Днями в Єрусалимі відбулася міжнародна конференція «Росія, Близький Схід та виклик радикального ісламу». Конференцію організували Інститут стратегічних досліджень ім. Адельсона, очолюваний відомим радянським дисидентом і державним діячем Ізраїлю Натаном Щаранським, та Інститут євро-азійських досліджень при Міждисциплінарному університетському центрі в Герцлії (керівник — колишній посол Ізраїлю в Україні та Росії Цві Маген). Серед ізраїльських учасників — високопоставлені представники МЗС, депутати кнесету, колишні керівники розвідки «Моссад» та генерального штабу, відомі експерти з питань Близького Сходу. Російську делегацію очолював екс-міністр закордонних справ, екс-секретар Ради нацбезпеки РФ Ігор Іванов, провідні сходо- та ізраїлезнавці, дипломати, політологи. Дискусія відзначалася безпрецедентною відвертістю і стурбованістю обох сторін щодо погіршення ситуації з безпеки в регіоні. Пропонуємо нотатки Ю. Щербака щодо конференції. Вважаємо, що обговорювана тема представляє немалий інтерес і для українського читача.
1. ІСЛАМ І СВІТОВИЙ ПОРЯДОК
Незважаючи на участь в єрусалимській конференції представників різних, часто протиборчих політичних сил Ізраїлю, попри гострі суперечки в суспільстві, розколотому навпіл ставленням до питань миру, безпеки і ціни компромісів, позиція господарів конференції була на диво одностайною й сконсолідованою: найбільшою небезпекою для існування держави Ізраїль сьогодні визнано Іран з його ядерно-ракетною програмою та нацистською ідеологією президента Ахмадінеджада, який погрожує Ізраїлю тотальним знищенням. Загрози ядерного джихаду ізраїльське суспільство сприймає надзвичайно серйозно та болюче. Так, саме напередодні конференції в Ізраїлі скінчилися широкомасштабні навчання з цивільної оборони, спрямовані на відпрацювання методів захисту населення в умовах масованої ракетної атаки.
Колишній начальник генштабу армії Ізраїля Моше (Бугі) Аялон (нині — аналітик Інституту стратегічних досліджень) з військовою точністю і однозначністю формулювань зазначив, що ісламський радикалізм загрожує не лише Ізраїлю, а й усьому світовому порядку. На його думку, сьогоднішній виклик войовничого ісламу нагадує ситуацію у світі напередодні Другої світової війни. Політика поступок з боку Ізраїлю, США та ЄС щодо Палестинської автономії та особисто Ясира Арафата, колишнього лідера руху «Фатх», призвела до катастрофічних наслідків: крім агресивного Ірану, що через два роки поставить виробництво ядерної зброї на конвеєр, на кордонах Ізраїлю, в Секторі Газа, з’явилося нове радикально-ісламське утворення — Хамастан, яке ставить собі за мету знищити Ізраїль та щоденно обстрілює південні райони держави ракетами «Касам», здійснює рейди бойовиків, вбиваючи як солдат, так і мирне населення Ізраїлю.
«Ми слухали голоси з Німеччини (напередодні Другої світової війни), бачили, як нацизм зміцнює сили, але не робили нічого — і це призвело до всесвітньої катастрофи, — заявив генерал. — Чи дослухається світ до голосів з Тегерана? До закликів щодо «остаточного вирішення єврейського питання»? Світ мовчить і чекає. Але відомо — якщо пролунають ядерні вибухи, виправити ситуацію буде набагато складніше, якщо взагалі можливо».
Ізраїльські доповідачі підкреслювали, що режим ХАМАСу, який шляхом кривавого терору супроти братів-палестинців захопив контроль над Сектором Газа, здатен подолати опір слабкого уряду Палестинської автономії на Західному березі Йордану, що завдасть руйнівного удару по стратегічних позиціях Ізраїлю.
Якщо ХАМАС — це радикальний сунітський рух, який має широку підтримку членів мусульманського братства в Єгипті та Йорданії, то «Хізболла» (рух шиїтів, активно підтримуваних Іраном та Сирією) фактично створив «державу в державі», зміцнивши свої позиції в Лівані. Один із доповідачів запропонував іншу метафору: Ліванський уряд — це слабка держава всередині фортеці «Хізболла», яка все більшою і більшою мірою підпадає під вплив непримиренних радикалів, які перетворюють цю країну на ще один осередок напруги на Близькому Сході.
Драматично прозвучала доповідь лідера опозиції, колишнього прем’єр-міністра Ізраїлю Беніаміна (Бібі) Нетаньягу. Він почав з історичних аналогій, нагадавши порушення балансу сил в Європі в ХIХ—ХХ століттях завдяки зростанню прусського мілітаризму та німецько-нацистської військової машини.
На його думку, світ є свідком ситуації, небаченої дотепер в історії, — глобального зростання войовничої релігійної ідеології ісламу, виплеканої у медресе (релігійних школах). Сили, яка не визнає західних демократичних цінностей і не приймає сучасної концепції ринку. Сили, яка будується на насильстві, готова без вагань застосовувати ядерну зброю і бореться не лише з «невірними», але й із поміркованим ісламом.
«Ми, Ізраїль, стоїмо в центрі нової релігійної війни, ми перебуваємо на передовій лінії Заходу, — підкреслив Б. Нетаньягу. — Ісламські радикали ненавидять нас, передусім, як демократичну країну Заходу».
Доповідач стверджував, що Росія також перебуває в зоні ісламо-радикальної загрози. Він закликав до об’єднання всіх сил, включно з США та Росією, — поки радикальні шиїти не створили священний союз з войовничими сунітами. «Ми або об’єднаємось, поки ще є час, і завдамо удару по ворогу — або буде пізно. Іран пришвидшує свою ядерну програму, і йому залишилося не більше трьох років до своєї мети, — дав похмурий прогноз Б. Нетаньягу. — Іран стане першою ядерною країною в історії, проти якої будуть безсилі фактори ядерного стримування. Ніщо не зупинить іранців — ні застосування сили, ні страх одержати удари відплати».
Колишній (і, цілком імовірно, майбутній) прем’єр-міністр Ізраїлю, поділяючи думку багатьох учасників конференції, порівняв ситуацію 1938 року в Європі, коли західні держави пішли на ганебну мюнхенську змову з Німеччиною, із сучасним станом ядерної загрози з боку Ірану. Потім сам себе поправив, сказавши: «Ми вже живемо в 1939 році».
Зрозуміло, що ні Ізраїль, ні США не очікуватимуть повторення 1 вересня 1939 р. У генштабі Ізраїлю створена оперативна група «Іран», з розвідувальних джерел західних держав також відомо, що ядерний потенціал єврейської держави складає біля 100 атомних бомб та 250 ракет середнього радіусу дії, що можуть стартувати як із землі, так і з підводних човнів. Таким чином, незабаром може справдитися пророцтво Нострадамуса, зроблене 500 років тому, про початок третьої світової війни між силами ісламу і західною культурою на початку ХХI століття.
2. РОЛЬ РОСІЇ НА БЛИЗЬКОМУ СХОДІ: ОЧІКУВАННЯ ТА РЕАЛІЇ
Представляючи позицію російської делегації, екс-міністр закордонних справ РФ Ігор Іванов торкнувся питань світового порядку. Він зазначив, що після двополярного світу часів холодної війни, створеного зусиллями СРСР і США, мала місце невдала спроба з боку Сполучених Штатів створити світ однополярний. Багатополярний світ також не побудований: сьогодні ми перебуваємо в перехідному періоді, який можна назвати світовим безпорядком, в якому накопичуються нові проблеми, а звичні механізми залагодження конфліктів часів холодної війни не спрацьовують. Існує дефіцит бачення змін, дефіцит нових ідей щодо нового світового порядку. Європа займається своїми проблемами, Росія ще донедавна була зациклена на виживанні.
І. Іванов визнав, що в РФ відсутнє стратегічне бачення майбутнього — країна фокусується на виборах Думи і президента і на поточних внутрішніх проблемах. Схожа ситуація в США, де кандидати в президенти не пропонують виборцям моделі майбутнього світового устрою. Між тим, Росії вигідно, щоб у світі панував порядок, який би забезпечував мир і стабільність.
Стосовно іранської загрози колишній головний російський дипломат зазначив, що Іран треба втягувати в регіональні відносини — шлях ізоляції є контрпродуктивним.
На цей поміркований, дещо затеоретизований виступ емоційно відреагував професор Бар-Іланського університету Джералд Стейнберг, який запитав: що відрізняє нинішню Росію від попереднього періоду часів СРСР? І дав власну відповідь: відкинувши гасла світової революції та заклики до глобальної перемоги комунізму, Росія, позбувшися будь-якої ідеології, зміцнює ядерний потенціал Ірану та продає сучасну зброю Сирії. На думку Стейнберга, в політиці РФ спостерігається тенденція повернення до позначки протистояння з США часів холодної війни. Якщо США щось роблять, Росія обов’язково буде проти — ця концепція живуча в російській політиці.
Професор Стейнберг (і не тільки він) вважає, що Іран, заволодівши ядерною зброєю, може стати порушником стабільності для РФ. Він піддав критиці спадщину колишнього розвідника, екс-прем’єр-міністра РФ Є. Примакова щодо пріоритетності зв’язків Росії з арабським світом.
Один із ізраїльських генералів доповнив інформацію своїх колег по-військовому точним аргументом: якщо взяти циркуль і окреслити на карті відстань від Тегерана 3500 км (радіус дії іранської балістичної ракети ВМ-25), можна буде побачити, куди ці ракети здатні влучити. При цьому він зауважив, що в усіх попередніх війнах проти Ізраїлю діяла російська зброя, яка перебувала в руках його ворогів. «Отже, якщо росіяни хочуть і надалі одержувати прибуток від цих продажів зброї, — зіронізував генерал, — вони повинні наполягати на готівці».
Розвиваючи думку І. Іванова, колишній генеральний директор холдінгу «Совершенно секретно», високопоставлений чиновник уряду та адміністрації президента РФ П. Гладков констатував, що геополітичний баланс сил у світі змінився, наслідком чого є зростання непередбачуваності у питаннях безпеки. Спостерігається суттєва зміна орієнтацій у колишніх республіках Радянського Союзу, посилюється роль ісламу. На мапі з’явилися нові паралельні світи, що зросли на природних багатствах.
На думку П. Гладкова, відносини РФ і США перебувають нині на грані нового витка конкуренції, і ця ситуація — не на користь обом державам. Росія тримається за ідею супердержави, статус якої вона втратила в 90 хроках, вступивши в конфлікт інтересів зі США. РФ бореться за впливи на пострадянському просторі, не виробивши моделі співпраці з США.
Генерал Ефраїм Сне, депутат кнесету, колишній заступник міністра оборони Ізраїлю, без зайвих дипломатичних реверансів назвав Росію «постачальником зброї №1 для іранської імперії», зазначивши, що, фактично, постачання зброї є найбільшим ворожим актом щодо Ізраїлю сьогодні. «Це абсолютно суперечить ролі нової Росії, яку вона повинна грати на регіональній та міжнародній аренах», — заявив генерал.
Євгеній Сатановський, президент російського Інституту Близького Сходу, колишній президент Російського єврейського конгресу (якого в експертних колах називають «Жириновським» за гострі, часто провокативні висловлювання), доволі цинічно відреагував на заяви ізраїльських колег: «Не треба обманювати себе, — сказав він. — Іран — це демократична парламентська держава, але це ворог Ізраїлю. Росія буде продавати все, що в неї куплять. Немає інших методів вести справу з Росією, ніж купити в неї більше, ніж інші країни». Є. Сатановський нагадав образи, нанесені Росії, коли були зірвані контракти з РФ щодо удосконалення й продажу зброї. Він жорстко зазначив, що «Ізраїлю немає на економічній мапі Росії». Усі відносини між Ізраїлем і РФ будуються лише на основі симпатії, ностальгії (в Ізраїлі проживає близько мільйона російськомовних євреїв), а не на спільних економічних інтересах.
Є. Становський не вірить у можливість консенсусу між Росією, США та Ізраїлем, хоча й визнає небезпеку ядерно-ракетної програми Ірану не тільки для Ізраїлю, а й для РФ та Азербайджану. Так, на його думку, при бажанні Іран може перетворити Дагестан (РФ!) на Ліван за один рік. Іран ніколи не відмовиться від ядерної зброї, а Росія не повинна підставлятися під небезпеку конфлікту з Ісламською Республікою Іран.
Відомий російський ісламознавець, президент Інституту релігії та політики, професор Олексій Ігнатенко зазначив, що Росія ще до нападу «Аль-Каїди» на США (11.09.2001) стала об’єктом агресії з боку радикальних ісламських рухів (ваххабізм, шиїзм). Більш коректним він вважає говорити не про іслам, а про релігійний екстремізм, класифікуючи антисемітизм як одну з форм екстремізму. На думку російського експерта, існує ряд необхідних заходів протидії екстремізму:
— створення відповідної правової бази для боротьби з тероризмом;
— рішуча боротьба проти незаконних збройних формувань, знищення керівників цих формувань;
— перекриття каналів фінансування;
— створення списку екстремістських організацій, куди повинні входити не лише ісламські, а й російські націоналістичні, фашистські організації, які мають перебувати під пильним контролем держави.
У ході конференції неодноразово порушувалося питання щодо використання досвіду Росії у ліквідації вогнищ опору в Чечні, що стало можливим завдяки новій політиці РФ — встановленню повної інформаційної блокади в ході другої чеченської війни. Ізраїльські учасники визнали, що програють інформаційну війну з палестинцями, але, на відміну від Росії, не можуть заблокувати ні CNN, ні навіть власні мас-медіа.
3. ЗАМІСТЬ РЕЗЮМЕ: ЧИ ПОТРІБЕН ЗНАК ЗАПИТАННЯ В НАЗВІ СТАТТІ?
Я намагався якомога точніше й об’єктивніше викласти погляди учасників конференції без авторських коментарів — щоб читач сам склав уявлення про драматизм питань, які обговорювалися в Єрусалимі. Але не в змозі утриматися від власної оцінки цієї події. Зустріч підтвердила справедливість сказаних І. Івановим слів: політики говорять різними мовами, а спеціалісти-експерти — однією.
Якщо діючі політики — як ізраїльські, так і російські — робили дуже обережні заяви та випромінювали офіційний оптимізм щодо можливості спільних дій РФ й Ізраїлю у сфері боротьби з ісламським радикалізмом, то експерти були набагато відвертіші, називаючи речі своїми іменами.
Безперечним є факт значного погіршення безпекової і геополітичної ситуації на Великому Близькому Сході, пов’язаного із зростанням, поширенням та радикалізацією ісламських режимів ХАМАС та «Хізболла». Погрози члена ООН Ірану знищити іншого члена ООН — Ізраїль є викликом усьому світовому порядку і несуть в собі небезпеку розпалювання третьої світової війни вже на початку ХХI століття.
Зростаюча хвиля ісламського радикалізму загрожує поглинути такі помірковані ісламські країни, як Єгипет, Йорданія і навіть Туреччина, несе виклик стабільності Росії, країн Центральної Азії, європейських країн (завдяки реалізації божевільної ідеї побудови всесвітнього халіфату), що може докорінно змінити (і вже змінює) політичну карту світу.
Думки представників Ізраїлю щодо особливої відповідальності Росії за потурання ядерним амбіціям Ірану та за постачання зброї радикально-ісламським режимам не знайшли відгук у членів російської делегації. Заклики до Росії зробити відповідальний вибір були уважно, ввічливо (а часом і прихильно) вислухані, але... Зрозуміло, що остаточне рішення приймають не висококваліфіковані російські експерти, а Кремль.
Між тим, усі учасники конференції були згодні в одному — в надзвичайній актуальності подібних зустрічей, які мають бути продовжені.
Під час конференції мене не полишала думка, що все, що тут відбувається, має прямий стосунок до України. Адже з Ізраїлем нас пов’язують не лише численні двосторонні угоди, але й, насамперед, понад п’ятсот тисяч колишніх громадян України, які виїхали до Святої землі й відіграють значну роль у політико-економічному житті Ізраїлю. Прикро, що представники українського посольства в Тель-Авіві проігнорували конференцію, незважаючи на надіслане запрошення. Мені як людині, яка однією з перших будувала мости українсько-ізраїльської стратегічної співпраці, було не дуже приємно слухати нарікання ізраїльських експертів щодо зникнення складної проблематики Близького Сходу з київських радарів. Ті ж експерти, яким небайдужою є доля українсько-ізраїльських відносин, стверджували, що невдача Президента В. Ющенка під час його візиту до Ізраїлю у спробі переконати партнерів визнати Голодомор геноцидом українського народу пов’язана з нерозумінням в Україні основ ізраїльської політики й неінформуванням щодо цього Президента. Адже Ізраїль, виборюючи право на власне існування перед лицем ядерних загроз, надзвичайно чутливий до позиції Росії та не піде на загострення відносин iз цією країною задля відновлення історичної справедливості щодо подій 1932—1933 рр. в Україні. Ізраїль вболіває за своє майбутнє, а не за минуле іншого народу.
Конференція підтвердила стратегічну залежність Ізраїлю від Росії. Україна як чорноморсько-середземноморська держава, як країна, на території якої проживає близько одного мільйона мусульман, також не може стояти осторонь та ігнорувати загрозу, що зростає на Великому Близькому Сході. Це особливо актуально у зв’язку з можливими зовнішніми спробами дестабілізувати обстановку в Криму, щоб відбити Україні бажання інтегруватися до НАТО.
Нам потрібні ефективні розвідувальні структури й політично незаангажовані дослідницькі центри, які б відстежували стрімку динаміку дуже небезпечних процесів, що відбуваються в одному з найбільш конфліктних регіонів світу, і своєчасно та об’єктивно інформували про це керівництво України та громадянське суспільство.
...Восени 1992 року я прибув до Тель-Авіва в якості першого посла незалежної України в Державі Ізраїль і з головою поринув у вир проблем, про які до цього зовсім не знав або про які лише чув: найголовнішою, як і сьогодні, тоді була проблема безпеки Ізраїлю — як держави в цілому, так і кожного громадянина — зокрема.
Пам’ятаю, як ізраїльське керівництво й суспільство з ентузіазмом зустріло досягнення угод з Організацією визволення Палестини (так званий процес Осло-I, 1993 р.). У той час відбувалися регулярні зустрічі послів iз прем’єр-міністром і міністром оборони Іцхаком Рабином та тодішнім міністром закордонних справ (нині — президент держави) Шимоном Пересом — головними конструкторами миру з палестинцями. Ейфорія тоді охопила значні групи населення Ізраїлю: з набережної Тель-Авіва в одну ніч зникла карикатура в стилі сатиричних малюнків Бориса Єфімова в газеті «Правда» — гігантська фанерна постать Ясира Арафата із закривавленим ножем в руках і вишкіреними іклами (згодом на тій самій набережній, неподалік від місця, де стояла карикатура, відбувся терористичний акт, жертвами якого стали десятки ізраїльських громадян). Перша інтифада тимчасово припинилася і, здавалося, мир та спокій дійсно повернулися на Святу землю. Але дуже швидко насильство відновилося, надії поступилися місцем розчаруванню, а в листопаді 1995 р. Іцхак Рабин був убитий ізраїльським праворадикальним студентом Ігалем Аміром, членом екстремістської організації «Еяль», створеної за участю ізраїльських спецслужб. Почався новий виток насильства — ще більш жорстокого, безглуздого та кривавого.
Повернувшись до Ізраїлю через чотирнадцять років відсутності, я можу засвідчити разючі зміни, що відбулися з цією країною та й усім регіоном Великого Близького Сходу за цей час.
Ізраїль, який у дні моєї служби послом був порівняно небагатою країною, нині входить до двадцяти найрозвиненіших країн світу за рівнем промислового розвитку, якістю життя та екологічною чистотою, посідає перше місце в світі за часткою вчених в загальній кількості працюючих і забезпечує своїм громадянам середню заробітну плату в $1810. ВВП Ізраїлю становить понад $170 млрд. при населенні 7,2 млн., що значно перевищує ВВП України ($152 млрд.), — у перерахунку на душу населення цей показник для Ізраїлю складає понад $30 тис. (при $9 тис., що припадають на пересічного українця). Побудовано новий гігантський аеропорт Бен-Гуріон, в порівнянні з яким «Бориспіль» виглядає як містечкова автобусна станція часів розвинутого соціалізму. Хмарочоси в Тель-Авіві і модерні транспортні розв’язки й підземні тунелі в Єрусалимі, сотні тисяч новеньких автівок на автострадах, що перетинають країну зі сходу на захід, з півдня на північ, — усе це справляє враження процвітаючої країни, яка живе у пришвидшеному ритмі, будуючи суспільство знань і високих технологій ХХI століття. Дослідження вчених Ізраїлю у сфері високих технологій, генетики та медицини відомі в усьому світі. Але загроза нової, ядерної інтифади не дає ізраїльтянам можливості розслабитися та повною мірою спожити плоди процвітання.
Феномен Ізраїлю є дуже повчальним для України. Незважаючи на перманентну війну і ситуацію напівоблоги, відсутність мінеральних добрив та енергоносіїв, пустельно-кам’янисті землі, попри всі політичні, корупційні й сексуальні скандали в керівництві, ізраїльське суспільство зберегло свій, без сумніву, демократичний характер; сільське господарство процвітає й розширює ринки збуту, а промисловість здійснила стрибок до постіндустріальної, інформаційної ери.
У той самий час український політикум, відданий ідеї «хуторянського пупоцентризму», борсався у пароксизмах боротьби за владу, самоїдства й заздрощів, забувши про існування великих викликів ХХI століття, що стоять перед Україною, — як у її внутрішньому, інфраструктурному облаштуванні, так і в більш широкому контексті нових міжнародних загроз останнього часу.
У травні 2008 року Ізраїль святкуватиме своє 60-ліття, позначене як блискучими перемогами, так і прикрими поразками. Це буде свято «зі сльозами на очах» — з огляду на зростання загрози тотальної війни з силами радикального ісламу. Учасники конференції вирішили присвятити свої труди ювілею єврейської держави.
...На єрусалимській конференції я зустрів свого давнього знайомого Натана Щаранського, вихідця з України, одного з найвідоміших державних і громадських діячів Ізраїлю. Він подарував мені свою книгу «На захист демократії» — гірку, мудру й повчальну історію перманентної війни і нетривалого миру на Близькому Сході (Н. Щаранський, Р. Дермер. В защиту демократии. — Москва, 2006). Головна думка книги — неможливість мирного співіснування між демократичними державами і режимами, що пригноблюють власні народи, придушують інакомислення, розпалюють ненависть і нетерпимість. Висновок: гостра необхідність проведення політичних, економічних і соціальних реформ та широкої демократизації в арабському світі.
«Щодня нам доводиться битися за виживання, — пише Щаранський, — і щодня з’являються нові жертви кривавого терору. Але ми чудово знаємо, що це не міжусобна локальна війна між євреями і арабами. У нас йде перша світова війна ХХI століття, війна між світом терору і світом демократії, між тими, хто цінує людське життя понад усе, і тими, для кого людське життя — лише засіб досягнення певних політичних цілей. Світ демократії переможе в цій боротьбі. Але щоб перемогти раз і назавжди, треба не тільки знищити тероризм, але й розширити межі світу, що його намагаються знищити наші вороги, потрібен експорт демократії» (с. 209).
Спочатку в назві моєї статті не було знаку запитання. Потім, прочитавши книгу Щаранського, я поставив знак запитання — як знак надії на те, що можливо, не справдяться найпохмуріші прогнози щодо долі Великого Близького Сходу. І, власне, долі всього світу.
P.S. Автор висловлює щиру подяку голові Асоціації єврейських громадських організацій та общин України Йосипу Зісельсу та керівникові Інституту євро-азійських досліджень Ізраїлю послу Цві Магену за надану можливість взяти участь у конференції.
