Найбільші досягнення в зовнішній політиці держави, про
які доповів Тарасюк, були такими: активізація відносин з Європейським Союзом
(країни-члени ЄС на останньому самміті вирішили розробити стратегію щодо
України, чого так прагнув Київ); розпочнуться консультації з приводу можливості
створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС; посувається делімітація
українсько-російського сухопутного кордону (чому так довго опиралася Москва);
оголошено про початок так званої «Харківської ініціативи» між українськими
підприємствами та США (щоправда, конкретних її результатів для України
поки що не видно), Україна стверджується в ролі регіонального лідера (що
є швидше сподіванням). Утім, Тарасюк цілком слушно заявив, що водночас
рік минулий не дає підстав відчувати таке ж задоволення, як рік тому. Бо
Україні не вдалося ні стати асоційованим членом Євросоюзу, ні домогтися
запрошення до Європейської конференції (з країн-членів та країн-кандидатів
у члени ЄС), не вирішене з Росією питання закордонної власності колишнього
Союзу.
До цього цілком можна було б додати — не саму «здачу» так
званого «іранського контракту» (Україна не є його стороною), а форму, у
якій це було зроблено — під очевидним тиском США, відсутність прогресу
в переговорах з Румунією щодо розподілу морської економічної зони та континентального
шельфу (дипломати вважають, що Бухарест має наміри передати справу до міжнародного
суду). На початку року багато говорилося про наміри Конгресу США скоротити
щорічну допомогу Україні з федерального бюджету через проблеми американського
бізнесу. Якісного збільшення зарубіжних інвестицій до України так і не
сталося, зате була проблема з Євросоюзом через надмірну любов українського
керівництва до «Деу». Було оголошено про нові антидемпінгові процеси проти
українських виробників у різних куточках світу — натомість про швидке прийняття
України до Всесвітньої торговельної організації вже взагалі не йдеться.
Для вступу до ВТО потрібно відповідати її стандартам, до чого влада та
близькі до неї структури явно неготові.
Перемога на «туркменському фронті», матеріалізована в поставках
газу, видається сумнівною з огляду на його ціну для споживача. Не видно
відчутних перемог у суперництві за шляхи каспійської нафти.
Один із високопосадових українських дипломатів вважає якісне
зростання контактів з тією ж Польщею ще непорівняним із питомою вагою Росії
в українській політиці. За ратифікацію ж Держдумою Росії українсько-російського
договору, за його словами, можливо, доведеться платити надто дорого — зокрема,
втратою вже набутого Україною на «західному» напрямку.
Проголошене стратегічне партнерство України з Росією та
США поки що у його видимій частині обертається величезною стратегічною
залежністю від Москви та Вашингтону, а маятник «багатовекторності», як
показує практика, часто коливається в бік того, хто останнім говорив із
президентом. Відсутність європейського лобі у владі навряд чи може прискорити
європейську інтеграцію. Міжнародний імідж України добре попсований «справою
Лазаренка», і це в очах західного обивателя набагато вагоміше, ніж усі
успіхи держави, разом узяті.
Мабуть, неможливо за сім років колишню радянську провінцію
перетворити на впливову, хоча б у власному регіоні, державу — хоча шанси
є, робота ведеться, і неформальне утворення ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан,
Молдова) є прикладом цього. Головне ж — стало ясно: щоб держава впевнено
почувалася на міжнародній арені, щоб із нею рахувалися всі, починаючи від
США й закінчуючи вождем нігерійського племені, потрібно, щоб кожний її
громадянин відчував себе людиною. Нинішня українська влада довела, що це
їй не під силу.
