Близький Схід — це порохова бочка: деякі ключові гравці з кожної зі сторін чекають на будь-яку можливість, щоб знищити своїх противників кулями, бомбами й ракетами. Одним із особливих чинників уразливості Ізраїлю та постійною причиною бойових дій є наявність ув’язнених. Палестинські та ліванські бойовики знають, що захоплений ізраїльський солдат чи цивільний — це або причина конфлікту, або козир при обміні в’язнів. Дане припущення базується на декількох подібних угодах, включаючи обмін 1 150 арабів, у основному палестинців, на трьох ізраїльтян 1985 року, 123 ліванців на останки двох ізраїльських солдатів 1996 року та 433 палестинців й інших на ізраїльського бізнесмена і тіла трьох солдатів 2004 року.
Цей прийом став причиною нового зіткнення, яке відбулося в червні, коли палестинці прорили тунель під загорожею, яка оточує Газу, і напали на декількох ізраїльських солдатів, убивши двох і захопивши в полон одного. Вони запропонували обміняти солдата на 95 жінок і 313 дітей із числа майже близько 10 000 арабів, які перебувають у ізраїльських в’язницях. Але на цей раз Ізраїль відмовився від обміну й напав на Газу, сподіваючись звільнити солдата й покласти край ракетному обстрілу Ізраїлю. Руйнування, які відбулися після цього, призвели до примирення між ворогуючими палестинськими угрупованнями і дали їм підтримку в усьому арабському світу.
Потім бойовики «Хизбалли» з південного Лівану вбили трьох ізраїльських солдатів і захопили ще двох. Вони наполягали на виведенні військ Ізраїлю зі спірних територій і на обміні декого з декількох тисяч ув’язнених ліванців. При підтримці Америки ізраїльські бомби й ракети зливою обрушилися на Ліван. Незабаром після цього ракети «Хизбалли», які поставляються Сирією та Іраном, стали запускатися в північний Ізраїль.
Безперечно, що в Ізраїлю є право захищати своїх громадян від нападів, але карати цивільне населення, сподіваючись (не керуючись ніякою логікою), що воно стане звинувачувати ХАМАС і «Хизбаллу» за провокування руйнівної відплати, нелюдяно і контрпродуктивно. Замість цього у даних груп з’явилася широка підтримка серед арабів і всього світу разом iз посиленням засудження Ізраїлю та Сполучених Штатів.
Ізраїль, у відповідь на загальносвітове засудження авіаудару в ліванське села Кана, де було вбито 57 мирних мешканців, і де 106 осіб загинуло внаслідок цього ж 10 років тому, запізніло оголосив про дводенне припинення бомбардування Лівану, але не виконав обіцянки. Як і раніше з’явилися повідомлення про «глибокий жаль», обіцянка «почати негайне розслідування» і пояснення, що листівки попереджали родини про необхідність покинути свої будинки.
Лівану зараз терміново необхідно, щоб ізраїльські напади припинилися, щоб регулярна армія Лівану взяла під контроль південний регіон країни, щоб «Хизбалла» припинила своє існування як окрема бойова організація, і щоб запобігти майбутнім нападам на Ізраїль. Ізраїль повинен вивести свої війська з усієї ліванської території, включаючи ферми Шебаа, і звільнити ліванських в’язнів. Однак прем’єр-міністр Ехуд Ольмерт відмовився від такого плану припинення вогню.
Ці мрії амбіційні, але навіть якщо Рада Безпеки ООН прийме і впровадить резолюцію, яка, зрештою, приведе до подібного вирішення ситуації, вона забезпечить лише чергове поверхове й тимчасове полегшення. На нещастя, поточний конфлікт — це частина циклу зіткнень, що неминуче повторюється, які є результатом відсутності остаточного врегулювання ситуації на Близькому Сході, що загострилася практично безпрецедентною відсутністю протягом шести років якихось реальних зусиль досягнути даної мети.
Лідери обох сторін ігнорують численну більшість, яка бажає миру, дозволяючи екстремістам здійснювати напади, які знищують будь-які можливості прийти до політичної згоди. Смертельно втомлені ізраїльтяни марно сподіваються на те, що їх життя буде в більшій безпеці, якщо в односторонньому порядку поступово вивести війська з окупованих територій, у той час як палестинці бачать, як їхні території, які залишилися, скорочуються практично до розмірів якогось звалища і оточуються сумнівним «бар’єром безпеки», який бентежить друзів Ізраїлю і нездатний забезпечити безпеку та стабільність.
Основні положення довготермінової двосторонньої угоди добре відомі.
Повноцінний і постійний мир для народів даного неспокійного регіону не настане доти, доки Ізраїль порушує ключові резолюції ООН, діє врозріз із офіційною політикою США та міжнародним планом встановлення миру, окуповуючи арабів і придушуючи палестинців. За винятком спільно обумовлених змін, офіційні кордони Ізраїлю до 1967 року повинні визнаватися. Як і всі попередні адміністрації з початку заснування Ізраїлю, лідери уряду США повинні перебувати на передовій лінії досягнення даної мети, яка давно відкладається.
Великою перешкодою до врегулювання ситуації є дивний підхід адміністрації США, що полягає в тому, що діалог зі спірних питань буде продовжено лише як нагороду за підкорення і не проводитиметься з тими, хто відкидає позицію США. Щоб досягнути надійних результатів під час переговорів, буде потрібна безпосередня співпраця з Організацією визволення Палестини або з владою Палестини. Нездатність враховувати всі проблеми та інтереси всіх лідерів може призвести до виникнення ще більшої дуги нестабільності від Єрусалима до Бейрута, Дамаска, Багдада та Тегерана.
Люди Близького Сходу заслуговують на мир і справедливiсть, а ми, міжнародне співтовариство, повинні надати їм підтримку й забезпечити сильне керівництво.
Джиммі КАРТЕР — колишній президент Сполучених Штатів і фундатор некомерційного Центру Картера в Атланті.
