Перемога Путіна на президентських виборах, здавалося б, мала принести стабільність країні, передбачуваність політики й заспокоїти підприємців. Але насправді поки виходить навпаки. З одного боку, закінчення виборчого циклу саме собою не розв’язало жодної проблеми. Навпаки, чисельні й вельми витратні соціальні обіцянки, які дав Путін, лише значно підсилили можливий потенціал незадоволення, бо зрозуміло, що значна їх кількість виконана не буде. Військові вже зіткнулися з різким урізуванням обіцяних грошей. На черзі — бюджетники. З другого боку, політика після виборів залишилася закритою, суб’єктивною й непередбачуваною, поки нездатною відплив капіталу з країни перетворити на його приплив. Влада так і залишається в руках кількох непублічних угруповань, боротьба між якими продовжує визначати майбутнє країни. Іншими словами, під гаслом боротьби за неповернення в 1990-ті влада значною мірою знову привела країну саме в них.
Сама влада стоїть перед необхідністю трансформуватися, але не знає, як саме. Правляча іще недавно ЕР зависла в повітрі, й у нинішньому своєму вигляді вона протягне лічені дні. Влада, схоже, починає створювати нову структуру адміністративного ресурсу, тоді як свіжий, але непродуманий закон про партії неминуче веде до появи великої кількості організацій, що називають себе партіями й іще більше розмиють і фрагментують суспільство та національний політичний клас. Насамперед опозицію, яка купилася на його зовні ліберальний характер. Консолідація суспільства аж ніяк не відбувається.
Посилюється конфлікт між потребою виборців побачити нових людей у кабінетах влади та її відвертість і кадровою політикою Кремля, яка не лише зводиться до перестановки старих чиновників на нові місця, а й стала справжньою таємницею за сімома печатками, що охороняється краще за деякі військові таємниці. Кого й куди призначать? Чому найодіозніші фігури йдуть за власним бажанням? Які принципи покладені у відбір нових кадрів? Чому напередодні ухвалення закону про вибори губернаторів у низці областей відбувається їх поспішне призначення? Кадрова політика влади дедалі більше нагадує єльцинську «роботу з документами» поза суспільною доступністю. Переможець президентських виборів вперто відмовляється оголосити склад своєї команди, а посада прем’єра чекає людину, яка в громадській думці не має права на власний кадровий вибір і адміністративну самостійність.
Як результат країну вже захлеснули підкилимові сутички кланів і війна компроматів у найкращих традиціях 90-х. Наприклад, наїзд на РПЦ дедалі більше нагадує історію тютюново-горілчаних акцизів того часу й теж вкрай персоніфікований. Силові структури дезорієнтовані, а поліція під пересуди про феноменально неефективного міністра Нургалієва на очах втрачає останній авторитет. Непогамовні чутки, наприклад, про можливе злиття МВС з МНС, розділення Мінздоровсоцрозвитку мало не з відданням Голікової під суд або створення об’єднаного військового агентства під керівництвом Рогозіна тощо дестабілізують роботу всіх урядових структур. Чиновники, зокрема й найвищого рангу опинилися між молотом і ковадлом, втративши будь-яке уявлення про своє майбутнє. ЗМІ публікують чутки про можливі призначення, відставки й переміщення, які буквально щодня вкидаються зацікавленими сторонами з метою лобіювання свого кандидата або дискредитації суперника.
Типовим прикладом цього став, наприклад, наїзд на віце-прем’єра Шувалова, звинуваченого його колишнім, і схоже не надто високоморальним, адвокатом, який втік до США, в тому, що він, начебто, незаконно збагатився. Ця історія а-ля 90-ті характерна для нинішньої ситуації в країні з низки причин. З одного боку, конкретних звинувачень, як заведено, не висувають, а справа обмежується вагомими натяками. Простий розрахунок на природну ненависть росіян до чиновників. З усіх нинішніх держслужбовців свого рангу, напевно, лише Шувалов відомий тим, що ніколи не приховував своїх статків, зароблених свого часу в бізнесі. Більше того, він мало не єдиний, хто зробив свої родинні фінанси повністю прозорими й сплачував з них податки щороку. Серед колег він навіть прославився надмірною, на їхню думку, педантичністю в питаннях можливих конфліктів інтересів і не був помічений у преференціях, а тим паче відкатах. Але ідея презумпції невинуватості в країні так і не прищепилася. Багатий — отже, за визначенням, шахрай.
З другого боку, набагато важливіше те, що атака на Шувалова дивним чином збіглася з піком кланової боротьби за склад нового уряду, де його — мало не єдиного ліберала — деякі сили дуже не хочуть бачити. Особливо зважаючи на те, що саме керівники економічного блоку уряду здійснюватимуть і контролюватимуть другий етап масштабної приватизації. Йдеться про величезні гроші та серйозний політичний вплив. Бажання покерувати приватизацією мають різні групи, зосереджені довкола Путіна, й наїзд на Шувалова, схоже, розрахований саме на його реакцію. Їм навіть удалося підключити деякі американські ЗМІ, бо російська влада, як і в 90-х, більше прислухається саме до них, маючи всі підстави не довіряти об’єктивності власних. Та й США, мовляв, варто подумати, як працювати з урядом, де є такі чиновники.
Річ, звісно, не в Шувалові, чиє політичне майбутнє, як і майбутнє його нинішніх суперників, мені байдуже. Що ж до звинувачень на його адресу, є суди, зокрема й на Заході. Але мантра про те, що вдалося уникнути повернення в неспокійні 90-ті, руйнується на очах. Країна значною мірою живе нехай в оновлених, але реаліях тих років. Якщо влада непрозора й глуха, то брудні політтехнології не застарівають, а, навпаки, замінюють собою політичний процес. Влада знову виявляється не лише заручником боротьби кланів, а й об’єктом дезінформації, маніпуляції й особистих інтересів.
