Відсутність розходжень при появі банкнот і монет євро стало причиною важливого перегляду остаточних цілей об’єднання європейських валют. Щодо цього існують дві точки зору, які виникли ще в кінці 1980-х, коли цей процес тільки починався. Згідно з першою точкою зору, монетарний союз всього лише прагне консолідувати єдиний міжнародний ринок товарів і послуг; прихильники другої точки зору бачать у євро механізм для створення більш тісного політичного союзу. Ці два мотиви взаємно доповнюють один одного, але поява реальної готівки євро знову зачепила старе розділення на економічні та політичні аспекти і, певною мірою, розбіжності між прихильниками і противниками євро серед членів Євросоюзу.
Не варто недооцінювати вплив євро на економіку. Хоча найбільший крок в об’єднанні валют було зроблено тоді, коли національні валюти стали складовими частинами євро, поява банкнот і монет євро дає додаткові переваги. Прозорість роздрібних цін надихне конкуренцію. Ціни та інфляційні очікування відтепер все більше й більше будуть керуватися загальним темпом інфляції — будуть стримуватися на низькому й стабільному рівні загальною монетарною політикою — а не нестійкими і національними цінами, які сильно відрізняються. Можна також чекати поглиблення фінансової інтеграції. В результаті, безповоротний характер об’єднання валют стане для громадян ще більш очевидним.
Але чи посилить остаточне об’єднання валют європейський політичний союз? Щоб добитися більш ясної картини, питання, які стосуються об’єднання валют, потрібно чітко відділити від більш широких політичних питань.
В основі загальної валютної політики, яка обговорювалася в Маастріхті, лежить середньострокова стабільність цін, забезпечення якої покладено на європейську систему центральних банків — євросистему — зроблену для цього якомога більш незалежною від національної та європейської політичної влади. Було названо елементи, які можуть підірвати цю основу, і вказано три потенційні джерела розходжень із цього питання:
національні відхилення в бюджетній політиці. Вони стримувалися верхньою межею, яка встановлюється для бюджетного дефіциту, що пізніше знайшло своє відображення в Пакті стабільності та зростання;
зобов’язання з проведення інтервенції для підтримки певного рівня євро на зовнішніх валютних ринках. Їх ймовірність дуже мала, оскільки головну роль у їх розробці було відведено євросистемі, створеної для рішення внутрішніх завдань і, отже, інстинктивно не налаштованої до прийняття зовнішніх зобов’язань;
пруденціальний нагляд за фінансовими установами, що у разі кризи могло б призвести до необхідності виділення великих коштів для забезпечення ліквідності. Це було залишено на розсуд національних урядових органів.
Незважаючи на чіткий розподіл відповідальності в межах євросистеми, ця система не позбавлена недоліків. Циклічна слабкість зони євро, яка спостерігалася з початку 2001 року, слабкість євро поза цією зоною й труднощі, що насуваються в гармонізації системи для потреб фінансових ринків (включаючи розбіжності між європейськими інститутами відносно законодавчого контролю) — все це свідчить про те, що встановлення політики, сприятливої зростанню, при одночасній боротьбі з інфляцією є складним завданням. Прогрес у всіх трьох галузях можна досягнути тільки за рахунок безперервної координації дій у тих галузях, прийняття рішень у яких залишено на розсуд членів Євросоюзу, і це не було передбачено в Маастріхтському договорі. Для виправлення цієї ситуації на подальших етапах буде потрібний більш тісний політичний союз, зрозумілий, однак, у вузькому значенні.
І насправді, відносно слабкі економічні показники країн зони євро не розглядалися. Починаючи з 1995 року, показники європейської промисловості, якщо їх порівняти з аналогічними показниками США, так і не покращилися. На жаль, вже переглядаються альтернативні варіанти розвитку європейської макроекономіки та монетарної політики. І хоч за останні п’ять років було розроблено різні початкові точки відліку й зростає увага на проблеми структурного характеру, безодня між риторикою і досягненнями залишається широким. Будемо сподіватися, що майбутнє засідання Європейської Ради в Барселоні надасть цьому нового імпульсу. Набагато легше буде зосередитися на проблемах структурного характеру, якщо при цьому увага не відволікається на проблеми відмінностей у межах зони євро.
Чи зможе прихід євро надихнути країни учасники на встановлення більш тісного політичного союзу, ніж це необхідно, з метою забезпечення єдиної монетарної політики? Більшість незапланованих ефектів завжди здавалися сумнівними. Останні досягнення в проведенні спільної політики, як, наприклад, введення європейського ордера на арешт, наводять декого на думку про наявний зв’язок, але це не здається реалістичним. Фундаментальні питання політики знаходять підтримку за своєю суттю.
Поза зоною євро — у Великій Британії, Швеції та Данії — з аплодисментами зустріли вражаюче успішний дебют банкнот і монет євро. Зсув громадської думки у бік членства в зоні євро найбільш явно спостерігається в Швеції, оскільки там слабка шведська крона також сприяє зміні настроїв на користь приєднання. І дійсно, у відповідь на це прем’єр-міністр Швеції Персон визнав необхідність призначити референдум про входження в зону євро на 2003 рік, після того як у вересні цього року відбудуться парламентські вибори.
Більш того, шведи не самотні в тому, щоб переусвідомити свій стриманий підхід до євро. Як стверджують ті, хто проводить опитування громадської думки, після того як євро з’явилися в магазинах, традиційна норвезька ворожість до членства в Євросоюзі пішла на спад; а уряд Великої Британії ще більш настирливо заявив про своє зобов’язання оцінити можливість членства Великої Британії в зоні євро до середини 2003 року.
Крім того, що Швеція й Велика Британія повинні і далі задовольняти іншим критеріям Маастріхтського договору (що, мабуть, так і буде), їм необхідно переконати свою громадськість і своїх партнерів по зоні євро в тому, що вони зможуть управляти своїми економіками без допомоги національної монетарної політики. Їм також доведеться домовитися про те, за яким курсом будуть переводитися їх валюти в євро при їх вступі в зону євро. Якщо вони це зроблять, то євро може бути введено найшвидше в 2006 році, за умови, що позитивними будуть результати референдуму, який відбудеться в 2003 році.
У Данії, моїй рідній країні, економічна готовність не є проблемою. Справа в тому, що датські учасники референдуму вже побачили велику частину вигод членства в зоні євро, оскільки ось вже 15 років існує незмінна прив’язка спочатку до німецької марки, а потім до євро. Те, що суспільство відкинуло євро у вересні 2001, пояснюється нездатністю прихильників євро пояснити відмінність між цією політикою, яка не викликає суперечок, і повним прийняттям євро. Внаслідок цього Данія може проголосувати з даного питання останньою, і зовсім необов’язково, що після референдуму вона приєднається.
Незважаючи на різні стартові позиції, Швеція, Данія та Велика Британія сходяться в наступному: вони вважають за краще бачити євро швидше як замковий камінь у зведенні конструкції єдиного ринку, ніж як приступку на шляху до більш тісного союзу. Чим більший упор робиться на другій інтерпретації, тим більше опору вони чинять. Вони вважають за краще усувати перешкоди економічному зростанню структурного характеру, розглядаючи це як важливу мету для них самих, а не як крок у напрямі до федералізму. Тому ті ентузіасти, які пов’язують євро з політичним союзом, тим самим роблять йому ведмежу послугу, оскільки цим вони відлякують громадські сили, що підтримують прийняття євро.
Нільс Тюгесен, професор міжнародної економіки і старший науковий співробітник дослідницької групи Копенгагенського університету, що займається питаннями політики в галузі економіки.
