Російсько-американські відносини постійно гіршають. Недавня загроза з боку президента Володимира Путіна націлити російські ракети на ряд європейських союзників США — лише останнє з виявів цього процесу.
Показна й удавана дружба між Путіним і Джорджем Бушем, яка почалася декілька років тому, коли Буш зазирнув у глибину душі свого російського колеги, не допомагає справитися з тим, що відбувається. Той факт, що аналогічна «дружба» — між Франкліном Рузвельтом і «Дядечком Джо» Сталіним, між Ніксоном і Брежнєвим, Клінтоном та Єльциним — завжди закінчувалася взаємним розчаруванням, не перешкодив держсекретареві Кондолізі Райс похвастатися, що стан російсько-американських стосунків тепер кращий, ніж будь-коли в історії. Безперечно, кориснішим буде домогтися справжнього і стабільного поліпшення у стосунках, аніж створювати показними жестами ілюзію прогресу. Про це варто пам’ятати Бушеві в липні, коли Путін збирається відвідати його в Кеннебанкпорті (штат Мен).
Для охолодження російсько- американських відносин є безліч причин, але найперші з них — відштовхуючі війни, які ведуть обидві країни: Росія воює в Чечні, США — в Іраку. Ці війни перешкодили досягнути цілей, які ще 15 років тому здавалися реальними. Тоді чекали, що Росія і США співпрацюватимуть на базі спільних цінностей, що зникнуть колишні кордони часів холодної війни, ситуація з безпекою в усьому світі поліпшиться, розшириться трансатлантичне співтовариство.
Війна в Чечні повернула назад і без того непрямий демократичний розвиток Росії. Безжалісна війна, яку Путін повів із надзвичайною жорстокістю, стала не лише ударом для нечисленного народу, що здавна страждав від російського та радянського імперіалізму, але й призвела до політичних репресій і посилення авторитаризму в Росії. Вона ж сприяла піднесенню шовінізму серед населення. Домігшися стабілізації суспільства, що перебувало в стані хаосу після розвалу СРСР, Путін використав свій успіх, щоб повернути центральній владі контроль над політичним життям. Війна в Чечні стала його особистим хрестовим походом і характерним виявом кремлівського впливу, який відроджується.
Після початку цієї війни при Путіні висунулася особлива політична еліта — силовики з ФСБ (нова назва КДБ) і покірні владі нові олігархи. Ця еліта з радістю поставила гострий націоналізм на зміну комуністичній ідеології і заохочує майже неприкрите застосування насильства проти інакомислячих. Путін мало не з глузуванням відмахнувся від убивства однієї з провідних російських журналісток, Ганни Політковської, яка розслідувала злочини проти чеченців. Аналогічним чином тривожні докази британської сторони про причетність росіян до вбивства в Лондоні сумнозвісного перебіжчика з ФСБ були підняті на глум російськими урядовцями. Одночасно перед російськими ЗМІ ставляться все нові політичні обмеження.
Безсумнівно, вiд уваги Кремля не уникло те, що Захід, включаючи Сполучені Штати, фактично зберігає мовчання. Адміністрація Буша байдужа до різанини в Чечні, а після 11 вересня вона, як тактичний хід, навіть визнала слова Путіна про те, що, ведучи війну з чеченцями, він служить добровольцем у всесвітній «війні з терором». Убивство журналістки Політковської і заяви Путіна про її незначущість також не зіпсували дружніх стосунків між господарями Білого дому та Кремля. У цьому випадкові жоден із них не помітив відходу від демократії в російському політичному житті.
Явну байдужість з боку США не варто списувати виключно на низькі моральні риси ряду американських політиків. Росія здобула безкарність частково через жахливі наслідки війни в Іраку для зовнішньої політики США. Які ці наслідки? В’язниця в Гуантанамо підірвала віру в легітимність американських дій. Помилкові заяви про зброю масового ураження в Іраку дискредитували США. Через безперервний хаос і насильство в Іраку повагу до сили США втрачено. У результаті через Ірак Сполученим Штатам набагато більше потрібна підтримка Росії в таких питаннях, як Північна Корея та Іран.
У результаті серед кремлівської еліти панують два настрої: злорадність з приводу невдач США і небезпечна віра в те, що Росія може робити що завгодно, особливо на своїх геополітичних задвірках. Злорадність призвела до того, що Москва, чекаючи на подальший занепад США, завдала декілька жорстоких ударів, які ще більше підірвали образ Америки як наддержави. Не варто недооцінювати, наскільки Росія незадоволена розвалом Радянського Союзу (Путін назвав його найбільшою катастрофою XX сторіччя), і те, наскільки сильно вона сподівається, що США матимуть ту ж долю. Дійсно, кремлівські стратеги явно дістають задоволення від думки про те, що США глибоко застрягнуть не лише в Іраку, але й у війні з Іраном. Завдяки цьому різко піднімуться ціни на нафту — а її запаси в Росії дуже великі.
Віра в те, що Росія може поводитися на міжнародній арені як заманеться, також викликає тривогу. Через цю переконаність Москва залякує Грузію, яка нещодавно здобула незалежність, прагне викоренити завоювання помаранчевої революції на Україні. Вона розв’язала кібервійну з Естонією, що входить до ЄС, після того як естонці захотіли перенести з центра столиці пам’ятник, що символізує радянську владу. Росія запровадила ембарго на експорт нафти до Литви, монополізувала доступ до енергетичних ресурсів Центральної Азії. І в усіх перерахованих випадках США, поглинені війною в Іраку, вели себе досить пасивно. Політика США щодо Росії — це, скоріше, пишномовні заяви, аніж стратегічно вивірені дії.
Незважаючи на існуючу напруженість, не потрібно думати, що непрості стосунки призведуть до холодної війни. Довготермінові перспективи просто не відпові дають ностальгічним спрямуванням кремлівської верхівки. Незважаючи на всі ознаки стабілізації російської економіки, її перспективи залишаються неясними. Населення Росії різко скорочується, а населення її азіатських сусідів у той же час збільшується, вони нарощують військову та економічну могутність. Московська розкіш і петербурзький блиск не можуть приховати того факту, що на більшій території Росії досі немає навіть зачатків сучасної інфраструктури.
Багата нафтою Росія (лідери країни називають її «енергетичною наддержавою») у чомусь нагадує Нігерію, де корупція і відмивання грошей призводять до розтрати більшої частини національних багатств. До певної міри Росія може використати свої величезні прибутки, щоб проводити свою лінію. І все ж таки, купивши вплив, нехай навіть вплив у Вашингтоні (де гроші відіграють велику роль), неможливо здобути могутність Радянського Союзу, який виступав носієм ідеології, що мала безліч прихильників у всьому світі.
За цих обставин Сполученим Штатам потрібно вести стриману, стратегічно зважену (а не показну) політику щодо Москви. Це має сприяти тому, що в майбутньому більш тверезомислячі кремлівські лідери визнають, що нарощування зв’язків зі США та ЄС принесе Росії великі вигоди, вона стане більш демократичною країною та зможе ефективніше захищати свою територію. США потрібно уникати необережних кроків, які можуть викликати роздратування, на зразок незграбної ініціативи щодо розміщення протиракетної системи по сусідству з Росією. Також не потрібно скидати з рахунків погляди Москви з таких питань, як переговори з Іраном. Інакше Росія може вирішити, що її інтересам, скоріше, відповідає американо-іранська війна.
Проте у таких випадках, коли Росія прагне залякати своїх сусідів, Сполученим Штатам потрібно реагувати твердо. Америка повинна наполягти на ратифікації Росією Європейської енергетичної хартії, щоб розвіяти побоювання щодо енергетичного шантажу. США потрібно продовжити терпляче вбудовувати Україну до західного світу. Тоді Росії доведеться піти за нею, адже інакше вона ризикує опинитися в ізоляції між євроатлантичним співтовариством і могутнім Китаєм. І, найважливіше за все, США потрібно закінчити війну в Іраку, яка так плачевно позначається на спроможності Америки вести продуману та всебічну зовнішню політику.
Збігнєв БЖЕЗИНСЬКИЙ — працівник адміністрації президента Картера, автор книги «Другий шанс: Три президенти і криза Америки як наддержави».
