Бути наддержавою зручно. Жодна країна не насмілитися відкрито вийти на поле бою проти Сполучених Штатів. Цим ми зобов’язані тому, що володіємо майже чвертю світового ВВП і оборонним бюджетом майже в півтрильйона доларів, і це чимало.
Ізраїль — наддержава у своєму регіоні. І все ж таки, дві потужні з військової точки зору держави виявляються стратегічно безпорадними перед обличчям древньої партизанської тактики в поєднанні з новими технологіями. США та Ізраїль володіють усім необхідним потенціалом для розгрому іракців, талібів чи «Хізбалли» — доки вони діють як хороші противники й виходять на нас із танками, літаками і кораблями.
Але, як відомо кожному, хто дивиться новини, ці противники — не дурні, й не воюють так, як вигідно нам. Замість цього, «Талібан», який відроджується в Афганістані, бореться з силами НАТО методом несподіваних вилазок. В Іраку противники американської влади протистоять їй за допомогою бомб-розтяжок, снайперів і нальотів. «Хізбалла» обстрілює Ізраїль ракетами з території Лівану. А «Аль- Каїда» заявляє в Інтернеті, що вона використовуватиме радіологічну зброю.
Така партизанська тактика, разом із феноменом терористів-смертників і готовністю до великих жертв із власного боку, здатна перетворити повстанців-націоналістів та ісламських терористів з керованих порушників спокою, які завдають страждань, але не заподіюють серйозних втрат великим державам, на могутню загрозу основам безпеки США та їхнiх союзників.
Такий лякаючий розвиток подій повинен послужити «тривожним дзвінком» для тих, хто розробляє політичний курс США. Нам потрібно зосередитися не лише на вдосконаленні військової стратегії, але й визначити, з яких конфліктів ми здатні вийти переможцями, не заплативши за це надмірної ціни. Необхідно ретельніше підходити до питання про те, в які битви нам дійсно варто вплутуватися. Ухваливши ж таке рішення, ми повинні створити на конкретному театрі бойових дій велику перевагу в силах, але, вигравши битву, надати таку ж масштабну допомогу населенню переможеної країни: лише якщо воно встане на наш бік, можна забезпечити міцний мир після перемоги.
У тому, що ми «зав’язли» в Іраку та Афганістані, немає нічого дивного. Просто через наші воєнні успіхи, починаючи з війни в Перській затоці 1991 р., багато хто забув уроки, пов’язані з «нетрадиційними» методами бойових дій, які попередні покоління засвоїли на гіркому досвіді: партизани і терористи готують свої акції приховано, частіше за все не носять військової форми та «розчиняються» серед мирного населення. Не варто тішитися ілюзіями щодо «хірургічних» бомбових ударів: регулярна армія неспроможна розгромити такого противника без численних жертв серед цивільного населення.
Щоб домогтися перемоги з використанням звичайних збройних сил, необхідно вести війну надзвичайно жорстокими методами, без розбору знищуючи комбатантів і некомбатантів. Американці справедливо уникають подібних дій в Іраку, але в цій війні ми зайшли в глухий кут, і перемоги тут у найближчому майбутньому чекати не випадає. Ізраїльтяни, відчуваючи, що їх загнали в глухий кут, не зв’язують себе такими ж обмеженнями при використанні військової могутності в Лівані — щоб максимально підвищити шанси на знищення живої сили, зброї та спорядження «Хізбалли», вони не зупиняються перед убивством сотень мирних мешканців. Однак така тактика обертається проти них: серед ліванців зростає обурення, а разом з ним посилюється і підтримка «Хізбалли».
Якщо не вдаватися до варварських методів, домогтися того, щоб лави партизан танули швидше, ніж поповнювалися, можна лише двома способами. Перший полягає у використанні військ спецпризначення, наприклад, «зелених беретів», але їх нечисленні підрозділи сьогодні вже задіяно в різних «гарячих точках» у всьому світі. Другий полягає в тому, щоб наповнити переможену країну регулярними військами, розмістивши патрулі буквально «на кожному перехресті». Однак чисельність наших сухопутних військ не дозволяє виконувати це завдання в двох чи більше країнах одночасно.
Іноземним окупантам завжди вкрай нелегко подолати опір місцевих націоналістичних сил. Найкращі шанси на це виникають, коли не лише бойові дії, але й окупація здійснюється за принципом «шоку й трепету». Стосовно Іраку це означало б введення до країни півмільйона американських солдатів, щоб із самого початку показати населенню: ми реально контролюємо ситуацію. Ми ж спробували обійтися у 150.000, продемонструвавши тим самим, що нічого контролювати неспроможні. Друга необхідна умова — в найкоротші терміни забезпечити надходження до країни масованої економічної допомоги, розгорнути масштабне будівництво, організувати медичне обслуговування населення та підготовку місцевих фахівців. Якби вже скоро після вторгнення у мирних афганців та іракців була робота, кондиціонери в будинках, медичне обслуговування, якби поліція по-справжньому забезпечувала їхню безпеку, заколот у цих країнах, можливо, не набрав би сили.
На практиці ж США виділяли на ці цілі справжнісінькі крихти. У нас не було продуманих планів для залучення на свій бік населення переможених країн. Подібні заходи, звичайно, схожі на підкуп, але це краще, ніж щодня застосовувати зброю, аби створити видимість порядку. Так, у відновлення Іраку й Афганістану було вкладено чимало грошей, але ці суми становили лише невеличку частину від тих 200 із гаком млрд. доларів, що вже витрачено на ведення обох воєн. Тактика підкупу може не спрацювати, однак без її використання в місцевих мешканців виникає ще менше підстав підтримувати не рух опору, а іноземних окупантів.
Отже, обидві великі держави загрузли в безрезультатних спробах «замирити» вибухонебезпечний близькосхідний регіон. Що стосується Ізраїлю, то тепер, коли надії на мир щезли, його простір для маневру буде лише звужуватися. Однак шанси Америки, завдяки її географічному положенню, виглядають кращими. Лінія Буша, згідно з якою енергійні дії в Іраку розглядалися як спосіб протидії тероризмові, призвела до зворотних результатів: ця політика налаштувала проти США мусульман, і залучила до лав терористів більше людей, ніж нам удалося знищити.
Зараз необхідно зосередитися на боротьбі з «Аль-Каїдою», а не множити число наших ворогів. Якщо ж ми будемо змушені вторгнутися до якоїсь країни — як у Афганістан після 11 вересня — необхідно створювати для цього велику перевагу в силах і супроводити військові акції таким же масштабним наданням допомоги, щоб у місцевого населення з’явилася спокуса «підписатися» під нашим варіантом миру, і ми могли б швидко повернути солдатів додому.
Річард БЕТТС — директор Зальцманівського iнституту війни і миру (Колумбійський університет), переклад ИноСМИ.Ru
