З однаковим завзяттям президент Ірану Махмуд Ахмадінеджад захищає право своєї країни розвивати свій ядерний потенціал (заперечуючи, що його країна розробляє ядерну зброю) і кидає виклик десятирічним дослідженням Голокосту. Як має розцінюватися спростування Ахмадінеджада, що Іран не має наміру створювати ядерну зброю, в світлі його спростування Голокосту? Журналісти ставлять це запитання, але Ахмадінеджад на нього не відповідає. Його аргумент полягає в тому, що Іранові не потрібна ядерна зброя, і що вона не була б використана, щоб копіювати злочини, які не сталися.
Деякі мешканці західних країн, засмучуючись із приводу бездушності Ахмадінеджада, щосили намагаються зменшити значення заперечення ним Голокосту, представляючи це як помилку релігійного фанатика (начебто фанатизм, що вводить в оману, був несподіваною рисою президента країни). Але в цьому випадку втрачається вся логіка. Спростування Голокосту — це не дискусія про минуле. Це — дискусія про майбутнє.
Значення спростування Голокосту полягає в знятті табу, яке сьогодні накладене на скоєний злочин. Проблема тих, хто заперечує Голокост, полягає не в тому, що Голокост дійсно був, а в тому, що більшість людей досі вважають, що він не був чимось поганим. Таким чином, Освєнцим відхиляється, як «історична деталь», як сказав у своїй виразній фразі французький політик Жан-Марі Ле Пен.
Чого дійсно бажають ті, хто заперечує Голокост, так це, передусім, відмови від ідеї того, що нацистські злочини мають якийсь вплив на поточні міжнародні відносини або на глобальні поняття етики. Ахмадінеджад висував цю тезу неодноразово в своїх інтерв’ю західним ЗМІ і в довгих листах американському президентові Джорджу Бушу та німецькому канцлерові Ангелі Меркель. Він навіть вигадав свою математичну формулу: дійсно, минуло шістдесят років з часу закінчення Голокосту, що вп’ятеро довше самого фактичного періоду нацистського режиму в Німеччині. Так що настав час, написав він Меркель, «примусити зникнути тінь Другої світової війни».
Немає нічого дивного в тому, що в нього на умі Ізраїль. Але нав’язлива ізраїльська ідея Ахмадінеджада засліплює його в розумінні того, що фактично сталося в Європі під час Другої світової війни — і того факту, що сучасну Європу було побудовано через шість десятиріч, як відповідь на цю історичну біду. У своєму листі до Меркель він звертається до лідера країни, яку було розорено нацистським режимом — мільйони загиблих, суспільство й економіку знищено до розміру каменя.
Якби Меркель була політично активною за нацистського часу, то опинилася б у концтаборі. І все ж Ахмадінеджад, звертаючись до відповіді Європи на Голокост, прохає її уявити, «в якому стані були б деякі європейські країни і яку глобальну роль вони, можливо, відігравали б зараз, якби не було цих 60-річних накладок».
Німеччина, здається, дістала не такий уже й поганий розвиток за ці 60 років, особливо, якщо врахувати основу цих «накладок»: прагнення давати стійке політичне вираження моральним поняттям добра і зла, яке нацисти намагалися інвертувати.
Голокост, як політика, мав на увазі заперечення — фізичне заперечення будь-яких допустимих релігійних, расових чи політичних відмінностей у межах нацистської Німеччини. Засобом досягнення цього заперечення було знищення поселень, які порушують такий правопорядок — головним чином євреїв — у спробі безжалісної соціальної чистки. Злочинні наміри були настільки претензійними, а їхній розмах настільки величезним, що для того щоб описати це було вигадане нове слово — геноцид.
Сучасні ЗМІ також зіграли свою роль, показуючи картини концтаборів, які моментально стали символізувати глибину нацистської розбещеності. Тривалий вплив Голокосту, досліджуваний у сотнях книг і фільмів, ставив на меті зобразити нацизм у вигляді виняткового вираження зла. У даному контексті заперечення Голокосту означає заперечення його сучасної асоціації зі злом, і має на увазі, що те, що трапилося під час Голокосту, могло бути цілком прийнятним у рамках іншого морального порядку.
Ахмадінеджад твердить, що зовнішній тиск, а не фактичний історичний досвід усієї війни, підтримує в Європі пам’ять про Голокост. Але що він не може зрозуміти, так це те, що пам’ять про Освєнцим є також і пам’яттю про Битву за Британію, бомбардування Дрездена, взяття Парижа і Варшавське повстання. Освєнцим не стався у вакуумі. Він був найжахливішою бідою, яка об’єднала всі ці події.
Якщо Голокосту дійсно не було, або якщо він не має ніякого значення, то як повинне розумітися все інше в сучасній європейській історії? Якщо не було ніяких злочинів, то нацисти не були злочинцями?
Ахмадінеджад відчуває владу, яка з’являється в процесі переписування історії. Він любить докоряти Заходу у минулому, яке сам же заперечує. Він розуміє спокусу зла й спокусу забуття. Передусім він — людина практична. Ахмадінеджадові не буде на руку, якщо Європа прийме таке тлумачення історії, яке конфліктуватиме з позицією Ірану.
Мета Ахмадінеджада проста: знайти слабкі місця в ланцюжку, який зв’язує Європу з її минулим, а через її минуле з Ізраїлем і США. Вибір Європи очевидний: прийняти індульгенцію минулому від президента Ірану, або визначити чи є стандарт правди, з яким він звертається до історії, таким же, як той, що він використовує, говорячи про ядерну зброю.
Кліффорд ЧАНIН — засновник «Проекту спадщина», організації, діяльність якої спрямовано на побудову глобального обміну тривалих наслідків багатьох історичних трагедій ХХ сторіччя.
