Більшість європейців погодиться з тим, що надійне, доступне й стійке постачання енергоносіїв — це наріжний камінь європейської безпеки й процвітання; постачання енергоносіїв може використовуватися як політична зброя, як це сталося з припиненням постачання російського газу в Україну 2006 року; до того ж, Європа дуже залежна від постачання енергоносіїв з недемократичних і нестабільних країн і регіонів. Проте, незважаючи на велику кількість угод з цього питання, немає єдиного підходу до його вирішення.
Слід мати як сміливість, так і узгодженість, і ті, хто сумнівається в можливостях Європи в одному з цих пунктів, можуть почерпнути натхнення з останніх двох рішень Єврокомісії: амбіційної політичної пропозиції примусити повністю від’єднати мережу трубопроводів і кабельних мереж від компаній, що постачають газ і електрику; і пропозиції, що «Газпром» та інші фірми, непідконтрольні ЄС, можуть контролювати енергосистему ЄС лише в тому разі, якщо вони приймуть нові суворі умови, що передбачають доступ у відповідь на російський ринок енергетичних компаній ЄС.
Однак основною проблемою є вразливість Європи в питаннях енергопостачання: нова стратегія «розділяй і володарюй» щодо постачання газу, якій треба протистояти насамперед. На зміну сьогоднішньому бажанню окремих членів ЄС діяти самостійно в питаннях енергопостачання має прийти загальна політика постачання енергоносіїв, що грунтується на солідарності та єднанні країн- членів у захисті інтересів ЄС по відношенню до зовнішніх партнерів. Адже саме така солідарність дозволила Європі процвітати й інтегруватися протягом останніх 50 років. То чому ж не дотримуватися виграшної формули щодо енергопостачання?
Зокрема, ЄС має розробити дипломатичну стратегію, спрямовану на зміцнення співпраці з усіма головними виробниками, транзитними країнами й споживачами енергоносіїв, одночасно створюючи всередині ЄС взаємовигідний, прозорий і стабільний енергетичний сектор, що грунтується на взаємному доступі на ринки.
До сьогодні геополітичними інтересами енергетичної безпеки Європи настільки нехтували, що було поставлено під загрозу майбутнє ЄС. Європа не може більше собі дозволити просто чекати й спостерігати, беручи до уваги той факт, що Китай прагне забезпечити собі ексклюзивний доступ до енергетичних ресурсів Африки, а російський гігант «Газпром» прагне де-факто забезпечити контроль над західними компаніями, інвестуючи в них мільярди євро. ЄС мусить стати більш активним, рішучим і об’єднаним у забезпеченні своїх енергетичних інтересів.
Насправді внутрішні й зовнішні аспекти енергетичної політики взаємопов’язані. Європа не може виробити ефективну зовнішню енергетичну політику, не маючи мінімальної узгодженості політики її членів щодо постачань енергоносіїв, об’єднання енергосистем, інфраструктури, інвестицій і більшого прогресу в русі до єдиного енергетичного ринку.
До нового договору необхідно внести конкретні поправки стосовно реформування інституцій ЄС для забезпечення необхідних умов для проведення переговорів щодо енергетичної безпеки з третіми країнами. Наприклад, усі майбутні договори на постачання енергоносіїв повинні мати «пункт стосовно енергетичної безпеки», який чітко прописуватиме кодекс поведінки й перелік заходів, що вживаються в разі припинення постачання енергоносіїв.
Ми повинні замінити сьогоднішню односторонню позицію з питань енергопостачання країн-членів на загальну нову енергетичну стратегію, побудовану на солідарності. Основною частиною її створення має стати проведення серйозних консультацій країн-членів ЄС за стратегічними рішеннями, які можуть вплинути на партнерів ЄС. Подібної солідарності не було під час прийняття рішення прокласти по дну Балтійського моря трубопровід, що напряму з’єднає Росію й Німеччину. Можливі негативні наслідки цього трубопроводу на довкілля викликають серйозне занепокоєння в усіх жителів балтійського регіону, й цьому слід приділити належну увагу.
Звісно, загальна стратегія безпеки ЄС не передбачає порушення права кожного члена визначати свою внутрішню енергетичну політику. Колективна енергетична безпека повинна збільшити здатність ЄС не лише приймати зміни в постачаннях енергоносіїв зі сторони, а й відстоювати свої інтереси.
Для досягнення цієї мети потрібні дієві інструменти. Я пропоную запровадити нову інституційну посаду cпеціального уповноваженого з питань зовнішньої енергетичної політики, який полегшуватиме координацію всіх політичних концепцій щодо енергетичної безпеки. Працюючи в рамках повноважень вищого представника в зовнішній політиці, який, після ухвалення нової реформістської угоди стане і віце-президентом Єврокомісії, cпеціальний уповноважений додасть сили спільним зусиллям ЄС.
Я також пропоную створити точну «дорожню карту» загальної зовнішньої політики з питань енергопостачання, яка позначить як короткострокові, так і середньострокові й довгострокові цілі, з визначенням тимчасових рамок для їхньої реалізації.
Чинна енергетична хартія, складовою якої є транзитний протокол, мусить залишатися наріжним каменем європейської політики енергетичної безпеки. ЄС має наполягати на тому, щоб Росія її ратифікувала, обумовлюючи це ще й тим, що Росія вже пов’язана зобов’язаннями, які входять до пунктів цієї хартії. ЄС має узгодити основний документ у контексті проведення переговорів щодо наступного договору про партнерство й співпрацю, щоб визначити зобов’язання, що містяться в договорі, й особливо в транзитному протоколі.
Спільні загрози європейській енергетичній безпеці потребують спільної відповіді на них. Вживаючи заходів для забезпечення енергетичного майбутнього Європи, ми також додаємо нових сил європейській інтеграції й надаємо нового статусу ЄС як світовому гравцеві.
Енергетичні проблеми, що стоять перед Європою, потребують амбіційного й сміливого підходу. ЄС був збудований на конкретних досягненнях, здатності концептуально мислити й знаходити інструменти для реалізації концепцій. В інтересах нашої спільної безпеки ми не повинні нехтувати цим надбанням.
Яцек САРІУШ-ВОЛЬСКІ — голова Комітету з міжнародних відносин Європарламенту.
