Як наслідок, було знехтувано офіційним запрошенням Ради Безпеки ООН від 10 червня цього року до участі в післявоєнному врегулюванні косовської проблеми. Багато хто з оглядачів упевнений, що питання буде розв'язано позитивно в будь-який день, коли депутатів у залі буде більше. Але навіть якщо станеться саме так, то все одно Україна, як держава, вже зазнала непоправних втрат.
По-перше, тому, що перед усім цивілізованим світом частина української політичної еліти продемонструвала «печерність» ідеології — фактично солідаризувалася з режимом югославського президента Слободана Мілошевича, виступила проти світової громадської думки, яка сьогодні засуджує дії цього режиму, зокрема, етнічні чистки в Косово, які НАТО оголосила першопричиною війни.
Група українських журналістів, яка побувала в таборах для біженців-косоварів в Албанії, на власні очі могла переконатися, що етнічні чистки, примусове витіснення албанців із Косово силами поліції й армії — то не вигадка натовських ідеологів. Десятки тисяч людей — чоловіків, жінок, дітей під загрозою фізичного насильства і фізичного знищення справді втратили все ще задовго до початку натовських бомбардувань. В одному з таборів поблизу албанського міста Дуррес ми розмовляли з матір'ю шести дітей, яка розповіла, що її чоловіка за підозрою в тероризмі заарештували ще весною 1998 року, а будинок зрівняли бульдозерами із землею. До табору біженців ця сім'я діставалася майже рік, мігруючи від села до села, нічого не знаючи про долю батька.
Ця сім'я за лічені хвилини втратила садибу — будинок, майно, техніку вартістю в DM300 тисяч. Але не це навіть головне. Французький лікар- психолог Монік Ле Гоф із організації «Лікарі світу», яка займається психологічною реабілітацією біженців, розповіла нам, що суть гуманітарної катастрофи в Косово в тому, що десяткам і сотням тисяч косоварів доведеться заново звикати жити серед людей і не боятися за своє життя, честь і гідність. «Немає нічого жахливішого, як дивитися на людину й підозрювати її в тому, що вона не тільки бажає тобі смерті, а й убиває. Косовари-біженці нікому не довіряють, і щоб вилікувати цю травму, треба багато часу. І навіть повернення до зруйнованих осель у Косово буде для багатьох новою травмою, що накладеться на стару», — переконана пані Ле Гоф.
Сьогодні натовці стверджують, що воювали з режимом Мілошевича, аби запобігти появі його адептів у країнах Центральної і Східної Європи, зокрема, в Україні, Білорусі, на Кавказі. Позиція частини українських депутатів тільки підтвердила, що побоювання НАТО щодо України, де є Крим і проблема кримськотатарського народу, — не такі вже й безпідставні. А що як частина українських лівих справді захоче розв'язати проблему кримських татар за відомим принципом Сталіна — Мілошевича: «є люди — є проблеми, немає людей — немає й проблем»?
По-друге, Україну, яка знехтувала запрошенням один раз, вдруге можуть і не запросити. А це втрати не тільки дипломатично-політичного характеру, а й суто прагматичні. НАТО тільки після закінчення бомбових ударів почала втрачати своїх військових. Миротворці підриваються на мінах, а військова операція відбулася без жодної людської втрати. Це справді була війна третього тисячоліття — високоточне, із застосуванням новітніх технологій озброєння та обладнання. Для українських військових це був би неоцінений досвід у керівництві військовими підрозділами в сучасних умовах, безпосереднє знайомство з новітньою військовою технікою тощо. А головне — вони не були б «байстрюками» на світовому святі переможців». Українських миротворців добре знають ще з подій у Боснії і Герцеговині. Сьогодні вони можуть втратити можливість підтвердити своє реноме добрих солдатів і реноме своєї країни — цивілізованої і демократичної.
По-третє, Україна чи не першою почала говорити про свої матеріальні збитки від югославської війни. Тільки втрати від закриття судноплавства по Дунаю вона оцінює в $220 млн. А за оцінками експертів, для відновлення зруйнованої югославської економіки потрібно від 50 до 180 мільярдів доларів інвестицій і капіталовкладень. Урвати від ласого пирога «югославського відновлення» прагнутимуть чимало світових компаній і концернів. І Україні на Балканах роботи вистачало б, але, може так статися, що її туди не пустять. Вже відомо, що керівництво США та низки інших європейських сателітів зайняли жорстку позицію щодо надання економічної допомоги Югославії: доки там керуватиме Мілошевич — не давати жодного цента. А що, коли НАТО займе таку саму жорстку позицію і щодо союзників Мілошевича в світі, яким з вини занадто заполітизованих депутатів мимоволі стала й Україна? Прагматичний Захід не терпить конкурентів. Найпоширеніша західна практика допомоги — надавати її в технічному вигляді. Тобто гроші вкласти, але дати їх відробляти чи освоювати своїм же компаніям і фахівцям. Країни НАТО навіть не дуже поспішають надавати обіцяну допомогу Албанії, Македонії, Чорногорії, які винесли на собі тягар утримання сотень тисяч біженців, не те що з кимось ділитися можливими дивідендами.
А робота на Балканах, повторюю, є. Наприклад, сьогоднішня Албанія — це злиденна бідна країна, яка вкрита 700 тисячами залізобетонних бункерів ще з часів комуністичного диктатора Енвера Ходжі, але в якій дуже мало пристойних доріг. Так от, навіть автостраду від головного аеропорту в Ріносі до столиці Тирани, якою місцями можна рухатися лише в один бік, сьогодні розширюють і мостять американські військові. Мине ще трохи часу — і туди прийдуть цивільні американці, німці чи італійці. А могли б і українці...
Є й ще один загальний невтішний висновок: українська політика знову стала заручником політики внутрішньої, зумовленої президентською кампанією. Навіть Президент Л.Кучма, який нібито ініціював відправлення миротворців у Косово, після відмови парламенту теж дав задній хід, заявив, що такі питання, не розв'язують «з кондачка», мовляв, треба обмірковувати всі «за» і «проти». Звичайно, йому, як претендентові, треба завоювати голоси антинатовського українського електорату. Зрозуміло й те, що Кучма як людина неврівноважена міг образитися на те, що НАТО прохолодно поставилася до його попередніх миротворчих зусиль.
Але причому тут Україна, коли ображається її Президент?! Адже сьогодні вже очевидно, що навіть Росія, бездумно і безглуздо кинувши своїх десантників у Приштину, заслуговує на більшу повагу. Безумству хоробрих не тільки співають пісні. З ними ще й рахуються, бо хочуть убезпечити себе від нових сюрпризів із Москви. А країну, яка постійно робить один крок уперед, а потім два назад, просто скидають із рахунків.
ДО РЕЧІ
Деждепартамент США призначив винагороду в розмірі $5 млн. за інформацію, яка призведе до затримання й засудження воєнних злочинців у Югославії, у тому числі президента Слободана Мілошевича. Міжнародний трибунал із воєнних злочинів у Гаазі раніше висунув звинувачення проти президента Мілошевича та інших високопосадових постатей, у тому числі президента Сербії Мілано Мілутіновича. Їх звинувачено в персональній відповідальності за вбивства, депортацію й переслідування албанців у Косово. Однак держдепартамент наголосив, що шукачі винагороди не повинні особисто виловлювати звинувачених, а мають зв'язатися з американською владою і надати відповідну інформацію.
