Ідея Володимира Путіна щодо створення Євразійського союзу здобула підтримку. Не те щоб несподівану. Розхвалював, як міг, Путіна білоруський президент Олександр Лукашенко. Його захвату немає меж. Як і Путін, він вважає «розвал Радянського Союзу глибокою, трагічною помилкою XX століття». Як і Путін, він не переймається чесними виборами та терпимістю до політичних опонентів. Він міцною хваткою бультер’єра вчепився в президентське крісло й не збирається його нікому віддавати — як, по суті, й Путін, який грає в ту саму гру, хоча й дещо тонше, ніж Лукашенко, але так само самозабутньо й наполегливо. Коротше, один одного варті.
Прямий, як голова колгоспу, та невитіюватий, як граблі, президент Лукашенко розгледів у пропозиціях Путіна передвиборчу зовнішньополітичну програму. І тут з останнім (на сьогоднішній день) європейським диктатором важко не погодитися. Та й як одному узурпаторові не зрозуміти іншого! Тим паче що ідея інтеграції авторитарних пострадянських режимів давно витає в повітрі. Зараз вона дійшла до стадії єдиного економічного простору, попереду політичне об’єднання, а вже далеко позаду — інтеграція спецслужб, що протистоять демократичним змінам у своїх країнах. Беззмінні пострадянські царі марять і військовою інтеграцією — для придушення в себе громадянських протестів руками хоч яких, а все ж таки міжнародних сил. Ідеологічна ширма для військової співпраці давно готова — захист від підступів Заходу, протистояння Євразійського союзу Європейському, боротьба з гегемонією США, однополярним світом і «п’ятими колонами», що закликають громадян до помаранчевих революцій. Трошки оновлене запилюжене барахло з радянського ідеологічного арсеналу.
Захват Олександра Лукашенка можна зрозуміти — диктаторський режим у критичному стані. Білоруський корабель, переобтяжений нерозв’язними економічними, соціальними й політичними проблемами, готовий затонути навіть за невеликих хвилювань. Рівень води вже давно вище за ватерлінію. Саме час причепитися до Росії або Євразійського союзу, щоб іще хоч скільки-небудь протриматися на плаву.
Володимир Путін, звісно, розуміє душу диктатора. Чи йому не знати — сам такий! Страшно залишатися наодинці з навколишнім світом, коли рильце в пушку й руки в крові. Може, й хотілося б закорішитися із сильними й сміливими, багатими й незалежними, але для того й самому треба бути таким самим або, принаймні, демонструвати готовність їм стати. Не гнобити опозицію, заохочувати підприємництво, позбавлятися корупції, дотримуватися розділення влади, не зазіхати на чуже ні в своїй країні, ні за її межами. Але хіба може все це винести самотній раб створеної ним системи?
Тепер раб повертається на свою галеру. Із задоволенням повертається, розповівши світу, що повернення він замислив і узгодив з Медведєвим іще чотири роки тому. Тепер він дасть жару всім цим вискочкам і білоручкам, що мріяли про ліберальні зміни за часів недовгого президентства колишнього голови його адміністрації!
Проте повертатися просто так, без вагомих причин, недобре. Можуть запідозрити у владолюбстві. Потрібна ідея. Деспотичні режими потребують яскравих ідей. Аби очі сліпило й дух перехоплювало. Ідея має бути трохи заплутаною й трохи загадковою, звучною й виразною, а головне — обіцяти замість гіркого сьогодення солодке майбутнє. Яка-небудь північнокорейська чучхе або китайська Культурна революція, туркменська Рухнама або лівійська «Зелена книга», нацистська расова теорія або радянський комунізм.
У Путіна своя ідея — не дуже яскрава, але цілком відповідає особистості. Він думає прославитися як збирач радянських земель. Нова імперська ідеологія знайде опору серед російських націоналістів, забитих імперією державників і патріотів, залишків партійної номенклатури й відставних військових, що ностальгують за Радянським Союзом. Для поганої справи народ знайдеться. Нас чекають невеселі часи.
Утім навряд чи це надовго. Обвішана диктатурами та ще й під тягарем власних проблем, галера російської державності на якийсь час піде під воду, де позбавиться баласту, а благодатні води змиють з палуби всіх паразитів, зокрема й головного раба. Випірнувши, країна заживе новим життям, отримавши ще один шанс обрати собі капітаном людину більш осмислену й адекватну.
На жаль, це не дуже хороший варіант, бо хвиля не розбирає правих і винуватих; з палуби змиє всіх, хто там виявиться. І добре було б уникнути такого сценарію, але якщо під керівництвом збирача радянських земель курс залишиться тим самим, ні на що краще розраховувати не варто.
