У той момент, коли увага прикута до питань відновлення в Іраку, перед Сполученими Штатами постає набагато глибша проблема: що робити зі змінами в розподілі сил всередині Атлантичного альянсу, які стають очевидними в ході конфлікту? Два наймогутніших союзника США на європейському континенті — Франція та Німеччина — агітували проти політики, в ім’я якої американський президент був готовий пожертвувати життями американських громадян. Цей розкол заохотив Росію виступити проти США рішучіше, ніж це було за весь час після завершення «холодної війни». Цей приклад повторюється у суперечці щодо ролі, яку повинна відігравати Організація Об’єднаних Націй у післявоєнному Іраку.
Якщо подібний розвиток подій отримає продовження, то це може призвести до подальшого вихолощування Атлантичного альянсу, який півстоліття був основою американської зовнішньої політики. Наслідки терористичних актів, скоєних 11-го вересня, винесли під прапором дебатів про «унілатералізм або мультилатералізм» на поверхню приховану раніше ворожість. Первинна солідарність з Америкою пішла на спад, коли США надали відповіді на кинутий ним виклик воєнної форми, оголосивши війну тероризму. Її не стало зовсім з розробкою стратегії завдання превентивних ударів. Необхідність у ній виникла через те, що тепер безпеці загрожували неурядові угруповання, які не можна було зупинити ані погрозами, оскільки вони не мали потреби обороняти свою територію, ані дипломатичними засобами.
Навіть якщо припустити, що США у надзвичайній ситуації, що склалася після подій 11 вересня, здавалися іноді надто непогрішними, смакування, з яким Франція та Німеччина критикували союз, має глибокі причини. Заява про рішення голосувати в Раді Безпеки ООН проти США сама по собі стала безпрецедентною. Вона була доповнена активною лобістською роботою цих країн, спрямованою проти американської політики. Таким чином вони проігнорували півстолітню союзницьку традицію. Вони пішли ще далі, створивши у політичних керівників східноєвропейських країн враження, що співробітництво зі США у разі війни з Іраком може ускладнити їхнiй прийом до ЄС. З майже веселою упертістю французький та німецький міністри закордонних справ запросили встати на їхній бік свого колегу з Росії, к олишнього противника НАТО. В основі цього кроку могли бути правила із XVII століття кардинала Ришельє, який боровся з тогочасною потенційною наддержавою Габсбургами за допомогою низки коаліцій доти, доки Центральну Європу не було роздроблено, а Франція не посіла панівне місце. Але це відбувалося до епохи тероризму та зброї масового знищення, за часів, коли Франція ще мала ресурси, щоб підводити фундамент під свою тактичну недалекоглядність.
Іракська криза дозволила президенту Жаку Шираку завоювати як прихильнику галльського варіанта Європи, принаймні, тимчасово, Німеччину. Ширак використав страх Герхарда Шредера перед ізоляцією, що з’явився внаслідок розколу під час виборчої кампанії канцлера, яка мала пацифістську та антиамериканську спрямованість, щоб вивести Німеччину на курс, якого уникали всі колишні канцлери країни. Цей дипломатичний переполох викликав у Європі розділення на держави, які намагалися шукати свою європейську ідентифікацію в конфронтації з Америкою, і на держави, на чолі з Англією та Іспанією, які бачили в цьому інструмент для співробітництва.
У Москві це привело, принаймні, до тимчасових змін. Президент Володимир Путін на початку свого президентства прагнув до того, щоб вивести Росію після завершення «холодної війни» зі стану колапсу, концентруючи увагу на російській економіці та намагаючись підвищити престиж Росії на залишках її великодержавного статусу за допомогою демонстративних консультацій зi США, особливо з питань ісламського фундаменталізму.
Тим часом, зовнішня гармонія не дозволила деяким американцям роздивитися, наскільки болючими були для Росії втрата статусу наддержави і розпад історичної імперії. Оскільки Росія не мала вибору, вона, згнітивши серце, поповнила лави слабких. У цій ситуації німецько-французька пропозиція про єдиний фронт проти США в іракському питанні обіцяла нові альтернативи, які не залежали від доброї волі Америки. Через шість місяців після того, як три колишні радянські республіки прийняли в НАТО внаслідок її розширення, міністр закордонних справ Росії зміг продемонструвати своєму народу очевидну нікчемність Альянсу. Разом зі своїми французьким і німецьким колегами він зважився на крок, який оголосили символом емансипації від американської політики.
Якщо тенденція у трансатлантичних відносинах матиме продовження, то система міжнародних відносин зазнає принципових змін. Європа розколеться на дві групи держав, які визначатимуть свою позицію, зважаючи на те, чи співпрацюють вони з Америкою чи ні. НАТО стане рупором тих, хто дотримується трансатлантичних відносин. ООН, яка є традиційно механізмом, за допомогою якого демократичні держави намагалися стверджуватися перед обличчям агресії, перетвориться на форум, де союзники на практиці реалізовуватимуть свої теорії щодо того, яким чином можна створити противагу «гіпердержаві» США.
Ілюстрацією такої небезпеки є дискусія з приводу післявоєнного уряду Іраку. В інтересах США після етапу відновлення безпеки та пошуків зброї масового знищення не наполягати на одноосібній ролі в регіоні, який знаходиться в серці ісламського світу, залучати до участі в управлінні інші країни, насамперед партнерів по коаліції, потім дедалі більше інших держав, передбачити важливу роль для ООН, особливо, щодо її технічних і гуманітарних органів. Але твердження французького міністра закордонних справ, мовчазно підтримані Берліном, буцімто американська присутність в Іраку є нелегітимною доти, доки її не схвалять у ході дипломатичного процесу, лише збільшили б наявні розбіжності. Для відновлення Іраку широка міжнародна база так само бажана, як нерозумним був би мультилатералізм як гасло та ООН як засіб ізоляції США.
Необхідною є термінова реанімація атлантичних відносин, якщо існує мета, щоб ефективно функціонували міжнародні установи, і якщо світ не хоче повернення до силової політики, що спостерігалася у ХIХ столітті. Якщо наслідувати приклад дипломатії, що практикувалася до війни, і якщо не буде знайдено спільної бази, то США будуть змушені піти на створення спеціальних коаліцій з ядром НАТО, що залишається вірним трансатлантичним відносинам. Це було б сумним завершенням партнерства, яке існує вже півстоліття.
Настав час покласти край дискусії про унілатералізм. Наші європейські противники мали б припинити підтримувати свої засоби масової інформації, які подають американську адміністрацію в образі Рембо, темної фігури, яка прагне війни, а США — як інституційну перешкоду на шляху до цілей Європи. Натомість США слід показувати як партнера у досягненні спільних цілей. Америка має закрити прогалину між розробленою на президентському рівні загальною філософією та своїми дипломатичними планами короткотермінового характеру. Давно назріла дискусія про принципи, що визнають необхідність вжиття у певних умовах превентивних заходів, не передаючи повноважень для самостійного їхнього визначення окремим державам.
Для реалізації цих завдань необхідна база, що виходить за рамки атлантичного регіону. Німецько-французько-російська вісь буде, певно, недовговічною. Росія, тiльки- но спокуси іракської кризи підуть у минуле, розглядатиме їх як виняток, а російсько- американську співпрацю — як найважливіший інтерес, що зберігається. Головний виклик тут полягає в тому, щоб розвивати систематичний діалог щодо тем глобального характеру.
Країна, яка найменше змінила свою політику під впливом іракської кризи, — це Китайська Народна Республіка. Не доведені до кінця процеси реформування та зміна керівництва змусили Китай на довгий період робити ставку на мир. Таким чином, країна, яку багато хто розглядав на початку діяльності адміністрації Буша як стратегічного противника, накопичила потенціал, щоб стати конструктивним, довгостроковим партнером. Це отримає особливе підтвердження, якщо Китай та США віднайдуть єдину позицію щодо багатостороннього підходу до проблеми ядерної зброї в Кореї та якщо вдасться уникнути помилкових висновків щодо Тайваню.
Величезне значення американської військової сили в міжнародних питаннях найближчим часом залишатиметься фактом, який не зможе змінити й різна тактика союзників. Але Америка може спробувати перевести своє панівне становище в опікування у справі досягнення міжнародного консенсусу. Якщо європейські союзники дадуть відповідь США в тому ж дусі, можна буде запобігти перетворенню дискусії про унілатералізм і мультилатералізм на самореалізоване пророцтво.
