Генеральний секретар НАТО лорд Робертсон заявив у Варшаві, що Альянс не повинен зменшувати зусилля на підтримку України, оскільки вона продовжує боротися з викликами перехідного періоду. Лорд Робертсон говорив і про бажання бачити Україну багатою та процвітаючою, і про те, що зараз вона переживає болючі моменти. Але, мабуть, найголовніше — те, що генсек НАТО виокремив роль Польщі та її президента Александра Квасьнєвського, і сказав, що його остання зустріч iз Леонідом Кучмою була «дуже важливою». Неначе все, або багато ще стає на свої місця. Рада Європи робить багато критичних зауважень — та оскільки це, передусім, орган, який може давати рекомендації, то до них можна не особливо прислухатися (як це вже робили Туреччина та Росія). Щоправда, для України було б соромом дожити до виключення з єдиної європейської організації, до яких вона входить. Втім, це не так уже й легко. Європейський Союз або мовчить, або ж демонструє свою стурбованість. І демонструючи, що фактично Україна чужа для Західної Європи, незрозуміла, але хоча б знати, що відбувається, надсилає своїм делегатом президента Квасьнєвського. Якому, принаймні, і Україна з її проблемами зрозуміла, і інтерес до України природній.
Сполучені Штати, бажаючи отримувати інформацію з різних джерел, запрошують на конференцію представників і істеблішменту, і опозиції — зрештою, мають право, оскільки чималою мірою платять за те, що відбувається в Європі — і на Заході, і на Сході. Та й після серії виступів міністра закордонних справ за океаном непросто зрозуміти, про що ж насправді йдеться.
І нарешті, НАТО, як солідний гравець, демонструє, що від контактів та співробітництва не ухиляється, а оскільки Україна багато значить для стабільності в Європі, то проголошує свою підтримку. Не роблячи при цьому наголосів — хто правий, хто винний, хто прийнятний у якості партнера, хто ні. Бо йдеться не про хірургічну стерильність, не про особистості керівників — а про речі, більш стратегічні. Про те, наприклад, що Україна повинна бути міцно вписаною в систему європейської безпеки, про те, що вона для цього повинна сама дійти до дотримання базових стандартів, провести у відповідності з ними військову реформу (представники НАТО останнім часом особливо підкреслюють саме цей момент).
Виступ генсека НАТО якоюсь мірою може підтвердити, що Україна справді є важливою в якихось європейських справах. Так само, як свого часу, наприклад, було з Туреччиною — яка іще в 60 хдосить швидко увійшла до НАТО, але досі не може домогтися початку переговорів про вступ iз Європейським Союзом.
У всякому разі, зараз не йдеться про те, що Захід повністю відвернувся від України з огляду на цілком очевидну і зрозумілу для пострадянського простору кризу навіть не самої системи (яка все ще залишається переважно радянською), а системного мислення.
Виступ лорда Робертсона мав би, очевидно, надати якогось поштовху й іншим західним структурам. Щоб принаймні можна було визначити якісь пріоритети на найближче майбутнє і отримати від обох сторін (Києва та Заходу) чітку відповідь на запитання: що стоїть за банальними словами про дуже важливе партнерство.
Лорд Робертсон, здається, з цілком практичних міркувань допомагає Україні зберегти те, що залишилося від її образу. Хоча рятувати себе, мабуть, повинна все ж таки сама Україна, а не НАТО і не Квасьнєвський у ролі посланця Заходу.
