I з моменту її виникнення у стародавніх Афінах демократія викликала підозри у тих, хто вірить, що головна мета людства — це доброчесність, а не свобода. У восьмій книзі «Республіки» Платон досить безцеремонно дає політичним лідерам у демократичній системі таке визначення: «ті, хто позбавляє багатих їхніх статків для того, щоб розподілити їх серед народу, в той же самий час піклуючись про те, щоб залишити велику частину собі». Звичайно, презирство Платона до демократії постійно помітне в його філософських працях, однак у чомусь він має рацію: як можна гарантувати високі етичні норми, коли демократичні вибори мають тенденцію винагороджувати корисливість і найменший загальний знаменник?
Громадяни сьогоднішніх вільних суспільств майже завжди є демократами за переконаннями, традиціями або звичкою. Тільки невелика меншість демонструє популістські тенденції, які, у разі приходу таких людей до влади, могли б привести суспільство від демократії до диктатури. Проте у громадян сьогоднішніх демократичних держав здебільшого відсутня довіра до державного сектору, і вони з підозрою ставляться до власної економічної і політичної еліти. Цей імпульс дуже сильний серед наймолодших виборців, участь яких у виборах різко йде на спад.
У Європі ця апатія часто вважається реакцією на уповільнення того, що колись здавалося нескінченним післявоєнним економічним бумом. Але це тільки частина історії. Звичайно, якби ми могли гарантувати швидке й універсальне економічне зростання, інші слабкі сторони демократії, швидше за все, були б забуті. Але нам пропонується бачення суспільного блага, що складається з послідовних раундів скорочення державних витрат. Тому недивно, що громадяни демократичних держав сьогодні все більше звертають увагу на низькі етичні норми своєї урядової еліти.
Підсвідомо громадяни чекають від своїх лідерів вияву такої давніх чеснот, як справедливість, сміливість і відданість справі. Але замість цього вони бачать обмеженість і переслідування власних інтересів. Більше того, значна демократизація вдач за останні 20 років привела до величезного зростання простої людської цікавості відносно людей, що знаходяться в центрі уваги: ким є наші лідери, як вони живуть, і у що вони дійсно вірять?
Колишній президент Франції Франсуа Міттеран, напевно, був останнім європейським державним діячем, до якого його нація ставилася як до монарха минулого. Його численні особисті недоліки і помилки ніколи не виносилися на громадську думку. Сьогодні таблоїдні засоби масової інформації показують нам усе і виносять усе на суд публіки. Так що з головами наших демократичних держав поводяться як із знаменитостями, що мешкають по сусідству. Двері відчинені, і нам не подобається те, що ми бачимо.
Під час нещодавнього слухання справи перед слідчим комітетом польського парламенту, державний чиновник відповідав на найпростіші запитання однією і тією ж фразою: «Я не пам’ятаю». У відповідь на запитання відносно його поганої пам’яті, він роздратовано помітив: «Чому чекають, що я повинен пам’ятати ці речі у країні, де президент не пам’ятає, чи закінчив він університет?» Колишній президент Польщі Олександр Кваснєвський виклав поганий урок доброчесності, коли, будучи спійманим на брехні про свій диплом, заявив, що не пам’ятає, чи дійсно він захистив дисертацію, як це було потрібно для отримання ступеню.
Чи можна в таких умовах відновити державну етику?
Однією з перших ініціатив президента Франції Ніколя Саркозі була пропозиція заборонити «золоті парашути» для менеджерів фірм, що йдуть зі своїх постів, чиї акції котируються на фондовій біржі, для того, щоб покласти край практиці виплати величезних вихідних виплат без згоди акціонерів. Саркозі правильно передбачив, що менеджери відкритих акціонерних компаній, як і політики, є суспільними фігурами, які повинні дотримуватися мінімальних етичних норм поведінки.
У Швейцарії Томас Міндер — голова косметичної компанії Trybol — також бореться за це і вимагає проведення національного референдуму. У Німеччині Федеральний конституційний суд наказав парламентаріям обнародувати всі свої прибутки — часто від лобістської діяльності великого бізнесу — в інтернеті. У Польщі, де багато років така практика вважалася кримінальною, запропонований закон вимагає повної фінансової прозорості для політиків і тих, хто займає високі посади державних службовців. Британський прем’єр-міністр Гордон Браун у свою чергу запропонував зняти імунітет, яким користувалися прем’єр-міністри у зв’язку з продажем перства.
Навіть якщо ці ініціативи і мотивовані суперництвом між партіями, вони, проте, викликають головне запитання: чи знаємо ми як облагородити нашу демократію? Чи можемо ми встановити для себе більш високі етичні норми, спростовуючи таким чином думки Платона проти демократії, які також є нашими власними?
Європа може взяти на себе провідну роль у поверненні етики в політику. Метою договору про реформи, який повинен бути ухвалений у 2009 році, є подолання передбачуваного «демократичного дефіциту» в ЄС. Але зробити політичні інститути Європи підзвітними людям — це тільки половина справи. Збереження демократичного життя ЄС і його країн-членів означає обов’язок, який повинен бути закріплений у договорі, — дотримуватися норм офіційної поведінки, чого сьогодні вимагають громадяни.
Ян РОКІТА — активіст руху «Солідарність», член польського парламенту з 1989 року і кандидат від Громадянської платформи на пост прем’єр-міністра в 2005 році.
