У 2001 р. Джордж Буш заявив, що подивився в очі Володимира Путіна та знайшов у них справжнього друга Заходу. Після цього Путін продовжив відновлення авторитарного державного устрою в Росії. Сьогодні західні лідери можуть повторити ту ж саму помилку з Дмитром Медведєвим.
Недільні вибори були скоріше не змаганням, а коронацією. Єдиними опонентами Медведєва були «застарілі» політики 90-х рр., такі, як Володимир Жириновський, який давним- давно перетворився з протофашиста на прислужника Кремля, і Андрій Богданов, псевдодемократ, якому Кремль дозволив брати участь з метою обдурити Захід, щоб той подумав, що начебто має місце справжнє суперництво.
Тому дивно, що багато хто на Заході вихваляє Медведєва як «ліберала». Може, це відбувається тому, що ми побоювалися приходу когось гіршого — такого собі силовика (колишній або нинішній член служб безпеки), що розмахує шаблею, як колишній міністр оборони Сергій Іванов? Чи Медведєв являє собою справжню можливість розморозити поточну «міні-холодну війну» між Росією та Заходом?
Медведєв дійсно є імпозантною постаттю. Коріння Путіна — в КДБ, а Медведєв — юрист, який критикував «юридичний нігілізм» Росії і викрив модну концепцію «суверенної демократії». Медведєв знайомий з діловим світом, оскільки сім років був головою правління «Газпрому». Йому є що сказати в Давосі. Він носить непогані костюми. Він не схожий на тип пострадянських бюрократів чи на агента КДБ. Він палкий прихильник рок- групи 70 х рр. «Deep Purple».
Але нам слід зрозуміти сутність системи, що породила Медведєва, перш ніж вихваляти нове обличчя, яке може виявитися лише косметичним поліпшенням.
Проблема Росії не в тому, що вона не є ідеальною демократичною країною, а в тому, що її керівництво зіпсоване так званими політичними технологіями. Йдеться не лише про підтасовування виборчих бюлетенів. Політичні технології означають таємне спонсорування підставних політиків на кшталт Богданова, створення фальшивих НПО та «патріотичних» молодіжних рухів, таких як «Наши» з метою запобігти російській версії помаранчевої революції в Україні, а також мобілізацію виборців проти ретельно розробленого «ворога».
1996 року ворогом були комуністи, 1999—2000 рр. — чеченці, 2003— 2004 рр. — «олігархи». Тепер це ми — ймовірно, вороже налаштований Захід і загроза «кольорових революцій» для важко здобутої стабільності Росії.
Може, особисто Медведєву все це і здається огидним, але сьогодні в Росії існує ціла індустрія політичного маніпулювання, яка навряд чи раптово зникне.
Нам також необхідно зрозуміти сутність російської системи політики спадкоємності. У російському контексті «ліберал» означає не просто певне протиставлення силовикам. Це означає бути представником іншого клану, з іншого боку годівниці. Невизначеність з наступником спровокувала таємну війну за власність і вплив між групою різних кланів, але наявна система не може дати комусь абсолютну перемогу.
Останніми місяцями найвпливовіший клан, очолюваний заступником голови кремлівської адміністрації Ігорем Сечіним, чия компанія «Роснефть» отримала 2004 р. Найбільший шматок від «Юкоса», погрожував піднятися над іншими. Схоже на те, що ще одна компанія — «Русснефть» — вартістю приблизно $8—9 млрд. піде шляхом «Юкоса»: її власника Михайла Гуцерієва усунули з посади на тих самих юридичних підставах і податкових стягненнях, які застосовувалися проти «Юкоса», а його син загинув за нез’ясованих обставин у автомобільній катастрофі. Ходять чутки, що клан Сечіна має плани щодо Стабілізаційного фонду Росії, що збільшився завдяки високим цінам на енергоносії до більш ніж $140 млрд.
Іншими словами, основною причиною того, що вибір пав на Медведєва, було завдання відновлення балансу системи, а не якесь раптове бажання повернути назад все менш ліберальний курс, взятий Росією з 2003 р. Бажання Путіна залишитися при владі на посаді прем’єр-міністра також є частиною даної програми відновлення балансу. Йому треба залишитися в ролі «наставника» Медведєва, щоб жоден з кланів не зміг запанувати над іншим. Медведєв і силовики щиро ненавидять один одного. Сечін і Іванов будуть стежити за будь-якими проявами слабкості Медведєва, який стане самостійним політиком лише тоді, коли зможе ухвалювати самостійні рішення.
Сам Путін майже три роки звеличував своє призначення Борисом Єльциним. Часто забувається, що такі прибічники Єльцина, як Олександр Волошин і колишній прем’єр-міністр Михайло Касьянов залишалися при владі до початку справи «Юкоса» 2003—2004 рр. Одного разу Медведєв, можливо, влаштує власну аферу на кшталт справи «Юкоса», але нам не слід вважати його незалежним гравцем, доки цього не станеться.
Таким чином, уряди європейських країн можуть вітати обрання Медведєва, але їхня реакція повинна бути ретельно вивірена відповідно до реальних змін, які він зможе здійснити. Європі слід уникнути надмірної реакції багатьох лідерів, подібної до реакції на зміну Путіним хворобливого Єльцина 2000 року. Не слід влаштовувати змагання за місце найкращого друга Медведєва і не потрібно вдивлятися в його очі, розмірковуючи про його душу.
Нам слід сконцентруватися на тому, що Медведєв робить, а не на тому, що він говорить, оскільки реального переходу влади в Росії не станеться доти, доки він не почне визначати дії системи замість того, щоб вона визначала його дії.
Ендрю ВІЛЬСОН — старший експерт з питань політики Європейської ради з міжнародних відносин.
