Один із аргументів, які часто повторюються на користь того, щоб вжити якихось заходів щодо зміни клімату, звучить привабливо, але виявляється майже шахрайським. Він базується на порівнянні ціни дії з ціною бездіяльності, і майже кожен високопоставлений політик у світі використовує його.
Президент Європейської Комісії Жозе Мануел Баррозу, наприклад, використав цей аргумент, коли він представив пропозицію Європейського Союзу взятися за розв’язання проблеми зміни клімату на початку цього року. ЄС обіцяв скоротити свої викиди CO2 на 20% до 2020 року, що обійдеться, за власними оцінками Комісії, приблизно в 0,5% ВВП або приблизно в $60 млрд. на рік. Це явно неабиякий ціновий ярлик — принаймні, 50%-не збільшення в загальній вартості ЄС — і, скоріше за все, він буде набагато вищим (Комісія ще раніше підрахувала, що вартість буде вдвічі вищою за її поточну оцінку).
Але кульмінаційний пункт Баррозу полягав у тому, що «ця ціна є низькою в порівнянні з високою ціною бездіяльності». Фактично, він передбачив, що ціна бездіяльності «може навіть наблизитися до 20% ВВП» (не важливо, що оцінку вартості, ймовірно, сильно перебільшено — більшість моделей показують приблизно 3% збитки).
Так що, ось такі справи. Звичайно, політики повинні захотіти витратити 0,5% ВВП для того, щоб уникнути 20% вартості ВВП. Це здається вкрай розумним — доти, доки ви не зрозумієте, що Баррозу порівнює дві абсолютно різні проблеми.
0,5% витрата ВВП дуже мало скоротить викиди (якщо кожен в ЄС фактично виконуватиме свої вимоги протягом усього століття, що залишилося, то глобальні викиди скоротяться приблизно на 4%). Це зменшить підвищення температури, яке очікується до кінця століття, всього лише на 0,05 градуса за Цельсієм (0,09 за Фаренгейтом). Таким чином, надзвичайно честолюбна програма ЄС не зупинить чи навіть не справить значного впливу на глобальне потепління.
Іншими словами, якщо Баррозу побоюється, що 2100 року ціна становитиме 20% ВВП, то 0,5% оплата щорічно до кінця цього століття фактично ніяк не вплине на зміну цієї ціни. Нам все одно доведеться заплатити за це наприкінці цього століття, тільки при цьому ми ще й будемо біднішими протягом 90 років до того, як це станеться.
Така спритність рук працює, бо ми передбачаємо, що дія ліквідує всі результати бездіяльності, тим часом як, звичайно ж, це далеко не так. Стає набагато ясніше, якщо ми замінимо це на набагато менш значну дію, аніж передбачає Баррозу.
Наприклад, скажімо, ЄС вирішить встановити оббиту алмазами вітряну турбіну в штаб-квартирі Берлаймонт, яка заощаджуватиме одну тонну CO2 на рік. Вартість становитиме $1 млрд., але ЄС говорить, що це неймовірно дешево в порівнянні з ціною бездіяльності щодо зміни клімату, яка виллється в трильйони. Має бути очевидним, що вітряк вартістю в $1 млрд. не зведе нанівець збитки від зміни клімату, які оцінюються в трильйони доларів, за які нам усе одно доведеться заплатити до кінця століття.
Аргумент ЄС подібний на пораду людині з гангренозною ногою про те, що оплата $50 тис. за аспірин є вигідною пропозицією, бо ця ціна виграє в порівнянні з ціною бездіяльності, яка призведе до втрати ноги. Звичайно ж, аспірин не запобігатиме такому кінцю. Аргумент про бездіяльність, насправді, є страшенно халатним, бо він примушує нас рекомендувати аспірин і випускати з уваги ефективні дії, які фактично могли б урятувати ногу.
Подібним чином ставити в центр уваги неефективне скорочення CO2 зараз через витрати у віддаленому майбутньому, яких насправді не можна уникнути, халатно. Це заважає нам зосередитися на довгострокових стратегіях, таких як інвестиції в дослідження і розробки в сфері енергетики, які фактично вирішать проблему зміни клімату і з набагато меншими витратами.
Якби Баррозу був один, то, можливо, ми могли б викинути з голови його твердження, але цей же аргумент використовується знову й знову впливовими політиками. Ангела Меркель із Німеччини говорить про те, що скорочення CO2 «має економічний сенс», бо «економічні наслідки бездіяльності будуть драматичними для всіх нас». Кевін Радд із Австралії погоджується з тим, що «ціна бездіяльності набагато вища, ніж ціна дії». Генеральний Секретар ООН Пан Гі-Мун зробив офіційну заяву, використовуючи ті ж самі слова. У Сполучених Штатах і Джон Маккейн, і Барак Обама використовують ціну бездіяльності як головну причину для підтримки ідеї про скорочення викидів вуглецю.
Сенатор Каліфорнії Діана Фейнштейн стверджує, що ми повинні обмежити викиди вуглецю, бо сніговий покрив у С’єрра, який становить велику частину питної води Каліфорнії, поменшає на 40% до 2050 року через глобальне потепління. Вона не говорить нам про те, що навіть істотне скорочення викидів — за високою ціною — не справить надмірного впливу на розталь снігу до 2050 року. Замість цього, можливо, ми повинні інвестувати в пристрої для зберігання води.
Подібним чином, коли політики турбуються про те, що ми втратимо істотну кількість білих ведмедів до 2050 року, вони використовують це як аргумент на підтримку скорочення викидів вуглецю, але вони забувають сказати нам про те, що це не справить ніякого суттєвого впливу на популяцію білих ведмедів. Замість цього, можливо, ми повинні припинити полювання на білих ведмедів, внаслідок якого ми вбиваємо 300 білих ведмедів на рік.
Аргумент про бездіяльність змушує нас витрачати величезні ресурси на політику, яка не зробить фактично нічого для розв’язання проблеми зміни клімату, тим самим відводячи ці ресурси від політики, яка насправді могла б справити вплив.
Ми б ніколи не послухали поради лікарів приймати ултрадорогий і неефективний аспірин від гангрени, бо ціна аспірину переважує ціну втрати ноги. Чому ж тоді ми маємо терпіти такі помилкові аргументи, коли ми обговорюємо найдорожче рішення державної політики в історії людства?
Бьорн ЛОМБОРГ — автор книг «Еколог-скептик» і «Охолоньте», глава Копенгагенського центру згоди та ад’юнкт-професор у Копенгагенській школі бізнесу.
