Публічна політика в Росії наполовину відновлюється: в елітних та навколоелітних колах події миготять із калейдоскопічною швидкістю. Політичні процеси прискорюються, керованість ними день за днем знижується, варіанти розвитку ситуації множаться, як гриби після дощу. Все це цілком закономірний наслідок розпаду путінсько-єльцинської системи: рівновага в системі порушена, й хаотичні процеси триватимуть доти, доки в елітах не встановиться нова рівновага.
Тим часом у суспільстві процеси йдуть трохи інакше. Колишній контракт суспільства та влади, заснований на «пакті стабільності і взаємного невтручання», розірвуть. Причому розірвуть з ініціативи еліт. Виборці готові були й надалі підтримувати «Єдину Росію» та «план Путіна», не утруднюючи себе деталями того, що відбувається у «верхах». Але стабільність була зруйнована самим же Путіним, який не зміг утримати елітний консенсус після того як залишив посаду президента і власноручно розколов «моноліт влади». Дестабілізація в елітах, помножена на економічну кризу, призвела до того, що впродовж короткого часу ситуація в країні розвернулася на 180 градусів: замість політичної стабільності — хаос та невизначеність; замість стійкого економічного зростання — неухильне погіршення соціально-економічної ситуації; замість відновлення міжнародного престижу Росії — скатування країни в одну компанію з ізгоями типу Ірану, Венесуели та Північної Кореї; замість перспектив поступового підвищення добробуту — занурення в болото кризи з повною відсутністю перспектив.
У суспільній свідомості сталася різка переоцінка. У роки «стабільності» склалася тріада: славне радянське минуле — стерпний теперішній час — у майбутньому буде дещо краще, ніж сьогодні. Тепер уся ця тріада звалилася. Минуле вже не всім здається таким славним, поновилися ідеологічні битви щодо того, був розпад СРСР «трагедією ХХ століття» чи, навпаки, звільненням від тоталітаризму; був Сталін «ефективним менеджером» чи «кривавим катом»; були радянські чекісти героями чи «вертухаями» тощо. Історія навколо шашличної «Антисоветская» набула такого резонансу саме через те, що оцінка минулого в ситуації нестабільності набуває величезного світоглядного значення. Кілька років тому на статтю Подрабінека та поведінку префекта Мітволя практично не звернули б жодної уваги.
Суперечки про минуле носять такий запеклий характер, бо в системі міфологічного мислення в періоди важких випробувань людина шукає в минулому опору, щоб, відштовхуючись від нього, будувати своє майбутнє. І дрібні з вигляду проблеми набувають всесвітнього масштабу.
Якщо перемагає погляд, що радянське минуле було світлим і великим, то шашличній «Антисовесткая» не місце в майбутньому країни. Вона заважає спиратися на велике минуле й будувати світле майбутнє.
Якщо перемагає погляд, що минуле було тоталітарним і злочинним, то в майбутньому немає місця готелю «Советский», уцілілим досі пам’ятникам Леніну та іншим радянським атрибутам. Усе це заважає рухатися до торжества демократії і повинне бути усунене зі шляху.
Тож суперечки про минуле — це обернені суперечки про майбутнє. А майбутнє в ситуації кризи лякає своєю невизначеністю. Якщо нинішнє сприймається як незадовільне, але поки що терпиме, то майбутнє малюється в масовій свідомості в апокаліпсичних фарбах.
Пара Путін-Медведєв цілком адекватно відображає світоглядну кашу, що вариться в головах росіян. Путін втілює проект майбутнього, заснованого на реставрації радянського режиму в нових капіталістичних умовах. Тріада Путіна: велике радянське минуле — тимчасові труднощі нині, пов’язані з підступами зовнішніх та внутрішніх ворогів, — відродження величі в майбутньому. Фраза Обами про те, що «Путін однією ногою стоїть у минулому», точно відображає світоглядну позицію прем’єра, яку він сам назвав «раскорячкой».
Медведєв виступає з проектом, що умовно можна назвати «модернізаційним». Тріада Медведєва: минуле загалом величне, але радянський проект завершений і відродженню не підлягає — труднощі нині є наслідком помилок у минулому, теперішній час є миттю між помилками минулого та досягненнями майбутнього — «модернізована» Росія набуває величі, але не радянської, а демократичної (як в Америці).
Змагання між Путіним та Медведєвим — це битва в символічному полі. У Медведєва поки що немає достатніх ресурсів, щоб змагатися з Путіним у конкретніших речах. Його завдання — наростити символічний капітал, дискредитувати Путіна і всю його систему в символічному просторі. А потім уже перехопити й апаратну ініціативу.
Схожими методами діяв Горбачов. Він почав кампанію «гласності» під прапором чергової десталінізації для того, щоб дискредитувати КПРС у символічному просторі і зломити опір партапарату реформам. Але процес згодом вийшов із-під контролю, і самого Горбачова змило з політичної арени разом із Радянським Союзом.
Цементуючим елементом нинішньої системи є так звані чекісти, вихідці з КДБ СРСР на чолі зі своїм вождем Путіним В.В. Зломити їхній опір Медведєв намагається, діючи, як і Горбачов, у символічному полі.
Розбрід і хитання у владі відбивається аналогічними процесами в стані опозиції. Парламентська «опозиція» несподівано брикнула і на кілька днів залишила засідання Держдуми. Але оскільки «опозиціонери» між собою не змогли домовитися про якісь злагоджені дії, то цей епізод виявився бурею в склянці води.
У середовищі позапарламентської опозиції також почалося бродіння. Виконавчий директор ОГФ М. Литвинович написала в Газете.Ру статтю, в якій закликала своїх соратників підтримати модернізаційні почини Медведєва та валити Путіна, створюючи «медведєвську більшість». За «угодовську» позицію бюро ОГФ зняло Литвинович із посади виконавчого директора ОГФ. Це рішення викликало досить неоднозначну реакцію в середовищі ліберальної громадськості. Умовно аудиторія розкололася на «якобінців» і «жирондистів». Розкол у владі дзеркально відбився розколом її повної протилежності — ліберальної опозиції.
Усі ці суперечки про те, яким було минуле, триватимуть до того моменту, поки на сцені не з’явиться харизматична фігура, яка кине в маси проект майбутнього, здатний пробудити суспільство від апатії. Вибори 11 жовтня наочно показали, що виборці розчарувалися не лише у владі, але і в зрощеній із нею «опозиції». Місце лідера країни поки що порожнє, партії, здатної надихнути мільйони, немає. Але політика не терпить пустоти. Герой неодмінно з’явиться. Як і належить міфологічному герою, він з’явиться несподівано і немов «нізвідки», швидко завоює популярність і кардинально змінить розставлення сил на політичному полі. Привид бродить Росією, привид нового Героя...
