Мало хто, й у останню чергу Володимир Путін, який планує 4 березня повернутися на посаду президента Росії, міг передбачити, що в грудні 2011 року російське громадянське суспільство прокинеться й уперше за 20 років десятки тисяч людей візьмуть участь у антиурядових мітингах. Причому, на відміну від недавньої арабської весни, головною рушійною силою протесту в нашій країні стали не знедолені соціальні прошарки, а цілком забезпечений середній клас великих міст. Добре освічені й успішні в житті, ці громадяни вийшли на вулиці, оскільки зневірилися добитися елементарної поваги до себе та своєї думки від влади, що зверху до низу загрузла в чванливості, брехні та корупції. Останніми краплями, що переповнили чашу терпіння людей, став вересневий з’їзд «Единой России», коли остаточно стало зрозуміло, що найвища влада в Росії передається, як капці, і, звісно, безпрецедентно зухвала фальсифікація парламентських виборів 4 грудня.
Але, незважаючи на багатолюдні протести в Москві, законні вимоги суспільства про скасування підсумків цих, вибачте, «виборів» були владою знехтувані. І на фінішний етап вийшла президентська кампанія, яка, вочевидь, теж нічого спільного з вільними й чесними виборами не має. Вона була покликана — так чи інакше — забезпечити затвердження В.Путіна на посаді глави держави ще мінімум на шість років.
Що реалізація цього задуму обіцяє нашій країні?
Увійти в одну воду двічі не можна, тим паче не можна це зробити тричі. Повернувшись до Кремля, Путін все одно не зможе стати «президентом надії», яким був 2000 року, перед першим своїм терміном, і, звісно, зовсім не буде схожим на «нацлидера», котрий завершив зачистку політичного простору й оточений лизоблюдами — після терміну другого.
Таким чином, слушно буде знову поставити питання, Who is Mr. PUTIN-III? (Хто такий містер Путін-ІІІ?) Як він тепер розпоряджатиметься колосальними президентськими повноваженнями за відсутності будь-яких заборон і противаг?
Передвиборні монологи та статті Путіна вже дали чітку відповідь. У них усіх, мов на долоні: його кругозір; зяючі протиріччя між словом і справою; впевненість у повсюдному лицемірстві й корисливості; щире нерозуміння, як влаштовані сучасні міжнародні відносини, ринкова економіка й демократія; нічим не обгрунтоване месіанство. Ліберальні заклики мирно уживаються тут з державницькими догматами, а багатослівні популістські міркування з очевидним ігноруванням найважливіших і найскладніших питань.
Насправді Путіну нічого запропонувати російському суспільству, окрім риторики, орієнтованої на низькопробні смаки, й заяложених за останні роки модернізаційних заклинань. Главою держави знову стане людина, котра не терпить заперечень і не вміє визнавати помилок, але при цьому не розуміє проблем, що реально стоять перед країною, не знає, що далі робити й панічно боїться майбутнього. Це буде президент, який усім нутром відчуває відторгнення мислячої частини суспільства.
Тому, ймовірно, незабаром Путін скаже багато важливих слів про необхідність оновлення й розвитку, про демократизацію політичної системи, про боротьбу з корупцією.
Цілком можливо, що він навіть піде на низку символічних жестів, наприклад, відмовиться від послуг найодіозніших політичних і медійних фігур або полегшить, нарешті, долю політв’язнів.
Але все це робитиметься з однією метою — і далі зберігати владу. Щоб ніхто навіть не смів зазіхати на відлагоджений механізм контролю за суспільством і економікою.
За останні роки було виголошено чимало гарних слів про свободу й конкуренцію. Було розроблено декілька непоганих програм прогресивних перетворень у різних сферах життя країни. Проте всім цим планам судиться залишатися на папері через відсутність політичної волі до їх реалізації. Проблема тут у тому, що свобода й чесна конкуренція в принципі суперечать самій суті створеної Путіним нинішньої держави, що базується на зрощенні влади й бізнесу.
Але навіть якщо воля до змін раптом буде проявлена, нелегітимність усієї федеральної влади — і парламентської, й президентської — не дозволить приймати ефективні державні рішення, що вимагають досягнення суспільної згоди. Замість розроблення системної політики й роз’яснення її суспільству влада продовжуватиме потурати своїм групам підтримки, прагнучи ні в чому не ущемити їхніх інтересів.
Ліберали, які, пішовши на угоду з совістю, погодяться легітимізувати й обслуговувати команду Путина, як і раніше, не отримають жодних реальних повноважень. Можливості проведення в життя позитивної програми «зсередини влади» залишаться мінімальними.
Окремі поступки влади не повинні нікого обманювати. Точкові кроки для заспокоєння громадської думки, як і раніше, супроводжуватимуться акцентованим тиском на опозицію й незалежне громадянське суспільство, що стоять на принципіальних позиціях і вимагають реальних і кардинальних змін в устрої системи влади, а не її косметичного вдосконалення.
Найближчими місяцями після виборів 4 березня дуже багато чого залежатиме від консолідації російського громадянського суспільства, від узгодженості дій політиків і лідерів громадських рухів. Ми повинні сформулювати набір конкретних політичних вимог до влади й разом з громадянами наполягти на їхньому виконанні. Головна мета — забезпечити максимально безболісний перехід до проведення по-справжньому вільних і чесних виборів, за підсумками яких у Росії буде сформована відповідальна перед народом легітимна влада.
Перелік нагальних проблем, що стоять перед країною, вже надто великий, і слід без найменших зволікань братися за їх розв’язання. Кожен місяць гарантованої стагнації з Путіним на чолі держави лише розширюватиме цей перелік.
Михайло КАСЬЯНОВ — прем’єр-міністр Росії в 2000—2004 рр., наразі лідер опозиційного Народного демократичного союзу.
