Місяць тому Америка передала суверенітет іракському народу, і одна фаза війни залишилася позаду. Але, судячи з останніх подій, ми опинилися на більш похмурому й небезпечному етапі боротьби з терором. Це візуальна війна.
Зняті на камеру страти, починаючи з журналіста «Wall Street Journal» Деніела Перла та солдата Метта Мопіна й закінчуючи турецьким заручником 1 серпня, — це звірячі вбивства, що тероризують очі й розуми американців і людей в усьому світі. Минулого місяця терористи погрожували вбити захопленого в полон філіппінця й таким чином домоглися виведення невеликого філіппінського контингенту з Іраку.
Багато років тому Франклін Делано Рузвельт пообіцяв нам свободу від страху на додаток до свободи слова, свободи совісті й свободи від бідності. Але в помішаному на ЗМІ 2004 року ця четверта свобода явно суперечить свободі преси.
Тривожних питань багато: чи існує тероризм без ЗМІ? Чи справді висвітлення терактів надихає тих, хто стоїть за ними? Якщо тероризм спрямований, скоріше, на аудиторію, ніж на жертви, чи не повинні тележурналісти перестати надавати терористам цю аудиторію? Чи можуть вони зробити це? Тепер, коли атаки на американській землі викликали атаки на американців за кордоном, американська преса повинна відповісти на ці запитання. У наше століття любові до галасу, коли якісь кадри, наприклад, зойк розчарування Говарда Діна після поразки на внутріпартійних виборах в Айові, повторюють знову й знову, незважаючи на те, що історія не мала продовження, ЗМІ варто задуматися про нові внутрішні стандарти для того, щоб вилучити елемент ажіотажу з повідомлень про теракти. Сцени страти американського підприємця Ніка Берга показували безупинно. Коли терористи дали США 72 години на виконання їхніх вимог, в іншому разі погрожуючи стратити американця Пола Джонсона, телеканали вели зворотний відлік часу. Ведучі новин стурбовані міжнародним тероризмом, тоді як самі стають співучасниками.
ЗМІ повинні створити внутрішні правила для висвітлення подій, пов’язаних із тероризмом. Наприклад, через кілька днів після терактів 11 вересня деякі телеканали вирішили більше не повторювати репортажі про це. Крім того, за кількома винятками, глядачам не показували кадри людей, які вистрибували з веж. Це був гарний перший крок. Але як щодо кількох більш-менш формальних правил замість звичайного заламування рук після того, як щось сталося?
Можливо, допоможе рішення показувати репортажі про теракти тільки один-два дні, оскільки нескінченне повторення зйомок 11 вересня травмувало багатьох глядачів і надихнуло терористів. Непоганим кроком був би показ лише окремих кадрів зйомок, оскільки звук і рух роблять їх жахливішими. Може, телепродюсери могли б відвести таким сюжетам певний час, щоб ті, хто не хоче їх бачити, були б попереджені заздалегідь. Варіантів безліч.
Така практика зовсім не означає обмеження свободи преси. ЗМІ вже дотримуються певних неписаних правил. Коли гравця НБА Кобi Брайанта обвинуватили у згвалтуванні, більшість видань погодилися не розголошувати особистість жертви. Після кількох випадків стрілянини у школах деякі газети вирішили не друкувати подібні репортажі на першій шпальті, щоб не провокувати наслідування. Після президентських виборів 2000 року політичні журналісти домовилися приділяти менше уваги опитуванням виборців після виходу з дільниць, оскільки це кидало тінь на виборчий процес. Електронні ЗМІ не демонструють відеоматеріали про війну, щоб не образити почуття глядачів. (Це було однієї iз причин, через які фільм «Фаренгейт 9/11» (Fahrenheit 9/11) не рекомендується дивитися дітям до 17 років.)
Бiльш того, є безліч прикладів, коли терористи прагнуть потрапити до випусків новин. Тед Качинські на прізвисько «Унібомбер» багато років розсилав поштою бомби, поки не досяг своєї головної мети — газети «New York Times» і «Washington Post» надрукували його маніфести. Експерти з питань тероризму вважають, що теракти 11 вересня були спеціально сплановані таким чином, щоб камери телерепортерів устигли зняти, як другий літак протаранить другу вежу. Тімоті Маквей, який 1995 року висадив урядовий будинок в Оклахомі, зізнався, що вибрав цей об’єкт, щоб максимально збільшити резонанс. Приклад дрібнішого масштабу — захисники навколишнього середовища висадили в повітря представництво Hummer на півдні Каліфорнії, щоб просто привернути увагу преси. Проте ЗМІ підіграють терористам, продовжуючи це потенційно смертельне па-де-де.
Після 11 вересня 2001 року американців переконують, що зробити щось (наприклад, відмовитися від походу магазинами) — це все одно, що «дозволити терористам перемогти». У більшості випадків такі твердження сильно перебільшені. Але цілодобові новинні канали США насправді допомагають ворогу, коли нарощують у країні страх, сподіваючись заробити високий рейтинг. А в результаті політичні злочинці надихаються на нові акти політичного насильства. Схожу думку нещодавно висловили в редакційній статті «Pittsburgh Post-Gazette»: «Терористи повинні отримувати менше уваги. Психологічна війна має ефект, тільки якщо хтось звертає на неї увагу».
Безсумнівно, репортажі про теракти переслідують високу журналістську мету — інформувати глядачів. Але завзятість, iз якою страх перетворюється на товар — від нападу акул і викрадення дітей до «Вашингтонського снайпера», — це результат того, що телепродюсери усвідомили: налякані люди перестають клацати пультами й чекають нових випусків новин, піднімаючи рейтинг телеканала. На жаль, ця епідемія страху лише на руку терористам, які намагаються налякати кожного американця та перетворюють тележурналістів фактично на своїх публіцистів.
То що ж робити ЗМІ?
Майже двадцять років тому видатний вашингтонський журналіст Девід Бродер припустив, що «необхідним елементом будь-якої ефективної антитерористичної політики має бути відмова терористам у доступі до ЗМІ». Тоді був інший час, і цілодобові новинні канали ще не вели запеклу боротьбу за увагу американців. Але він, як і раніше, має слушність.
Кухарі-новачки швидко засвоюють, що якщо на плиті загориться жир, його не слід заливати водою — буде тільки гірше. ЗМІ повинні зрозуміти, що їхні репортажі, можливо, роблять те саме. Подібно до того, як перекриття кисню допомагає згасити пожежу, кілька змін у внутрішній політиці ЗМІ менше травмуватимуть глядачів і допоможуть врятувати життя.
Меттью ФЕЛЛІНГ — директор відділу ЗМІ дослідницької групи Центр ЗМІ та зв’язків із громадськістю.
