П’ять років тому, в лютому 2007 року, це справляло досить сильне враження. Однополярний світ, американська експансія, ОБСЄ як вульгарний інструмент забезпечення зовнішньополітичних інтересів Заходу — таких слів із вуст московського гостя на Заході не чули дуже давно, і всі ці тези російський лідер вивалив на голови присутніх у столиці Баварії.
Він таврував ганьбою плани американців щодо розміщення елементів системи ПРО в Східній Європі. Звинувачував Захід у намаганні не допустити на свої ринки російські компанії. У цілому знаменита «мюнхенська промова» Володимира Путіна стала помітною подією новітньої історії і спочатку була розцінена однозначно — як оголошення холодної війни.
П’ять років по тому підсумки підбивати зарано, бо світ дуже змінився, але, що важливо відзначити, — без участі РФ. Арабська весна, іранський мирний атом, криза євро — всі ці події відбуваються далеко від російських кордонів і, за всієї своєї драматичності, доводять, що сам по собі Кремль уже не надто активно залучений до глобальних політичних ігор. Тому й холодної війни поки що не сталося: навпаки, з приходом Обами розпочалось мляве перезавантаження відносин між Росією і США.
Промова запам’яталася з іншої причини. Як останній, так би мовити, милий штрих до портрета нашого національного лідера. І якщо до Мюнхена найдогадливіші із західних експертів ще мучилися над питанням «Ху із містер Путін?», то після цього виступу їхні муки припинились. Картина олією набула завершеності.
І сам він (напевно, щоб закріпити цей образ у свідомості ворогів і партнерів) відтоді зовсім не змінювався. Основні тези з мюнхенської промови Володимир Володимирович повторював знову й знову — в різних модифікаціях, але далеко не відступаючи від тексту. Чергова презентація цих ідей відбулася сьогодні — у свіжій передвиборчій статті, опублікованій у газеті «Московские новости». Автор повністю присвятив її зовнішньополітичній стратегії Росії на сучасному етапі.
Це майже буквальний переказ мюнхенського монологу — ясна річ, із поправкою на час, аудиторію й те, що в політиці називається «новими викликами». Утім, вони добре лягають на колишню канву, і якщо в Мюнхені Путін таврував Захід за втручання у справи колишньої Югославії, то нині з неприязню говорить про експорт «ракетно-бомбової демократії», досліджуючи цю тему на лівійському прикладі. Апеляція до долі Каддафі потрібна авторові для того, щоб виправдати російське вето при прийнятті резолюції СБ ООН щодо Сирії, що дозволяє Асаду безкарно продовжувати масові вбивства своїх співвітчизників. Коротко кажучи, арабська весна не подобається Путіну, що із суто прагматичної точки зору видається не дуже розумним. Усе-таки на Близькому Сході до влади приходять нові люди, і вони навряд чи скоро забудуть про те, як російський лідер оцінював зміну режимів у цьому регіоні.
Стаття Путіна, як завжди, величезна обсягом, але в ній, як і в мюнхенській промові, неможливо знайти жодного доброго слова про західні демократії. Тільки ганьба на адресу урядів і неурядових організацій. При тому, що автор ближче до кінця згадує про те, що Росія — «невід’ємна, органічна частина Великої Європи», а «наші громадяни почуваються європейцями». Але це все говориться лише для того, щоб ще раз побити кулаком у закриті двері, наполягаючи на скасуванні шенгенських віз, і повідомити про те, що прийнятий Єврокомісією «Третій енергопакет» заважає нашій нафтогазовій імперії влаштуватися на старому континенті з усією монопольною комфортністю — для загальної вигоди, як вважає Путін. У Європі вважають інакше.
А ось китайців він до скасування візового режиму не закликає, хоча й азіатами росіян не називає. Зате не шкодує похвал, розписуючи економічні й політичні успіхи Великого Китайського Брата. Про зневажання прав людини в «старих демократіях» автор пише як про всім відомий, безперечний факт — про щоденні репресії в КНР він, мабуть, не поінформований. Взагалі, про пекінських товаришів і про нинішні російсько-китайські зв’язки наш дещо похмурий на вигляд Путін відгукується з таким захопленням, що просто дивуєшся. При тому, що китайська демографічна загроза у недалекому майбутньому для Росії може виявитись набагато реальнішою, ніж усі ці параноїдальні страхи перед помаранчевою чумою й американськими ПРО в Східній Європі.
Пояснити це легко. Китайці не займаються тим, що кремлівською мовою називається втручанням у наші внутрішні справи. Вони слова поганого про Путіна не скажуть, навіть якщо завтра опозицію у нас розганятимуть водометами, та й на кулемети відреагують по-східному мудро й холоднокровно — у самих є схожий досвід. Від Америки і Європи такого розуміння не дочекаєшся, і в цьому полягає розгадка багатовекторної російської зовнішньої політики. А також сенс і пафос путінських статей і промов на задану тему. Його переваг і образ.
...Тоді, п’ять років тому, сильні і слабкі світу сього роз’їжджалися з Мюнхена у настрої доволі поганому. Після путінських промов безпеки у світі не додалося. Навпаки, цей світ став ще більш небезпечним. Жити в ньому, відчуваючи близьку присутність російського нацлідера, стало набагато неприємніше. Як під час холодної війни. Світ змінюється — путінська Росія незмінна, таким був більш чи менш загальний вердикт, підтверджений півтора року після в Грузії.
Сьогодні такої хворобливої реакції не буде. Світ уже притерпівся до Володимира Володимировича, і концептуальна його стаття нікого не вразить, не засмутить і не налякає. Просто у світу інші турботи, і посилювати їх, полемізуючи з Путіним, уже майже ніхто не хоче. І з Сирією, і з Ахмадінежадом, і тим більше — з європейською економікою розбиратимуться без нього, що, може, й добре для всіх, включаючи Росію, якщо вона й справді «зосереджується», як пообіцяв він в іншій передвиборчій статті. Зрозуміти б іще, що це означає.
ЦИТАТА «Дня»
Михайло ХОДОРКОВСЬКИЙ: «Я проголосував би за одного з «альтернативних» кандидатів»
«Обов’язково пішов би голосувати, якби не був позбавлений цього права! І проголосував би за одного з «альтернативних» кандидатів, які є, швидше за все, символами можливого майбутнього розвитку країни, але не кандидатами на перемогу. Розуміючи, що собою являють ці вибори, я, втім, показав би, за який вектор розвитку країни виступаю особисто. Думаю, сьогодні зробити такий крок повинна кожна людина, яка вважає себе громадянином».
Екс-співвласник і екс-голова нафтової компанії «ЮКОС» Михайло ХОДОРКОВСЬКИЙ, який нині відбуває 13-річний термін ув’язнення в колонії загального режиму в Сегежі (Карелія), в інтерв’ю «Радіо Свобода».
