босом.
По-друге, Путін не переносить президента Грузії Михаїла Саакашвілі, з яким, за загальним визнанням, складно мати справу. Росіяни вважали, що грузини виросли зі своїх штанів. Вони зачекали, доки Саакашвілі зайде дуже далеко, аби потім впасти на нього та його бідну країну, як молот на ковадло.
По-третє, роками Росія провокувала неспокій в Осетії й Абхазії. Москва хоче, аби Грузія залишалася слабкою. Такої самої тактики вона дотримується у Придністров’ї, щоб ослабляти Молдову. Якби хто-небудь ззовні спробував би діяти подібним чином у Чечні, то Росія б виправдано вибухнула гнівом.
По-четверте, лідери сьогоднішньої Росії за прикладом царів ХІХ сторіччя хочуть мати сферу впливу довкола своїх кордонів. У зв’язку з цим країни, які раніше входили до складу російської імперії Радянського Союзу, можуть мати лише обмежену незалежність. Послання, яке передане від Грузії до України та республік Центральної Азії, звучить дуже виразно.
Особливо Росія протистояла своїм сусідам, які приєднуються до НАТО. Росіяни питають, проти чого націлене НАТО? Де проходить лінія фронту НАТО? Чи розглядаються росіяни як ворог? Якщо так, то як їм слід діяти? Дії Росії призвели до зворотного ефекту, якого вони приблизно домагалися, — вторгнення у Грузію створило сильний прецедент для подальшого розширення НАТО.
По-п’яте, сама Грузія є важливою зв’язною ланкою до енергетичних ресурсів Каспійського моря для тих європейців, які не хочуть повністю залежати від трубопроводів, контрольованих Росією. Таким чином, Грузія є каменем спотикання для Росії у її прагненні використати нафту й газ у якості стратегічного інструменту зовнішньої політики, до якого вона вже неодноразово вдавалася. За даними Шведського дослідницького агентства з безпеки, з 55 зумисних перебоїв у поставках газу, прямих загроз або примусових цінових заходів із боку Росії, починаючи з 1991 року, лише 11 не були пов’язані з політичним тиском.
Америка відреагувала сильно — принаймні, словесно — на напад Росії на свого сусіда, причому першими почали війська Росії, які були введені туди як миротворці, щоб дозволити південно-осетинській міліції, що неофіційно підтримується Росією, безкарно спалювати та грабувати грузинську власність. Але зараз Америка не має достатньо сил, аби піти далі. Її моральний авторитет було скомпрометовано за часів президентства Буша, вона не може розміщувати більше військ для захисту незалежності Грузії, а навіть якби й могла, то подібні дії лише посилили б кризу.
Позиція Америки також ослаблена внаслідок відсутності сильної та єдиної європейської позиції. І її, схоже, не буде.
Росія знає, що коли йдеться про проведення серйозної зовнішньої політики й політики безпеки, то Європа може лише просторікувати. Росія роками командувала Європою в питаннях енергозабезпечення, розриваючи двосторонні операції з найбільшими країнами і протидіючи зусиллям зі створення загальної європейської політики енергозабезпечення.
Звісно, Європі потрібен російський газ. Однак Росії потрібні європейські споживачі, й рано чи пізно вона шукатиме більше європейських інвестицій для пошуку і видобутку енергоресурсів.
Жоден розсудливий європеєць не хоче поновлення холодної війни. Проте це провокує не Європейський Союз. Ні Німеччина, ні Франція, ні Італія не нападають на своїх сусідів.
Здається, що ми, європейці, забули свою історію. Був час, коли ми стояли осторонь, спостерігаючи, як мілітаристична європейська міць наполягала на тому, що вона має право втручатися в будь-які справи для просування інтересів тих, хто заявляв про спільну етнічну приналежність від Балтійського моря до Кавказу.
Президент Франції Ніколя Саркозі заявляє, що він приніс мир у Грузію. Все ж виглядає підозрілим те, що нібито вирішене питання про припинення вогню дозволяє залишатися російським військам в усіченій країні на роки.
То що конкретно робитиме Європа? Можливо, спочатку європейці повинні бути обережними. Однак я сумніваюся, що будуть суворіші заходи, ніж жорстко сформульоване комюніке.
Чи припинимо ми говорити про наші нібито спільні цінності з Росією? Чи натиснемо ми на кнопку паузи в подальшому обговоренні, як повністю інтегрувати Росію в міжнародну спільноту? Чи обірвемо ми деякі наші контакти з Росією, переглянувши її положення у «Великій вісімці», чи відкладемо її вступ до СОТ і ОЕСР? Чи відкладемо наразі вбік переговори щодо договору про партнерство та співпрацю між ЄС і Росією?
Підозрюю, що відповідь на кожне з цих питань співзвучна «ні». Це відбуватиметься веселіше, ніж зазвичай, у міру того, як європейці почнуть за роки вперед готуватися до Зимових олімпійських ігор у Сочі, якраз за дорогою, на якій російські ракети і танки залишатимуть сліди на грузинській землі. Тим часом європейці продовжуватимуть говорити про свою ключову роль у світових справах.
Лишається тільки цинічно хитнути головою на знак недовіри. З цим нічого не вдієш. Позиція Європи слабка і призведе до серйозніших проблем у майбутньому. Таким чином Путін завоює золоту медаль у своєму улюбленому виді спорту — залякуванні своїх менших сусідів.
Кріс ПАТТЕН — колишній комісар ЄС із зовнішніх відносин, голова Британської консервативної партії, був останнім британським губернатором Гонконгу. Наразі є почесним ректором Оксфордського університету і членом Британської палати лордів.
