Повідомлення про те, що у Польщі розпочався процес над колишнім першим секретарем ЦК ПОРП генералом Войцехом Ярузельським може викликати очевидне здивування у нас. Адже екс- президент ПНР сам позбувся влади, розпочав процес переговорів із «Солідарністю» — знаменитий «круглий стіл», який Олександр Квасьнєвський пропонував Леоніду Кучмі! А тепер його засуджують навіть не за запровадження у Польщі військового стану, а за події далекого 1970 року... Проте, як не парадоксально це сьогодні прозвучить, а генерал Войцех Ярузельський на лаві підсудних у Польщі має почувати себе безпечніше, ніж українські номенклатурники у своїх кабінетах. Тому що у Польщі пройшли необхідні для постсоціалістичної країни економічні і правові реформи, там сформувалося громадянське суспільство. Ми усвідомлюємо, що навіть якщо суд визнає генерала Ярузельського винним у розстрілі демонстрацій польських робітників у Гданьську, Гдині і Щецині, він може розраховувати на амністію. Як на мене, набагато більше, ніж в’язниці, ця літня людина побоюється морального засудження. Однак місця генерала Ярузельського в польській історії не може спростувати жодний суд. Це місце зайняте екс-президентом, згідно із знаменитою формулою Адама Міхника «Ваш президент — наш прем’єр». Уряд Тадеуша Мазовецького, перший некомуністичний уряд Польщі, розпочав реформи саме за цього президента.
За день до початку судового процесу над колишнім президентом Польщі чинний Президент України скаржився в інтерв’ю телекомпанії ГРТ на відсутність у нас громадянського суспільства і відповідної економіки... Що ж, і у генерала Ярузельського також нічого цього не було. Однак він знайшов у собі мужність посунутись, почати працювати разом із дуже далеким від нього урядом, діяльність якого і призвела до створення в Польщі і громадянського суспільства, і ринкової економіки, і перспектив інтеграції в Євросоюз. Що заслужив від нащадків колишній президент Войцех Ярузельський? Насамперед право на історичну амністію. І це ж саме можна пообіцяти чинному Президенту України: Леонід Кучма після недавньої карколомної кризи має почати діяти не як президент свого власного оточення, а як президент України, сформувати команду реформаторів, унеможливити участь у політичних процесах олігархічних — небезпечних для української економіки — угруповань. Для того, щоб це зробити, ще є певний час. Однак, якщо і він буде згаяний, опозиція в Україні виникатиме не планомірно, не серед представників її збанкрутілого політичного класу, а стихійно і майже випадково — як це завжди буває у жебрацьких недорозвинених суспільствах із паразитарною номенклатурою. І от тоді вже ніхто нікому нічого не гарантує...
