Єдиним за багато місяців візитом, який здійснив російський
президент Борис Єльцин, стала його подорож до Центральної Азії. Після кількох
перенесень єльцинських візитів — тільки до Казахстану двічі, про нездійсненну
харківську зустріч російського та українського президентів я вже й не згадую
— господарі до останнього дня не могли повірити в своє щастя. А тим часом
рішення відвідати саме цей регіон є цілком логічним iз політичної точки
зору. І не тільки тому, що в Єльцина, про необхідність добровільної відставки
якого почали говорити не лише комуністи, але й добропорядні «лужковці»,
з’явився шанс довести свою працездатність, але й тому, що в Центральній
Азії в Росії ще залишаються певні важелі впливу.
Не варто не помічати, що в Європі таких важелів завдяки
економічній і фінансовій кризі стає дедалі менше й Росія потроху позбувається
тут ролі лідера: навіть традиційно лояльний до Москви білоруський режим
починає усвідомлювати, що тут вже нічого не вхопиш. А в Азії роль Росії
інша — це роль країни із військом.
Сьогодні, коли афганські таліби підійшли до кордонів з
Узбекистаном, а в Таджикистані ісламська опозиція перетворюється на органічну
частину місцевої політичної еліти, питання майбутнього владних структур,
створених у колишніх радянських республіках Центральної Азії після краху
СРСР, перестає бути суто теоретичним. Звичайно, це більше стосується Узбекистану,
аніж Казахстану, але й Єльцин розпочав своє турне саме з Ташкенту, а не
з Астани. У Назарбаєва свій інтерес: він вирішив іти на вибори й у ситуації
передвиборної кампанії — хай вона й організується за казахстанськими правилами
— йому аж ніяк не потрібно сваритися з Москвою — і з огляду на російське
населення, і з погляду можливої підтримки певними московськими політичними
й підприємницькими колами нібито головного конкурента Назарбаєва — колишнього
прем’єр-міністра Акежана Кажегельдіна. Навпаки, приїзд Єльцина виявився
прекрасною можливістю для реанімації старих інтеграційних гасел Назарбаєва
— гасел, які аж ніяк не потрібні сьогодні казахстанській еліті, але традиційно
подобаються виборцям...Отже, поїздка Єльцина виявилася святом, потрібним
усім. Що прикро для політиків — і не тільки для них — після свят завжди
починаються будні...
Москва
№195 13.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
