«П’ятдесятирічний капітан». Таку назву мав один із матеріалів московського журналу «КоммерсантЪ-Власть», приурочений до ювілею президента Росії Володимира Путіна. Зміст фрази в тому, що Путін — не цар, як його попередник Борис Єльцин, а саме капітан, який веде корабель- Росію до модернізації, до того, щоб вона стала нормальною сучасною державою. За неповні три роки при владі Путін став найпопулярнішим політиком не тільки в Росії, але й у країнах колишнього Союзу, за цей час Росія оговталася від кризи 1998 року, її голос знову став значним на міжнародній арені, питання про провідну силу на пострадянському просторі зникли, здавалося б, самі по собі. Жорсткий прагматик, сильний лідер, який практично не демонструє своїх емоцій, політик, який має стратегічне мислення і ретельно розраховує тактичні кроки для досягнення своїх цілей. Безумовно, державник і, безумовно, прихильник ліберальних реформ в економіці. «Сильна рука», якої так чекали росіяни, як мінімум, iз другої половини 90-х, і яку з задоволенням сприйняли б жителі багатьох інших пострадянських країн, і холодний розум. Елементи безумовного популізму — зокрема, відновлення у правах старого радянського гімну з новим текстом. Масштабність — незрівнянна з грандіозною фігурою Єльцина, але водночас саме він робить пропозиції, від яких неможливо відмовитися, саме його сприймають як рівного партнера, якщо не друга, такі різні у своїх уподобаннях Джордж Буш і Герхард Шредер. Саме йому вдалося переконати і свій народ, і західний світ у щирості та необхідності руху назустріч одне одному, саме при ньому стало можливим говорити про остаточне припинення «холодної війни» із залученням Росії до механізму прийняття рішень НАТО. Сьогоднішній «п’ятдесятирічний капітан» Путін пережив і чутливі удари (загибель підводного човна «Курськ»), і перемоги, результатом яких стала і його надзвичайна популярність у Росії, і динамічний розвиток країни. За Путіна стали неактуальними спори «почвенников» і «западников», за нього фактично зникла опозиція, за нього закривали телеканали, за нього стала фактично цілком підконтрольною Державна дума — і одночасно розпочато цілу низку серйозних перетворень у системі управління, у військовій галузі, у традиційно складному енергетичному секторі, створюються умови для розвитку бізнесу. Саме про нього можливо говорити, що для нього «мета виправдовує засоби» — чи то в Росії, чи то в його українській політиці, чи то в поведінці на міжнародній арені. Його мета, здається, ясна — створення могутньої, сучасної в усіх значеннях держави. І прагматик Путін витяг, здається, абсолютний максимум можливого і з ситуації, що склалася у світі після подій 11 вересня у Сполучених Штатах, і з української кризи. Він уміє користуватися слабкістю інших — чи не про це, зокрема, свідчить підписання документів про створення українсько-російського газотранспортного консорціуму? Або пропозиція Президенту України очолити раду СНД? І він поки що не дає підстав іншим зіграти на його власних слабкостях, більше того, про слабкі сторони Путіна як політика, як президента, про співвідношення між його бажаннями і можливостями сьогодні і в Росії, і у світі вважають за краще умовчувати. Сьогодні мало кого хвилює його минуле, його очевидна любов до влади, його розрахунок на державну машину та на «силовиків» як на мотор цієї машини. Він суперечливий, але послідовний. Сама його поява — сигнал гострої необхідності оновлення всіх сучасних еліт усіх країн, що входять до СНД. Він — чинник, який впливатиме на багато що. Він вимагає поваги до себе і сам поважатиме лише рівного за силою партнера — це даність. Про цілі, стиль і методи Путіна — експерти «Дня».
Андрій ЄРМОЛАЄВ, директор Центру соціальних досліджень «Софія»:
— Я би говорив не про стиль Путіна, а про феномен Путіна. На сьогодні Путін — це вже не стільки особистість-керівник держави, скільки такий собі набір певних характеристик і технологій, який, по-перше, запитаний російським суспільством, і, по-друге, є продуктом певного моделювання. Судячи з того, як російський президент поводиться протягом свого правління, починаючи ще з поста прем’єр-міністра, людина він дуже гнучка й здатна до самонавчання. Він належить до того типу політиків, які йдуть на проектний тип діяльності. Я би виділив три аспекти при характеризуванні Володимира Путіна.
Перший аспект — перед нами політик-силовик. Незалежно від походження, наявності погонів, це передбачає класичний управлінський підхід до вирішення проблем, у тому числі й політичних. Досить подивитися на те, що відбувається в російській політиці, де використовують варіант менеджування в напрямі спрощення, тобто впроваджується певна схема, яка зрозуміла передусім управлінській еліті. Фланги, крила, назви, рівень концентрації, так званий підхід оптимізації. Те саме можна сказати і про реформу системи управління в Росії, появу так званих намісників — тобто накладається модель, яка максимально спрощує, а відповідно і робить більш ефективною систему централізованого управління, де адміністративна воля дуже сильна. Саме це я називаю силовим підходом, а не військові методи, з якими у нас зазвичай ототожнюють політика-силовика.
Другий момент — це впровадження образу політика-патріота. Зверніть увагу, що з приходом Путіна-президента в російському суспільстві поступово почав встановлюватися консенсус між полярними політичними силами саме за критерієм відродження Росії як великої держави, як полюса світу. Комуністи не дискутують із правими лібералами в тому, що стосується ствердження Росії як великого суб’єкта, який бере участь у вирішенні глобальних суперечок, який веде самостійну геополітичну лінію. Путін вийшов за межі неефективної для Росії суперечки — ліберал він чи реформатор, комуніст чи соціаліст. Він позиціонує себе як політик-патріот і завдяки цьому став уособленням об’єднуючого начала. Саме в ці роки в Росії з’явилися перші паростки так званого нового великодержавного російського патріотизму, який спостерігається навіть на рівні масових молодіжних рухів.
Третій аспект — на міждержавному рівні Путін позиціонується як політик-менеджер, організатор. Як мені здалося, в Україні не відразу відчули ефект використання такого підходу. Протягом тривалого часу до нього застосовувалися такі ж мірки, як і до Єльцина — цар великої держави, який командуватиме. І раптом зіткнулися з тим, що Путін, якому, по суті, властиві такі риси, як самозакоханість, любов до влади, в реальній практиці використовує технології поведінки того, хто організовує процеси. Думаю, що дуже багато еліт країн СНД виявилися просто не готові до такого підходу, тому що й надалі продовжували використовувати терміни «Росія — наддержава, лідер, поглинач». А раптом виявилося, що Росія пропонує економічні проекти, які передбачають вигоду і для іншої сторони. Це як воювати з киселем — спроба удару занурюється в якусь в’язку рідину і в результаті нічого не вдається. У такій пастці Україна виявилася нині з ГТС. Україна була просто не готова до такого діалогу, ми просто прийняли умови, які зрежисували в Москві, і тільки нині, за ходом п’єси, українська еліта розбирається, наскільки це було вигідно. Москві вдалося змоделювати лідера держави як менеджера. Тут вам і несподіваний поворот Росії до НАТО, якого, як я вважаю, ніхто не чекав і на Заході, і сприймали це або як попсу, або як ідеологічний трюк, а виявилося, що у Росії є ряд тактичних пропозицій, що просто обеззброїли НАТО, тим більше в умовах антитерористичної кампанії.
Але є і проколи. Є проблема певного конфлікту з часом у феномена Путіна. Чому? Тому що становище, в якому реально знаходиться нинішня Росія, соціально-економічне становище, на жаль, не дозволяє використати ці досить просунуті технології управління, технології політичного лідерства. Сьогодні Росія вимагає жорсткого цезаристського адміністрування, що постійно межує з необхідністю застосування репресивних методів. Наприклад, геополітичний прокол Росії у Середній Азії, коли, розігруючи велику політичну гру, Росія прорахувалася стосовно поступок США в Афганістані, що призвело до загострення напруження між адміністрацією Путіна та військовою елітою. Те саме спостерігаємо й у відносинах між Росією та Грузією. Вона не може дозволити собі програти Грузії, але й розпочати війну також не може. Шлях, яким пішов Путін, був сумішшю політичних кроків із піаром, але це виявився тупиковий шлях, оскільки грузинське керівництво зайняло жорстку позицію. Я вже не кажу про проблеми в сфері економіки, Сибіру, Далекого Сходу. На різних рівнях ця проблема невідповідності існує. Вона виявляється у формі неефективності дій Путіна. У Росії є всі симптоми того, що міф про Путіна починає розвіюватися, це пов’язане з відсутністю реальних соціально-економічних зрушень унаслідок ефективної політики. Ось вже минуло понад три роки його правління, а Росії нічим похвалитися в соціально-економічній сфері, яка, по суті, є лакмусовим папірцем, а влітку цього року цілий ряд опозиційних російських видань підняли шум про загрозу дефолта в Росії. Нові підходи — це добре, феномен нового керівництва, неконфліктний і здатний організовувати — це класно, але потрібні і якісь практичні, реально відчутні результати його діяльності.
Ростислав ПАВЛЕНКО, виконавчий директор Школи політичної аналітики:
— Стиль Путіна — це, передусім, прагматизм у прийнятті рішень, уміння відстежувати сильні й слабкі сторони у кожній ситуації, знаходити можливості для використання слабких сторін опонента і своїх сильних сторін, інформованість і достатня гнучкість для того, щоб діяти у своєрідній обстановці. Тобто, можна сказати, що Путін досить сильний тактик і, як говорять економісти, стратег зі середньострокової перспективи — тобто він може розраховувати кроки на декілька ходів наперед, але поки ще недостатньо часу минуло, щоб судити, наскільки він може діяти на довгострокову стратегію. Поки йому вдавалося досить ефективно використати ті можливості, які дає поточна ситуація у кожній конкретній галузі — чи то міжнародне становище Росії, чи зміцнення виконавчої влади всередині Росії. Він готовий на досить жорсткі і навіть провокаційні кроки, наприклад, на запровадження семи президентських округів, чого не вказано у Російській конституції, проте ніхто це не опротестував. Він також здатний на досить ризиковані кроки, як, наприклад, обмеження впливу сім’ї Єльцина, яка, з одного боку, сприяла його приходу до влади, але одним iз перших його кроків було усунення представників сім’ї від безпосереднього керування ним.
Дмитро ВИДРІН, директор Європейського інституту інтеграції і розвитку:
— Путін за стилістикою найближче стоїть до «бітлів». Оскільки він, подібно до «Бітлз», зробив у Росії те, що зробили «бітли» у західній цивілізації. Тобто зв’язали культурологічно різні покоління і можна було говорити про західну цивілізацію, як про щось цілісне, так і Путін зв’язав політично різні російські покоління, і після його приходу можна було говорити про Росію, як про певну цілісність. Мені іноді доводиться бувати у Росії, і найдивніше, що є на сучасному етапі у цій країні — це фанатики «Спартака», які ходять iз трьома лозунгами: «Наш брат — Данило», «Наша гордість — Плісецька» і «Наш Президент — Путін». Їх ніхто не примушує, це не проплачені акції — це такий тваринний крик на рівні генних інстинктів горезвісної російської душі.
Якщо говорити про приватні аспекти стилістики Путіна, то він ще створив новий політичний макіяж. Після Путіна перестали бути модними чванливі складки на обличчі, алкоголічні прожилки, порочні мішки під очима.
Путін також створив новий політичний дискус, нову політичну стилістику мови. Він переорієнтував її на відсутність матюків. І на те, що сім’я вперше перестає сприйматися на цьому рівні як фінансове політичне угруповання, але як спільнота близьких і рідних один одному людей.
Дмитро КИСЕЛЬОВ, ICTV:
— Учора на ОРТ президент Росії висловив солідарність із думкою, що основною рисою чоловiка є сила, тоді як сила жінки в її слабкості. Власне Путін повністю демонструє стиль, в якому втілена сила. Це не Рембо, але й не шукач якихось нових орієнтацій. Він поводить себе в абсолютно координаціоналістському ключі, займається спортом. Попри заняття боротьбою та лижним спортом, він, як виявилося під час вчорашнього показу фільму про Володимира Путіна, плаває «батерфляєм» і як впевнено тримається в сідлі на «галопі». Більше того, він знаходить на це час і вважає такий спосіб життя одним із своїх пріоритетів. Окрім цього, попри знання німецької мови, він кожного дня під час обідньої перерви займається англійською мовою з викладачем. Як бачимо, «стиль Путіна» — це стиль людини, яка постійно розвивається (по принципу «освіта упродовж всього життя»). В 50 років людина знаходить в собі можливості й бажання розвиватися. Пригадується, спочатку всі думали, що це «сірий полковник», сіра особистість і таке інше, однак за цей час Путін пройшов серйозний шлях, втратив, за його ж словами, свободу, але вибрав відповідальність.
Путін зумів сприйняти систему сучасних цінностей і віддати пріоритет економічному зростанню. Зараз він намагається створити сильну Росію через економічний зріст. Це його стиль, в якому поєднані і достатня жорсткість і, водночас, людяність. В цій еклектиці та не пропорційності відчувається ріст, що дає впевненість у майбутніх пропорціях. Такий стиль, відверто кажучи, дещо простуватий. Напевно Путін втілює в собі кострубату і не зовсім отесану Росію, та все ж з великим потенціалом.
Цікаво спостерігати за еволюцією цього стилю: поява кращих піджаків, традиційна краватка (здається, він її не змінює). Тим не менше, він втілює в собі сімейні цінності.
Звичайно ж компонентом «стилю Путіна» є впевненість, яка передається людям, що його оточують. Росія втомилася від лідерів, які розвалюються, розпадаються (від Черненка і Брежнєва до Єльцина останніх років). Сьогодні Путін акумулює в собі традиції кращих російських лідерів від Столипіна до Петра. І хоч він уникає відповіді на питання «хто ваш улюблений герой чи історичний персонаж», я думаю, що будучи вихідцем із Санкт-Петербурга, його улюбленим героєм є Петро, який просував Росію в Європу і будував на костях. Але Путіну вдається обійтися без цих костей, яких було надто багато. Зараз приходиться це все піднімати з «низького старту» й, схоже, це йому поки що не погано вдається (що свідчить про його авторитет). Такий стиль цілком сприймається західними людьми, це навіть частково американський стиль. Зрештою, в росіян є багато спільного з американською історією, адже вони, як і американці, біглі люди. Тобто, всі бігли з Європи на Захід, а росіяни бігли з Києва на Північ. А бігти на Північ, як відомо, важче.
Напевно «стиль Путіна» втілює в собі оце не пропорційне, притаманне росту. Та все ж росту, а не деградації.
Александер РАР, Німецьке товариство зовнішньої політики, автор книги «Німець у Кремлі»:
— Путін проводить свою політику за принципом «тихше їдь, далі будеш». Не наживаючи ворогів, уникаючи підводних каменів, він пробиває собі дорогу. Що він хоче? Думаю, насамперед модернізувати російську економіку, відновити Росію як велику державу, створити в Росії європейську економічну модель. Думаю, він хоче відновити місце Росії таким, яким воно було в європейському концерті держав у XIX столітті, щоб Росія була на європейському континенті не супердержавою, але великою державою нарівні з Великою Британією, Німеччиною, Францією. Він перед собою це завдання поставив. Думаю, під час свого правління він його не зможе виконати, але, принаймні, прокладе дорогу своєму спадкоємцю, який також ітиме цим шляхом.
Семен НОВОПРУДСЬКИЙ, газета «Известия», Москва
— За своїм стилем політики Володимир Путін значною мірою відрізняється від Бориса Єльцина. Путін насправді схожий на більшість росіян. Він користується величезною популярністю серед росіян здебільшого через те, що його вважають своїм. Якщо не хлопцем, то — чоловіком. Путін — близький всім за своїми звичками. Борис Єльцин був дуже буйною і ексцентричною людиною для того, щоб подобатися основній масі населення. Путін дуже підходить Росії. Такий тихий, наполегливий та енергійний супермен. Проте мені здається, що його правління позначиться більше жестами, ніж практичними рішеннями. Деякі жести він вже зробив. Один iз них — відновлення радянського гімну. Політична ситуація в Росії аж ніяк не вимагала такого рішення, однак Путін зробив жест у бік тієї частини російського населення, яка відчувала ностальгію за минулим, за деякими атрибутами того життя. Путін — максимально прийнятна фігура й для Заходу. Він прагне подобатися Заходу. Пригадати хоча б його німецькомовний виступ в німецькому парламенті. Путін, звичайно, хоче бути лідером країни, яка буде частиною світу, а не такою собі ізольованою державою. Однак Путін є президентом, чия популярність в країні і чиї зовнішні досягнення в очах росіян значно більше, ніж досягнення сутнісні. Але Росії навряд чи загрожує реставрація, навряд чи країні загрожує при ньому швидкий розвиток і остаточне включення в число держав, що динамічно розвиваються. Швидше за все, ми повільно дрейфуватимемо у бік Заходу, залишаючись фактично на нинішній дистанції від нього.
Ілля БУЛАВІНОВ, «КоммерсантЪ»:
— Безумовно, метою Путіна є не тільки утриматися у влади. Його стратегією є створення в Росії цивілізованої держави. Особливості його стилю в тому, що в такій країні, як Росія, будується цивілізована держава, нормальна європейська держава в сучасному розумінні із застосуванням силових методів. Становлення Путіна, його, якщо можна сказати, «передродовий період» минув в НДР, яка жила значно багатше, ніж СРСР, але де всіма сферами життя керувала держава, і безумовно, це позначилося на ньому. Він вважає, що силові, можливо, репресивні методи виправдані, що мета виправдує засоби.
Він чудово бачить те, що навколо — і бюрократію, і менталітет суспільства, і чудово усвідомлює, що йому не вдасться досягнути того, що він робить. Сьогодні він закладає фундамент. Адже розпочато цілу низку реформ, результати яких повинні виявитися в 2005 роцi, в 2008 роцi, але він це робить.
Інша справа — ліберальні реформи, наприклад, зниження податків, починають суперечити тому, що сьогодні відбувається у ЗМІ, тому, що сьогодні майже повністю підконтрольна Дума. Але він свідомо йде на це, розглядаючи це як засоби досягнення мети. Він прагматик, він не думає, демократичне те або інше його рішення чи ні, авторитарне чи ні, він бере те і там, що він в даний момент вважає за потрібне та доцільне.
Саме на рахунок такого його стилю можна віднести майже повну відсутність опозиції. Та й яка може бути опозиція за рейтингу у 70 відсотків?
Можна говорити, що ще задовго до появи тривали пошуки саме такої фігури — одночасно і «сильної руки», і прагматичного розуму.
