Представники 47 країн і 36 міжнародних організацій, які цими днями провели дводенну донорську конференцію в Брюсселі, пообіцяли вкласти $2,3 млрд., у відбудову балканського регіону, зруйнованого під час минулорічної натовської кампанії проти режиму Мілошевича. Донори висловили сподівання, що ця економічна допомога посіє нарешті зерна стабільності в цьому регіоні. Передбачається, що за ці кошти буде відбудовано водопостачання в Албанії, дороги — в Чорногорії, енергопостачання — в Боснії. 5 млн., євро призначається на будівництво нового моста через Дунай, який з’єднає транспортні сполучення між Румунією і Болгарією. Схоже, що міжнародні донори всерйоз беруться за роботу. Урядовець Єврокомісії Катрін Дей вже заявила про початок реконструкції прикордонного переходу в Блаче, який розділяє Чорногорію та Косово.
Іржі Дінстбір, головний уповноважений ООН із прав людини в Косово, став чи не єдиним, хто прямо заявив, що ситуація в Косово надто далека від тієї мети, яка ставилася Заходом.
На щорічному засіданні комісії з прав людини ООН в Женеві він змалював становище в Косово таким чином: за рік, що минув вiд початку міжнародної операції, не досягнуто головної мети (безпека людей, свобода пересування), не створені умови для розшуку демократичних інституцій в багатонаціональному суспільстві. Навпаки, в Косово зараз спостерігаються етнічні чистки: край, здебільшого «очищений» від неалбанців, управляється незаконними структурами з Армії визволення Косово (АВК) разом з мафіозними структурами.
Дінстбір закликає не перекладати відповідальність з ООН на НАТО і навпаки та каже, що міжнародна спільнота має бути готова дати збройну відсіч албанським екстремістам.
Можливо, доповіді Дінстбіра були першим словом правди за рік, що минув від початку бомбардування Югославії й початку міжнародної миротворчої операції в Косово.
Можливо, це залишиться одиноким голосом у пустелі — адже рік початку операції проти Югославії практично вся західна преса відзначає публікаціями на захист цієї акції. Жодна стаття не вказувала, що головні цілі, які ставляться в основу операції, не досягнуті.
Ніхто на Заході досі не виказав найменшого сумніву в тому, що проблеми прав людини так не розв’язуються. Дінстбір заявляє, що не може бути й мови про визнання Косово незалежною державою, доки там триває дискримінація неалбанського населення, доки через Косово йдуть потоки героїну, доки ті, хто правлять у провінції, плекають мрію про «Велику Албанію», що, як казав кореспонденту «Дня» радник албанського президента Сабіт Брокай, прийшла до цієї країни з фашизмом під час Другої світової війни. Публікації в «Ле Монд Дипломатик» свідчать, що насправді напередодні військового втручання НАТО ситуація в Косово не була вкрай поганою. Інші опубліковані матеріали, а також деякі заяви колишніх і нинішніх відповідальних осіб (деякі з них побажали залишитися невідомими) вказують, що Югославія просто спровокувала, а потім висунула неприйнятні умови в Рамбуйє.
Після цього якось важко говорити про права людини, чесність у відносинах. Доповідь Дінстбіра аж ніяк не захищає режим Слободана Мілошевича в Югославії. Але постає цілком очевидне питання, а чого, власне, прагнули досягти в Косово Сполучені Штати та юні західноєвропейські союзники?
І власне, звідки в АВК з’являється сучасна зброя, і чому зараз саме ці екстремістські сили в Косово долучаються до дій влади, і чому зараз ідеться вже про нові сутички між сербами та албанцями в Південній Сербії, чому загострюються відносини між сербами та Чорногорією?
Навряд чи хтось сьогодні може дати чесну відповідь. Очевидно лише, що Європа в Косово грала не в свою гру.
