Волонтери — чому вони це роблять? Вони працюють не за гроші і не для піару. Вони працюють, маючи на це свої причини, які дуже часто цінніші за гроші.
Історія благодійної діяльності фонду «Нове покоління» бере свій початок ще у 1993 році — з усиновлення канадською парою дитини з українського дитячого будинку. Руслана Вжесневська, українка за походженням, та її чоловік Енді Котрелл зробили маленьку Оленку своєю четвертою донькою. Як виявилося тоді, початок — то більше ніж половина справи. Руслана Вжесневська зорганізувала розвезення гуманітарної допомоги по школах-інтернатах України у рамках канадського проекту «Help Us Help The Children». Потім було засновано Міжнародний благодійний фонд «Нове покоління», який невпинно працює, допомагаючи дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування. За роки роботи благодійного фонду в Україні допомогу отримали понад 30 тис. дітей-сиріт із двохсот інтернатів України на суму понад 16 млн доларів. Щороку фонд проводить літні та зимові табори, у яких дітям допомагають пристосовуватися до реального життя. Тут ліпше, ніж будь-де, знають, що самотні діти потребують моральної допомоги іноді навіть більше, ніж матеріальної. В інтерв’ю «Дню» Руслана Вжесневська розповіла про шлях «Нового покоління», про те, як зробити волонтерство «модним», та про ставлення до волонтерства на Заході та в Україні.
— Пані Руслано, у Канаді волонтерство — почесна справа. Це частина менталітету канадійців чи такий спосіб мислення закладається з дитинства?
— Канадським дітям змалечку прищеплюють думку про те, що вони мусять допомагати слабшим, тим, кому у житті пощастило менше, ніж іншим. У дев’ятому-десятому класі проводяться спеціальні уроки, на яких дітям роз’яснюють просту істину: якщо ти отримуєш щось від громади, то потім громаді мусиш повертати свій борг. І це не менталітет української діаспори, це загалом менталітет канадської держави. Ми так виросли, це вже частина нашої психології.
— Побутує уявлення, що волонтерство — суто жіноча справа. Чи погоджуєтеся ви з цим?
— Насправді є дуже багато чоловіків, які також займаються волонтерством. Але найбільш палкими прихильниками цієї справи найчастіше виступають жінки. Адже вони більше переживають за дітей, у них від природи закладене сильніше бажання допомагати та піклуватися.
— Як, на вашу думку, можна прищепити українцям дух волонтерства? Як зробити так, аби прагнення і усвідомлення обов’язку допомагати слабшим стало частиною української свідомості, частиною повсякдення?
— Думаю, вам взагалі треба змінювати уявлення про те, що таке волонтерство. На жаль, за Радянської України волонтерством був добровільно-примусовий суботник. Щоб це змінити, треба роз’яснювати все ще дітям у школі, від першого класу. У Канаді навіть бідна бабуся, яка має п’ять доларів, вважає за обов’язок зробити внесок і допомогти. Можливо, якщо українці почнуть більше їздити країнами західного світу, вони матимуть наочний приклад і розумітимуть, що треба допомагати слабшим, тим, кому на долю випали труднощі. Кілька років тому на українському телебаченні була соціальна реклама, спрямована на те, щоб люди всиновлювали дітей. І потім дуже багато українців на це пішли. Тому, думаю, соціальна реклама могла б сильно зарадити нашій справі.
— Яким чином українських багатіїв можна привчити до волонтерства? Чи багато з них вам вдалося заангажувати до вашої справи — допомоги дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківської опіки?
— Є люди, які розуміють справу. А є такі, що запитують: а що я з того матиму? Але основа роботи волонтера — вірити у свою справу, знати, заради чого і для кого ти це робиш. В Україні є кілька людей, які нам допомагають. Майже від самого початку діяльності фонду «Нове покоління» нам допомагав Ярослав Ющенко з Харкова. Ми йому дзвонимо з будь-якого приводу, кажемо, що нам треба, — він ніколи не відмовляє. Буковель нам серйозно допомагає. Вони надають нам базу, щоб було де жити дітям під час їхнього відпочинку в літніх та зимових таборах, які ми організовуємо. Але спонсорів мало...
— Чи частими у вашій практиці були випадки, коли люди робили благодійні внески заради піару?
— У нас були і є спонсори, які надають одноразову допомогу. Думаю, свого часу у них були причини це робити. Можливо, ті люди хотіли себе краще показати перед владою, хотіли робити добре діло на очах. У Канаді люди скромніші. Вони допомагають, аби робити добро, і навіть не хочуть, щоби хтось про це знав. Знаєте, піар приходить сам по собі. Ніколи не можна починати таку справу з думкою про зиск, про вигоду, про піар.
— Чи легким був шлях благодійного фонду «Нове покоління» в Україні?
— Так сталося, що я вісімнадцять років тому удочерила свою четверту доньку. В Україні тоді була жахлива ситуація у дитячих будинках. На це не можна було спокійно дивитися, не можна було удочерити одну дитину і нічого не зробити для інших дітей. Це був би просто людський гріх. Тому ми заангажували багато канадських мам, учителів, молодих спеціалістів. Спершу ми надавали українським дитбудинкам гуманітарну допомогу. У дітей-сиріт в Україні тоді нічого не було — ні іграшок, ні одягу. Ми все їм привозили. Ми приїздили в Україну величезними караванами. Це тривало з 1993 року. 2006 року ми створили фонд «Нове покоління».
Були часи, коли на нас в Україні дивилися як на лунатиків, не розуміли просто, що ми робимо. Тут, в Україні, з нас сміялися, а в Канаді — ні. Ми залучали меценатів. Ми могли підійти до одного бізнесмена, до іншого, переконати їх, пояснити, що ми займаємося проблемами дітей-сиріт, але нам на це потрібні гроші. У Канаді, наприклад, у нас був один дуже відповідальний спонсор. Він мав величезний фармацевтичний завод і надавав медикаменти для кожного дитячого будинку. Він міг би сказати вам так: «Я багатий, але є люди, які потребують моєї допомоги. Тож чому мені їм не допомогти, якщо я можу це зробити?». А от в Україні багатії можуть раз допомогти одному дитбудинку, але системної, послідовної допомоги дуже важко добитися. А канадський уряд нам постійно допомагає, просто там розуміють: це треба робити. Наш проект пройшов шлях від найгірших часів до найкращих. І чим більше нам казали, що ми не впораємося зі своїм завданням, тим більш упертими ми ставали.
— Не секрет, що на Заході волонтерство є дуже популярним, в Україні цим займаються одиниці. Для пояснення такої ситуації говорять, що українське населення в основній своїй масі живе бідно. Тим часом на Заході люди загалом багатші, отже, їм простіше допомагати...
— Якщо ти хочеш бути волонтером, якщо можеш якось допомогти суспільству, для цього не потрібні навіть гроші, бо волонтерство — то багатство душі. Допомога не має бути обов’язково матеріальною. До нас приїздять флористи, викладачі з козацьких організацій, які вчать дітей бойового гопака, учителі, які навчають дітей безпечної поведінки, аби вихованців дитбудинків не викрали на вулиці. Ці люди роблять дуже багато. Є також лікарі, які добровільно лікують дітей під час їхнього відпочинку у літніх та зимових таборах, які наш фонд організовує. Ці лікарі добровільно віддають два тижні свого часу, аби лікувати дітям зуби. Вони закривають клініку для публіки та займаються суто дітьми. От вам суть справжнього волонтерства. В Україні є також знамениті люди, які допомагають не грішми. Руслана Лижичко часто до нас приїздила, давала концерти задарма. Діти були просто у захваті. Пономарьов приїжджав і давав концерти. Діти з цими зірками танцюють, разом з ними їдять, вони починають вірити, що також можуть бути успішними.
— Заклади для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, вчора і сьогодні: як би ви могли їх охарактеризувати?
— У радянському суспільстві була зовсім інша психологія, ніж нині. Дітей-сиріт, у яких були проблеми зі здоров’ям, які просто мали сколіоз, вади зору, ховали, нікому не показували. Дітей, які були здоровими, виховували як ідеальних людей Радянського Союзу. Була певна філософія, якими вони мали вирости. Радянська людина мала бути здорова, сильна. А як розпався СРСР, ті діти виявилися непристосованими, вони змушені були піти красти, аби вижити, або гинули на вулицях. Нині змінилися самі інтернати, покращилися умови. За президента Ющенка такі заклади зазнали кардинальних змін. Адже попервах інтернати виглядали як підготовка до в’язниці, тепер вони виглядають як приватні школи. Як буде до цих проблем ставитися нова влада, я поки не знаю. Не знаю, чи буде у них відкрите серце для дітей.
— Останнім часом в Україні можна почути про нову для нас тваринотерапію, арт-терапію тощо. Які новітні методи психологічної роботи з дітьми застосовують працівники вашого фонду?
— Тваринотерапія, арт-терапія, лікування мистецтвом, музикою — усі ці методи роботи з дітьми у Канаді застосовували вже 30—40 років тому. І це частина нашої програми у «Новому поколінні». Діти люблять тварин, це їх дуже заспокоює. Трудотерапія позитивно впливає на дітей, і вони починають говорити. І завдяки цьому ми розуміємо їхню психіку, ми бачимо, що коїться у їхній голові — тато дитину покинув чи мама, чи були батьки алкоголіки, це все проявляється через малюнки. Вони часто навіть не хочуть говорити про своє минуле, але вони малюють — і ми розуміємо, що вони переживають. Хочу відзначити, ми працюємо не тільки зі здоровими дітьми, маємо дітей, у яких є проблеми зі здоров’ям, фізичні вади. Але ми намагаємося їх асимілювати. Перші три дні здорові діти на них дивляться з нерозумінням. Але потім призвичаюються до них і починають брати їх до ігор. І це нормальна практика: навіть якщо дитина має певні вади, її треба віддавати до звичайної школи, бо тоді вона швидше інтегрується до життя у суспільстві, до реального життя.
— Ви витрачаєте колосальні зусилля на виховання дітей з інтернатів — чи з’являється з часом відчуття втоми? Чи виникає у вас зневіра від нерозуміння з боку владних структур і іноді навіть суспільства?
— Коли діти на наших очах ростуть і вибиваються в люди, то всі негаразди забуваються. Перша генерація дітей-сиріт, з якими ми працювали, вже виросла, дуже багато дітей, яким ми допомагали, нині допомагають вже наступному поколінню. І наша робота стає легшою. Часто, як у нас немає грошей, коли волонтери відчувають себе втомленими чи розчарованими, коли нам ставлять палки в колеса, ми звертаємося до наших випускників. Нам сильно допомагає Ярослав Стеценко — наш випускник і наша гордість. Зараз він аспірант Національного аерокосмічного університету ХАІ. Свого часу йому допоміг наш фонд, тепер Ярослав допомагає нам. Цікаво, що цей хлопець — зі Східної України, він не знав української мови, але серед волонтерів «Нового покоління» більшість україномовних — і тепер Ярослав досконало говорить українською. Він також певний час працював з дітьми-сиротами, під час роботи закохався у дівчину-волонтерку, одружився. Якби не наші щорічні табори, він би не вірив сам у себе — так він написав у своєму листі до нас.
Я дивлюся на свою четверту прийомну доньку. У неї був діагноз розумово відсталої. Тепер вона доросла, і її прийняв до себе один з найкращих університетів Канади. Якби їй не надали шанс, діагноз ходив би за нею усе життя. А скільки дітей загрузли у тій системі... Скільки з них могли стати продуктивними громадянами України, вони ще могли жити і радіти життю, а через недбальство опинилися по тюрмах, на вулицях...
— Волонтерство в Канаді та Україні — чи є між ними різниця, за вашими спостереженнями?
— Насправді є невелика різниця між волонтерами з України і Канади. Волонтер з Канади говорить дитині: ти зможеш, ти зумієш, тобі все вдасться. Недарма у зимовому таборі ми поставили на лижі дітей, які не мають ніг, бо вони можуть, бо їм треба жити повним життям. Діти, які пересуваються на милицях, з нами на Говерлу піднялися. Усе можливо. А якщо хтось говорить тобі, що ти не зможеш, — не вір. Українських волонтерів треба багато чого вчити. Їх треба наставляти на позитив, вчити поважати дітей, розмовляти з ними. Є важкі діти, але до них також треба говорити. Тут, в Україні, є великий негатив — до держави, до політики. Тут на кожному кроці важко: важко добувати ті гроші, важко добудувати хату, важко взяти кредит. Але в Канаді також важко. Просто там інакше на все дивляться. Знаєте приклад зі склянкою води — вона або наполовину наповнена, або наполовину порожня, це як на неї подивитися.
