Сучасний світовий розвиток несе для України багато небезпек, викликів і ризиків. Вони пов’язані не тільки з кризою, а й з глобалізацією як передумови цієї кризи.
1. Безумовно, світова криза стала каталізатором глибоких політичних і технологічних зрушень. Її наслідки.
По-перше, поступова переконфігурація механізмів глобального управління, зокрема, формування G20, певна трансформація G8, декларовані реформи МВФ, ЄБРР, інших світових фінансових інститутів.
По-друге, ця криза дуже суттєво вплинула не так на США, де вона розпочалася, як на багато інших держав і міжнародних організацій, серед яких чільне місце посіли Російська Федерація і Європейський Союз.
По-третє, припинив своє існування перехідний постбіполярний устрій, який іноді характеризували як монополярний.
Вчетверте, фінансово-економічна криза поступово трансформує як чинні позиції провідних міжнародних гравців, так і їхній потенціал. Причому, обмеження фінансово-економічних можливостей робить реальнішими і більш обмеженими цілі й завдання політики окремих держав, хоча водночас подальше падіння, не виключено, провокуватиме агресивність і авантюризм.
Вп’яте, стрімко зростають державні й недержавні націоналізми.
Вшосте, відбувається певне послаблення міжнародних структур на користь національних. Після розмивання суверенітету, що тривало останні 20 років, тенденцією часу стає певне зміцнення національної держави.
2. Продовжують діяти, але суттєво змінюються чинники, що визначали світовий безпековий порядок денний у попередні роки. Фінансово-економічна криза лише загострила існуючі проблеми. Серед них слід виокремити насамперед такі.
По-перше, демографічні зміни, наслідком яких є загострення глобальних проблем бідності, нелегальної міграції й пандемічних хвороб. При цьому демографічне зростання є як швидким (населення збільшилося принаймні на 1,2 млрд. осіб протягом прогнозованого періоду), так і дуже нерівномірним.
По-друге, регіональне, національне, етнічне та релігійне протистояння. Триває підйом радикальних і екстремістських рухів як релігійного, так і націоналістичного забарвлення. Водночас, загострюються різноманітні внутрішні і міждержавні конфлікти на такому ѓрунті.
По-третє, міжнародний тероризм, що є однією з крайніх форм протистояння і протесту, у тому числі ірраціонального, продовжує своє існування у сьогоднішньому світі попри всі спроби покласти йому край.
Вчетверте, розповсюдження ядерної та інших видів зброї масового ураження.
Вп’яте, боротьба за паливні та інші стратегічні ресурси. Ця проблема провокує держави і корпорації на жорстку конкуренцію і навіть на боротьбу за володіння і доступ до них.
Вшосте, погіршення стану довкілля, негативні наслідки зміни клімату призводять до суттєвої трансформації природних умов життєдіяльності людини, функціонування економіки, зростання витрат на охорону здоров’я тощо.
3. Поряд із глобальними на безпекове середовище навколо України діють і специфічно регіональні чинники. Йдеться не лише про регіональних, а й про глобальних гравців, вплив яких у регіоні реалізується особливим чином.
Безпекова ситуація, що склалася у Східній Європі, характеризується, насамперед, сусідством і взаємодією двох основних військово-політичних угруповань — НАТО і ОДКБ. Нині відносини між країнами-членами цих блоків поступово поліпшуються, але не можна остаточно виключити й можливість посилення між ними напруження, аж до конфліктних загострень різноманітного характеру.
Водночас, перспективу великомасштабного збройного конфлікту в Європі слід оцінювати як мінімальну. Звертаюсь до результатів роботи Родоського форуму діалогу цивілізацій, де було 70 країн. Про військову загрозу не йшлося взагалі. Найбільші загрози визначались у соціогуманітарній сфері.
Хотів би ознайомити вас і з результатами досліджень Інституту посткризового світу (Росія). На думку понад ста міжнародних експертів, найбільшу небезпеку для країн ЄС являють такі п’ять загроз:
Втрата конкурентоспроможності (51).
Параліч наднаціональних державних органів (40).
Наплив емігрантів (31).
Тероризм (31).
Вибух радикального сепаратизму (30).
І тільки на одинадцятому місці — збройні конфлікти. (5).
Складно коментувати таку класифікацію. Мабуть, непогано знаходитись під парасолькою НАТО і не поспішаючи створювати спільну політику безпеки й оборони (CFSP). Що ж до втрати конкурентоспроможності — це вічна загроза для всіх країн. А для країн Заходу — це новий мотив, бо їм дихає в потилицю Китай, Індія та Бразилія нестримною експансією своїх технологічних перспектив.
Міг би приєднатись до пацифістських настроїв європейського експертного середовища, якби не одне «але». По-перше я не живу в Європі, а по-друге, і це головне, — невпинне зростання витрат на оборону. На глобальному рівні, світові військові витрати в 2009 р. збільшилися за різними оцінками до 1,5 трильйона доларів, це на 6% вище рівня з 2008 р. і становить дивовижне 50 відсоткове збільшення з 2000 роком.
Природно, головний визначальний чинник цієї тенденції — США, на долю яких припадає майже половина від загальносвітового показника, за ним із великим відставанням ідуть Китай (6,6% світової частки), Франція (4,2%), Велика Британія (3,8%) і Росія (3,5%).
Нескладно передбачити, що фінансові труднощі примусять більшість країн скорочувати витрати на оборону і такі плани вже оголошені найбільшими європейськими державами. Не можна не звернути увагу на те, що давній заклик керівництва НАТО — витрачати на оборону не менше 2% ВВП — просто зник з порядку денного. Це зрозуміло, бо абстрактні поняття національної безпеки й оборони мало що значать, якщо під загрозою опиняються основні елементи соціального існування.
Таким чином, малоймовірно, що загальний обсяг витрат на оборону протягом наступних кількох років може триматися на нинішньому рівні. Однак, саме на загальному тлі можливий перерозподіл оборонних видатків на користь таких країн як Китай, Індія та Бразилія. Їхня економіка продовжує зростати більш інтенсивно порівняно з економікою розвинутих країн.
Чому така увага до розвитку озброєнь та військової техніки? Інститути АНУ провели дослідження «Функціонування виробництв, зокрема високотехнологічних, в період кризи». Виявилося, що під час кризи високотехнологічні види діяльності мають тенденцію розвиватися. Це стосується, зокрема, й України, в якій оборонні підприємства не знизили темпів зростання.
Повернувшись до теми політики національної безпеки України в сучасному міжнародному середовищі, вважав би за необхідне пошукати відповідь на два запитання:
1. Чи здатна наша країна в нинішньому стані гарантувати власну безпеку власними можливостями? Наскільки адекватні її оборонні, людські, економічні ресурси сучасним викликам та загрозам?
2. Які перспективи України у формуванні нової системи європейської безпеки?
Щодо першого питання. Якщо до переліку зовнішніх викликів, загроз і ризиків додати наші внутрішні економічні труднощі, соціальні проблеми, енергетичну залежність, демографічні чинники, екологічні та техногенні загрози, політичну й громадську конфліктність, то висновок може бути тільки один — Україна стоїть перед вкрай складним та важким іспитом.
Але досягнуте після президентських виборів відновлення дієздатності державної влади створило необхідні умови для проведення активної зовнішньої політики.
У сьогоденні європейська безпека визначається двома міжнародними організаціями — НАТО і ОБСЄ, а також США і Росією, як найбільш впливовими державами на європейському та пострадянському просторах відповідно.
У липні Президент Янукович підписав закон, що проголошує позаблоковий статус України. Згідно із цим законом, наша держава братиме участь у вдосконаленні та розвитку європейської системи колективної безпеки, розвивати дружні відносини з Росією, продовжувати конструктивну співпрацю з НАТО та іншими військово-політичними блоками в питаннях, що становлять взаємний інтерес.
У світі фактично визнана недостатня ефективність діяльності ОБСЄ як інституту — гаранта європейської безпеки. Це головна причина появи двох варіантів реформування ОБСЄ. Перший базується на російському проекті Договору про європейську безпеку (Концепція Гельсінки-2). Другий — запропонований Хав’єром Соланою на основі пропозицій, сформованих в країнах ЄС (концепція Гельсінки+).
Головним недоліком російського проекту західні фахівці вважали пропозиції оформити Договір у форматі так званого «жорсткого кошика», тобто проблем протистояння традиційним воєнним загрозам, у той час як інші європейські країни оперують поняттям комплексної безпеки, що включає економічну, гуманітарну та інші складові. Але, якщо звертатись до останніх заяв міністра Лаврова, Росія готова вивчити проблеми нових загроз таких, як піратство і тероризм, але не сприймає проблеми енергетичної й екологічної безпеки.
На мій погляд, проект російського документа, попри його загальну суперечливість, містить низку положень, які могли б опосередковано сприяти вирішенню завдань посилення зовнішніх гарантій безпеки України.
Так, українським інтересам цілком відповідають тези Договору:
— про неприпустимість застосування сили або загрози силою проти територіальної цілісності та політичної незалежності держав;
— неподільність безпеки;
— недопущення будь-якою державою-учасницею Договору використання її території для збройного нападу проти інших держав-учасниць;
— створення загальноєвропейського консультативного механізму з питань безпеки;
— положення Договору про застосування його державами-учасницями принципу колективної оборони, який за змістом нагадує статтю 5 Північноатлантичного договору.
Вважаю, що ініціативи України в процесі обговорення цієї проблематики з іншими країнами ОБСЄ сприяло би напрацюванню європейської правової бази для регламентування статусу, прав та обов’язків держав, що не належать до військових блоків, та надання їм юридичних гарантій безпеки.
Наприклад, Швейцарія, яка підтримала російську ініціативу, вже запропонувала більш детально прописати у ньому положення про статус нейтральних країн.
Щодо НАТО. Мабуть, було б доцільно дочекатись рішень Лісабонського саміту 19-20 листопада цього року, на якому прийматиметься нова Стратегічна концепція НАТО.
Але цій події передувала така жвава і незвичайна дискусія, що обійти цей процес мовчанкою було б несправедливо і непрофесійно. На що хотілось б звернути увагу.
1. Необхідність перерозподілу сфер впливу у самому Альянсі. Це зрозуміла позиція. Вже сьогодні структуру НАТО не можна розглядати як сателітне утворення навколо США. З кожним десятиріччям вплив європейських країн на політику Альянсу зростає. Зростають і протиріччя: Захід не ідентичний у своїх інтересах. Якщо рішення афганської та іранської проблем — у руслі американської геополітичної стратегії, то забезпечення власної енергетичної безпеки завдяки відбудові нових відносин із РФ і іншими країнами СНД — зацікавленість ЄС.
2. Глобалізація НАТО. Альянс фактично є глобальним інструментом безпеки. Ця теза базується на ідеологемі, що виклики безпеки західного світу мають не локальний, а глобальний характер. Неможливо перемогти світовий тероризм у окремому Афганістані навіть силами НАТО. Глобальні загрози — глобальні відповіді. Як висновок, розширення НАТО на Схід, зміцнення військового потенціалу, широке партнерство із союзниками на усіх континентах.
Виникають і зовсім неочікувані думки — варіант глобалізації НАТО із залученням максимальної кількості держав як аналогія СОТ.
3. Одним із ключових питань при обговоренні розширення НАТО — це розвиток відносин по лінії Альянс — Росія. На думку багатьох західних експертів, союз НАТО та Росії відповідає інтересам обох сторін.
Поза тим, подібний альянс кардинально би змінив суть НАТО і значно знизив би загальносвітовий коефіцієнт конфронтації. Як відомо, ініціаторами такого підходу став відкритий лист групи відомих німецьких політиків і дипломатів під назвою «Двері відкриті: на користь вступу Росії до НАТО», який на початку березня цього року був надрукований у тижневику «Шпігель». Але далеко не всі підтримають таку точку зору. Якщо ж характеризувати сьогоднішній стан відносин НАТО — Росія, тобто всі аспекти перезавантаження, можна передбачити, що розвиток цього процесу з великою долею ймовірності піде шляхом повільного вирішення існуючих протиріч, нівелювання різних підходів до проблем безпеки. Швидкість цього процесу викликає багато сумнівів. Головний — чи хоче цього Росія?
Повернімось до України. Законом виключено можливість вступу до НАТО в найближчому майбутньому. І в самому Альянсі і в США достойно відреагували на цю ситуацію.
Але існує 20-річний досвід інтенсивної співпраці у різних вимірах. Я не буду перераховувати усі сторінки спільної історії. Зверну увагу на декілька деталей. Україна продовжує брати участь у процесі планування та аналізу в рамках програми «ПЗМ». Її ракетна промисловість залучена до розробки американської ракети «Tayepc» та європейської «Вега». Генеральний секретар НАТО оголосив про намір Альянсу запросити Україну до участі у створенні ПРО. Це взагалі святе. Може, і Росія погодиться з нами працювати у цій сфері?
Отже, сьогодні ми давній партнер НАТО. А що заважає у перспективі Україні, не вступаючи до Альянсу, стати його військово-політичним союзником, якщо не складеться з новим Договором про колективну безпеку? Можливо, така формула відповідатиме інтересам і Росії та стане універсальною.
