Першими українцями на казахській землі були учасники визвольного руху на Правобережній Україні 1768 року. Після зруйнування Запорозької Січі 1775 року до Казахстану було заслано значну частину козацтва. Пізніше, 1847 року, на заслання до Казахстану відправили Тараса Шевченка, який відобразив своє знайомство з цією землею у малярських та літературних творах (найбільше у «Щоденнику»). У роки Великої Вітчизняної війни до Казахстану евакуювали сотні тисяч громадян України, а в 50-ті вагони українських юнаків та дівчат їхали піднімати цілину.
Сьогодні українська діаспора третя за чисельністю етнічна група після казахів та росіян — близько 900 тис. чоловік. Про те, як живеться казахським українцям, «Дню» розповів Михайло ПАРИПСА, який з 1992 р. очолює Павлодарське товариство української культури ім. Т. Г. Шевченка та Асоціацію «Українці Казахстану».
— У Казахстані є українська гімназія та кілька українських відділень у різних школах, існують українські бібліотеки. Чи достатньо цього для забезпечення мовних та культурних потреб української діаспори?
— В місті Астана є державна начебто українська гімназія, у якій діє державна програма навчання. Туди ходять діти різних національностей, які вивчають історію України, українську мову та літературу, образотворче мистецтво тощо. Але практично випускники цієї гімназії не стають членами українських громад, та й забувають, так і не зрозумівши, що воно таке — Україна.
Головною опорою та майбутнім української діаспори є учні українських недільних шкіл, які функціонують при громадах у дев’яти обласних центрах республіки. Кращими з них є українська недільна школа українського культурного центру «Ватра» в місті Астана, українське відділення школи національного відродження міста Павлодар, недільна школа українського культурного центру Алматинської області.
— Чи надходить до очолюваного вами центру допомога з України? Чи відчуваєте ви підтримку з боку української влади?
— Гріх було б сказати, що Україна про нас забула. Щоправда, допомога з боку України і зв’язок з нею відбувається хаотично, хоча для цього кожних п’ять років затверджується відповідна державна програма, а для роботи з діаспорою є відповідні органи по роботі з діаспорою при МЗС, Мінкультури, Міносвіти. Але результати реалізації тих програм, здається, ніхто ніколи не аналізував, робота цих відділів не скоординована.
З 1993 р. стала доброю традицією опіка діаспори щодо навчання наших дітей у ВНЗ України в бюджетних групах. Для Казахстану щорічно виділяють квоту 25 місць. В 2007 — 2008 рр. ми мали можливість взяти участь у конкурсах на кращі проекти роботи в діаспорі. За ці роки чотири громади та часопис «Українські новини» отримали грошову допомогу для розгортання подальшої діяльності. Ми маємо змогу направляти на стажування в Україну вчителів недільних шкіл. Українська влада не залишає керівників та активістів українських громад без уваги. Так, починаючи з 1995 р., семеро казахських українців отримали звання «Заслужений працівник України» (вчитель, журналіст, діяч культури, мистецтв), восьмеро отримали ордени та медалі України.
— Яких заходів з боку України очікує українська діаспора?
— На сьогодні так і не вирішено питання про повернення українців на свою Батьківщину, як це роблять у Казахстані та розпочали нещодавно в Росії. Так, для того, щоб отримати дозвіл на постійне проживання в Україні (ПМЖ), необхідно зібрати цілий кошик паперів, але й то півбіди: ці документи розглядаються в Україні до року. Так що деякі люди й помирають, не дочекавшись від «родимців» дозволу повернутися до рідної домівки. Коли питання стосується збору документів для ПМЖ, то, на мою думку, в інструкції є нісенітниці. Так, кандидат на ПМЖ мусить пройти всіх лікарів і додати довідки, що здоровий. Але ж дозвіл отримує на в’їзд до України не раніш, як через шість-десять місяців, за цей час чим тільки не захворієш...
Нерідко наші діти, закінчивши навчання в Україні, бажають залишитися на ПМЖ в Україні, і тут їх чекають не менші митарства.
— Чи надає українській діаспорі допомогу казахська влада?
— З 1995 р. в Казахстані працює громадсько-консультативний орган при президенті Казахстану — «Асамблея народу Казахстану», яку очолює сам Нурсултан Назарбаєв. В областях функціонують обласні асамблеї, які очолюють акіми (губернатори) областей. Саме асамблея і опікується національно-громадськими об’єднаннями. За кошт держави центри забезпечені приміщеннями, їм допомагають з пошиттям концертних костюмів, оплачують роботу керівників художньої самодіяльності, вчителів недільних шкіл, виділяють приміщення для проведення заходів, безкоштовно дають ефірний час для випуску передач нацменшин.
— Які у вашого центру складаються стосунки з культурними центрами інших діаспор у Казахстані? Це дружба, партнерство чи конкуренція?
— Так, у Павлодарі всі центри, а їх 20, мешкають під одним дахом Будинку дружби разом зі школою національного відродження з 18-ма національними відділеннями. В заходах кожного центру беруть участь представники інших націй та народностей, нерідко центри проводять спільні заходи. Така ж ситуація і з дітьми школи. Тому-то сьогодні активісти кожного центру знайомі з культурою, традиціями поруч проживаючих народів. І допомагають одне одному у їхніх загальних та локальних справах. Тож домінують у житті центрів партнерство, дружба і змагання. Наприклад, фестивалі, конкурси, спартакіади. Звичайно ж, буває заздрість. Так, нам, українцям Павлодару, заздрять інші центри, адже ми із шести спартакіад з восьми видів спорту виграли п’ять, маємо потужні гуртки.
Ми ж заздримо німцям, полякам, болгарам, корейцям, що з їхніх країн присилають для роботи з дітьми учителів, до них приїжджають на гостини творчі колективи, відомі митці, вчені.
— Кого особисто ви виділили б з української діаспори в Казахстані? Хто досяг певних висот у сфері культури, політики тощо?
— На жаль, високі політики, підприємці українського походження головним чином нехтують діаспорою, тим більше в останні роки. Вони не беруть участі в житті діаспори. Але є чимало малих та середніх підприємців, котрі згадують, чиї вони діти і де їхнє коріння, і допомагають громадам, у т.ч. матеріально. А про тих, хто досяг якихось вершин, і залишається українцем лише за паспортом, то мені не хочеться про них згадувати. Тому-то в кожній громаді є прості люди, але саме їхній вагомий внесок в розбудову української ідеї на теренах Казахстану заслуговує уваги та всякої похвали.
Так, Тарас Андрійович Чернега, уродженець Цілиноградської області Казахстану, кандидат філології, ніколи не жив в Україні, хіба в дитинстві разів зо п’ять був у дідуся з бабусю на літніх канікулах на Вінниччині, але добре опанував українську мову, останні 11 років очолює українську громаду сьогоднішньої Астани, з 2000 року видає український республіканський тижневик «Українські новини», з 1999 р. є заступником голови республіканської асоціації «Українці Казахстану». Людмила Пнєвська понад десять років є директоркою української недільної школи українського культурного центру «Ватра» м. Астани. Ця школа — одна з кращих шкіл нашої діаспори.
Роман Бурда теж уродженець Казахстану, син в’язня КарЛагу, понад 10 років очолює музичний коледж у Сатпаєві Карагандинської області. Його дитячі колективи були неодноразовими переможцями обласних, республіканських фестивалів та конкурсів. Сам він організував і 11 років очолює українську громаду м. Сатпаєв.
— У який спосіб українська діаспора в Казахстані отримує інформацію про Україну? Чи в достатньому обсязі?
— Широкий загал не має правдивої інформації про життя України, адже в Казахстані поширено радіо та телебачення Росії і Казахстану. Але є можливість отримати інформацію про Україну через наш республіканський часопис «Українські новини», який виходить друком щотижня. Слабкий, але все-таки можливий сигнал радіо України. Я, напевно, «першопроходець», бо через інтернет знайшов супутник «Сіріус», який дає мені можливість дивитися 13 телеканалів України. З 1994 р. українським товариством Павлодару випускається в ефір обласного радіопередача «Українська родина».
— Які настрої, які думки переважають серед української діаспори стосовно ситуації в Україні (політичної та економічної)?
— Думки про сьогоднішню Україну та її стан у наших українців тривожні. Сьогодні і в діаспорі нелегко бути українцем. І дехто того соромиться та не зізнається, що він є українцем. Так і дорікають нам, мовляв, ви забрали Крим, ви злодії, крадете газ, поїдаєте самі себе, не маєте здібних керманичів у себе, не слухаєте розумних сусідів і т. п. Боремося з цими настроями, але якби ще була допомога в цьому і в першу чергу лад у самій країні... Адже коли страждає Україна, страждаємо і ми. Нам боляче, коли про нас забувають.
На зустрічі Президента України з нами — керівниками українських громад — у березні 2008 року я інформував главу держави, що ми не в змозі мати офіційні періодичні видання, маємо суттєві проблеми з оформленням документів на ПМЖ, не можемо налагодити справу з навчанням гри наших дітей на бандурі, що є символом нашого народу. І таких питань було 13. У відповідь Віктор Ющенко пообіцяв ці питання вирішити позитивно і тут же дав окремі доручення міністрам МЗС та культури. Але жодного питання так і не вирішено.
