Франції потрібна нова суспільно-демократична революція. Висновок відомого французького аналітика, на перший погляд, парадоксальний. Однак він свідчить передусім про те, що будь- яка демократія потребує розвитку, як і про те, що проблеми, що постали сьогодні перед українським суспільством, в цілому не унікальні.
Нині еліта ніде не відчуває себе в безпеці. Декого з політиків, якщо не всіх, запідозрено в корупції. Корпоративних менеджерів звинувачують у прагненні отримати швидкий власний прибуток, а не досягти процвітання суспільства. Босів профспілок висміюють за відсталість, інтелектуалів — за пошуки слави, а не істини, журналістів — за догідливість. Ці насмішки, як це не парадоксально, йдуть рука об руку зі спробами залучити і спертися на цю ж таки еліту.
Схоже, що демократіям потрібна еліта, але саму ідею еліти сприймають як образу. Франція є яскравим прикладом такої політичної шизофренії. Стару елітну французьку систему сприймають у найширших колах населення як причину закостенілої економіки, освітньої системи, навіть демократії. Оскільки суспільство не стає «заблокованим» само по собі, коренем зла проголошено невелику ізольовану групу, яка сприймає всі зміни як атаку.
Прикладів паралічу більш ніж достатньо: відсутність серйозної зовнішньої оцінки університетів; сліпота парламенту до упущень уряду; дублювання функцій влади; недостатні наглядові органи у великих компаніях. Хтось називає це «парижанством» — правління еліти, закритої для зовнішнього світу. Велика частина преси «крутить хвостом» перед владою елітної інтелігенції, що підриває спроби змінити ситуацію.
Книга, яка навряд чи є натхненною, і яка, однак, мала успіх, що вийшла нещодавно під назвою «Французька омерта», відображає вуаєризм і безпорадну лють суспільства; багато з людей відчувають, що пуста і стерильна політична гра вигадана спеціально для того, щоб нічого не змінювалося. Перед лицем цієї безпорадності популізмом радикально правих тепер відповідає протестам з боку радикально лівих, що свідчить про загальне відчуття «упійманості» в пастку.
Ця французька патологія бере свій початок у двох протилежних гріхах: перший полягає в нашій давній традиції покори, другий — ультрараціоналізм у вправах влади. В результаті еліта вважає свою владу найбільш закономірною річчю на світі, і воднораз відчуває себе зобов’язаною створити ідеологічні, а не практичні причини для її застосування.
Покора робить можливими недоступність влади і культ секретності навколо еліти. Ці секретність і недоступність спотворюють французьку демократію, що унаочнює приклад тривалої боротьби за розкриття корумпованості мера Парижа Жана Тібері, а також друга президента Міттерана, міністра закордонних справ Ролана Дюма. Ці спотворення є й інституційними, як це видно з легкості, з якою уряд покриває свої упущення за допомогою відмови парламенту в якій-небудь інформації. Ультра-раціоналізм призводить до того, що еліта віддає перевагу словам перед діями, закликам — перед фактами, рекламі — перед результатами.
Французька еліта діяла добре, коли ідеологічне протистояння «холодної війни» створило структуру політичного життя, і коли збільшення національного прибутку внаслідок післявоєнного відновлення викликало відчуття реального прогресу. Як тільки ідеології зникли в минулому, а економічні цифри потьмяніли, незмінена природа еліти залишила населення з гірким відчуттям того, що система безвідповідальна, самозахищена, закрита і секретна. Ідеал рівності, здається, було перекручено нестримними привілеями еліти. Всі опитування громадської думки вказують на це — нерівність завжди займає верхні позиції в списку претензій.
Зараз у французькій системі відповідальність заснована не на діях людини, а на її позиції; в цій системі звітності просто немає. Наша самовибрана еліта покладається на можливість великих політичних змін. На відміну від цього, мета всіх політичних програм полягає в підтримці status quo; періодичний перерозподіл позицій, власності та прибутку — життєво важливий для демократії — просто скасовано.
Нерівність, соціальне напруження, сама природа уряду стали забороненими темами. Наша еліта встановлює своє бачення реальності на все. Ці антиінтелектуальні тенденції всередині нібито гіперінтелектуальних правлячих класів Франції посилюють відсутність ланок зв’язку між університетами, політичною адміністрацією, бізнесом і засобами масової інформації. В американському, англійському і навіть німецькому суспільствах аутсайдери і залучені в еліти зустрічаються, сперечаються і створюють політичні варіанти. У нас еліта є стерильною, тому що немає якогось елемента з достатньою інтелектуальною критичною масою, щоб їй протистояти.
Малі реформи проблеми не вирішують. Потрібна справжня демократична революція, щоб запобігти ситуації, в якій популізм стане єдиним рішенням для системи достатку, безвідповідальності і вузьколобості.
Перша революція повинна бути інституційною. Безвідповідальність серед членів кабінету потрібно карати скасуванням їхніх бонусів. Імунітет президентського офісу потрібно скасувати, виконавчу владу — відділити від суду, конфлікти інтересів, які підривають діяльність парламенту, потрібно викоренити. Органи місцевої влади мають стати справді незалежними, а влада повинна бути відділена від особистих інтересів. Призначення повинні бути засновані на компетенції в конкретних сферах, а не на належності до еліти.
Окрім цього, міфічна природа президента республіки повинна бути урізана настільки, щоб з’явилась можливiсть зрозуміло описати обов’язки виконавчої влади. Це, своєю чергою, дозволить парламенту виконувати свою функцію спостерігача і законодавця. Без таких змін Франція залишиться монархічною демократією, наповненою внутрішніми інтригами.
Друга революція повинна стати інтелектуальною. Потрібно стимулювати освіту, що розвиває критичне мислення. Щоб зломити систему підлесливості і недоступності в наших університетах, необхідно ввести міжнародну зовнішню оцінку. Заохочення іноземних студентів, вчителів і дослідників може допомогти, так само, як і культивування міжнародних зв’язків. Відкрита конкуренція тільки поліпшує якість думки.
І останнє. Повинна стати реальністю реформа суспільства. Жодна група, вибрана на основі успіху в університеті без посилання на подальші дії, не повинна отримувати привілеїв. Захист без соціальної відповідальності не має виправдання. Повинна бути встановлена адекватна відповідальність для кожної людини, залежності від його/її ролі в суспільстві — починаючи з відповідальності менеджерів компанії перед акціонерами і закінчуючи відповідальністю бюрократії перед громадянами країни. Нагороди повинні бути прямо пов’язаними з цим. Оподаткування має бути зміненим так, щоб заохочувати реальні заслуги і працю, а не зв’язки. Аби провести справжню реформу, Франція має розпочати синтез соціалізму, який вона риторично вітає, і лібералізму, до якого вона вже давно ставиться насторожено. Тому що дух справедливості і прогресу існує, тільки якщо їх живить рушійна сила вільних індивідуумів.
