Останнім часом до турецького посла в Україні посилена увага. Пов’язано це насамперед з діями і політикою самої Туреччини. Йдеться зокрема про військову операцію на півночі Сирії і зрештою підписання двома президентами (Туреччини та Росії) угоди, яка покликана припинити бойові дії і фактично розділити сфери впливу на півночі багатостраждальної Сирії. Був також неприємний випадок для України, коли відбулося рукостискання Реджепа Таїпа Ердогана з так званими депутатами Держдуми РФ від Криму. А ще Туреччина була досить потужно представлена на нещодавній виставці «Зброя та безпека-2019» у Києві. Крім цього, в ці дня в Києві тривають Дні турецької культури (29 жовтня — Національний день Туреччини). Запитань, враховуючи виклики і можливості, які стоять перед нашими країнами і взаємними відносинами, багато. Про ключові з них говоримо з Надзвичайним і Повноважним Послом Турецької Республіки в Україні Ягмуром Ахметом ГУЛЬДЕРЕ.
«НАША МЕТА — ГАРАНТУВАТИ БЕЗПЕКУ ТУРЕЦЬКОГО КОРДОНУ І ТЕРИТОРІАЛЬНУ ЦІЛІСНІСТЬ СИРІЇ»
— Що означає для Анкари «історична угода» в Сочі, яку підписали після шестигодинних переговорів між турецьким та російським лідерами?
— Насамперед я хочу, щоб ваші читачі уявили собі, що живуть у країні, сусід якої пережив таку війну і трагедію, що половина населення покинула свої домівки. А наша країна, Туреччина, прийняла в себе чотири мільйони біженців з цієї країни. І все це тривало роками. Але замість того, щоб знайти розв’язання проблеми, яка виникла для нашої країни, з іншого боку кордону ви бачите терористичні організації, які озброюються іноземними державами.
ПОДАРУНОК ГОСТЮ — КНИГА З БІБЛІОТЕКИ ГАЗЕТИ «ДЕНЬ» — «ПОВЕРНЕННЯ В ЦАРГОРОД». «…ЦЕ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ «АПЕРИТИВ», ЯКИЙ РОЗПАЛЮЄ ПОТРЕБУ ПІЗНАННЯ І ВИВЧЕННЯ СХОДУ, ОСМИСЛЕННЯ НАШИХ ВІДНОСИН ІЗ ТУРЕЧЧИНОЮ, З КРИМСЬКИМ ХАНСТВОМ, ЗІ СВІТОМ ВЕЛИЧНОЇ ВІЗАНТІЇ, ЯКІ БУЛО ШТУЧНО ЗАГАЛЬМОВАНО…», — ПИШЕ У ВСТУПНОМУ СЛОВІ ДО КНИГИ ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР ГАЗЕТИ «ДЕНЬ» ЛАРИСА ІВШИНА
— Так, нашими союзниками США і Німеччиною.
— А чому ви називаєте ці організації терористичними, якщо їх озброюють ваші союзники (США характеризують YPG як «Загони народної самооборони»)?
— Річ у тім, що YPG є сирійським крилом PKK — «Робітничої партії Курдистану», яку США і ЄС визнано терористичною. Я можу вам переслати відео, де колишні американські чиновники пояснюють, чому YPG є дочірньою організацією PKK. Тому не думаю, що це була гарна ідея пропонувати, щоб це угруповання боролося проти «ІДІЛ». Це була помилка від самого початку. Озброїти терористів, щоб вони боролися проти інших терористів — є рецептом катастрофи. На жаль, наші пояснення не були почуті Сполученими Штатами. Зрештою, ми дійшли до моменту, коли з іншої сторони нашого кордону виникло щось на зразок влади, або прагнення створити державу. Очевидно, що для нас це було неприйнятно. І ми робили все, щоб наші партнери і союзники зрозуміли, що ми не можемо безкінечно терпіти таку ситуацію.
Кілька прикладів. За останні два роки на схід від Євфрату і до Іраку на нашому кордоні відбулося більш ніж 300 ворожих актів. Це було не просто кидання каміння чи розбиття вікон, йшлося про смертельні снайперські обстріли, пуски керованих протитанкових ракет, облаштування бетонних тунелів з боку Сирії на турецьку територію через які нелегально поставлялися озброєння та боєприпаси для PKK, яка своєю чергою використовувала це для нападу на турецьких громадян.
Далі. В деяких містах у Північній Сирії арабське населення становило 80%, але воно змушено було тікати від YPG, тому що ця озброєна організація стала діяти як власник цієї землі. Арабські родини повинні були віддавати своїх дітей, навіть підлітків, у примусовий призов. Арабів викидали з їхньої землі, якщо вони відмовлялися підтримувати сепаратистські порядки YPG. Причому стосується це не лише арабів, а й самих курдів. Якщо вони не погоджувались з ідеями терористичного угруповання YPG, то їх також виселяли з власних домівок. У Туреччині ми прийняли понад 350 тис. курдів, які втекли з Сирії, не погоджуючись з порядками YPG.
Я хочу підкреслити, не йдеться про те, що турки проти курдів, а йдеться про те, що Туреччина бореться проти терористичних YPG і PKK. Від цих організацій страждають і турки, і араби, і самі курди. Тому після тривалих дискусій із США, коли було очевидно, що ця проблема нікуди не зникне, ми були змушені розпочати операцію «Джерело миру». Вона зовсім не мала на меті окупацію чужої території. Це не вторгнення, а легальна військова операція, про яку ми говорили дуже довго. Наша мета — гарантувати безпеку турецького кордону і територіальну цілісність Сирії. Адже збройні сили сирійського режиму неспроможні забезпечити безпеку власних кордонів. Водночас ми створюємо умови, за яких сирійські біженці зможуть повернутися до власної країни.
«Є ПИТАННЯ ЩОДО ЯКИХ МИ МАЄМО СПІЛЬНИЙ ПОГЛЯД З АМЕРИКАНЦЯМИ, А Є ПИТАННЯ, З ЯКИМИ МИ НЕ ПОГОДЖУЄМОСЯ»
— А в чому конкретно полягає легальність цієї операції?
— Юридичною основою операція є стаття 51 Статуту ООН, у якій ідеться про самооборону. Якщо з іншої сторони кордону немає належної державної влади, а навпаки діє терористична організація, то ви маєте право вжити всіх необхідних кроків та заходіві, щоб гарантувати безпеку власної держави. Ба більше, ми піклуємося майже про третину населення самої Сирії, адже, крім 4-х млн біженців, які перебувають у Туреччині, є ще 3 млн, які в Сирії. Демографія в цьому регіоні почала змінюватися не через турецьку місію, а через діяльність YPG, ми ж готуємо умови, які дозволять сирійцям повернутися на батьківщину. Головними тут є два елементи: безпека і добровільність. Ми нікого не викидаємо з Туреччини, люди повертатимуться добровільно.
Хочу нагадати, що подібним чином ми діяли під час двох попередніх операцій «Щит Євфрату» та «Оливкова гілка» в 2017 і 2018-му роках. Тоді було звільнено від терористських організацій «ІДІЛ» і YPG майже 40 тис. кв. км, куди потім повернулося понад 340 тисяч біженців. Повернулися вони туди самостійно, їх ніхто примусово в автобуси не саджав і не перевозив. Ми підтримуємо цих людей, надаємо основні послуги, допомогу, освіту. Вони створили власні місцеві ради, забезпечують себе роботою. Зараз, після операції «Джерело миру, ми виступили з заявою про повернення в Сирію від одного до двох мільйонів людей. Але ця цифра чомусь викликала обурення щодо зміни демографічної ситуації. Ще раз, ми нікого нікуди примусово не відправляємо, а лише готуємо умови, якими можуть скористатися ці люди.
— Чи означає заява двох президентів (Туреччини і Росії) про збереження територіальної цілісності Сирії, що Ердогану доведеться потиснути руку Асаду?
— Що стосується майбутнього Сирії, то наше головне завдання — завершення хаосу в цій країні, бо це завдає нам багато шкоди. Тому ми робимо все можливе на різних доступних платформах (Женевський процес, Астанайський процес), щоб допомогти цій країні. До речі, наприкінці цього місяця на перше своє засідання збереться Конституційний комітет Сирії. Ми сподіваємось, що після низки зустрічей ми отримаємо Сирію, яка буде в мирі сама з собою, а також зі своїми сусідами. Бо ніхто не хоче мати хаос біля свого порогу. Якщо горить будинок вашого сусіда, то до вас точно дійде дим, якщо не щось гірше.
— Що ви думаєте про роль США у всій цій історії, адже після початку турецької операції на півночі Сирії, президент Дональд Трамп пригрозив Туреччині нищівними санкціями, навіть заговорив про військову операцію проти вашої країни?
— Ми бачили листи і вислови з боку американського лідера, до яких не звикли. Але я думаю, що кращою відповіддю на все це була наша операція «Джерело миру», про мету якої я вже сказав. Є питання щодо яких ми маємо спільний погляд з американцями, а є питання, з якими ми не погоджуємося. Разом з тим, не треба забувати, що Туреччина і США союзники, тому ми сідаємо за стіл переговорів і домовляємося. У деяких відвертих коментарях американські чиновники заявили, що неможливо уявити конфлікт між Туреччиною та США через турецько-сирійський кордон. Про це, зокрема, казав міністр оборони США.
Сполучені Штати мають дати відповідь — як вони можуть розглядати питання запровадження санкцій проти свого союзника, який здійснює операцію проти організації, яку вони самі визнали терористичною? Рішення, які були ухвалені США в останні десять років щодо цього регіону були щонайменше не оптимальними, якщо говорити дуже дипломатично. Але це наші союзники, так само як і те, що досі нашою метою залишається членство в ЄС, хоча частина європейських партнерів своєю реакцією на нашу операцію дуже розчарували Туреччину. Ми проводимо операцію проти терористів, а у відповідь чуємо від своїх союзників про заборону продажу озброєнь Туреччині. В майбутньому, якщо ми вирішимо купляти озброєння в третіх країн, ніхто не повинен заявляти нам, що не можна цього робити.
«ТУРЕЧЧИНА ДУЖЕ ЧІТКО ЗАЯВИЛА ПРО ПОЛІТИКУ НЕВИЗНАННЯ ОКУПАЦІЇ КРИМУ. І РОСІЯ ПРО ЦЕ ЗНАЄ»
— Туреччина з 1952 року є членом Північноатлантичного альянсу, проте в останні роки після низки подій можна спостерігати певне напруження між західними країнами (також членами НАТО) і вашою державою. В чому проблема? Як би ви сьогодні охарактеризували ваші відносини з НАТО?
— НАТО як Альянс намагається реформувати себе, щоб краще реагувати на сучасні загрози і виклики. Для цього національні спроможності, зокрема військова інфраструктура, також мають змінюватись, бо НАТО, зрештою, є сумою всіх спроможностей Альянсу. З точки зору політичного сприйняття, визначення загроз і реакції на них, то тут, очевидно, головний пріоритет Туреччини — вирішувати виклики безпеці колективно. Однак якщо виникає ситуація, коли ми маємо покладатись на власні сили, ми це готові робити. На мою думку, спроможність стояти на двох ногах означає те, що ви зможете зробити більший внесок у спроможності Альянсу.
Трансформація, до речі, стосується не лише НАТО, а й інших міжнародних організацій. Якщо ви подивитесь на Європейський Союз, то там існує екзистенціальна криза щодо багатьох питань, зокрема розширення, біженців, Брекзіт... Кожна організація сьогодні намагається адаптувати себе. Туреччина також чітко заявляла, що ООН у нинішній формі не вирішує безпекові проблеми світу. Цю міжнародну структуру необхідно реформувати.
— А що ви скажете про роль Росії, яка фактично «допомогла» сирійській кризі розпалитися, в результаті чого мільйони біженців покинули свою батьківщину, а тепер, після відходу американців, грає головну роль у врегулюванні цієї кризи? Туреччині доводиться домовлятися з Росією — ви бачите її своїм союзником?
— У міжнародних відносинах є питання, з якими ви погоджуєтеся, а є питання, з якими ви не погоджуєтеся. З Росією ми співпрацюємо щодо тих питань, з якими погоджуємося. А ті питання, з якими ми не погоджуємося, залишаються на столі, і ми можемо говорити про це. Це, мабуть, почалось після анексії Криму. Туреччина дуже чітко заявила про політику невизнання окупації півострова. І Росія про це знає.
Але це не заважає нам вирішувати серйозні безпекові проблеми. В Сирії Росія є гравцем, причому досить потужним. До того ж Туреччина не має контактів з режимом у Дамаску, в той час як Росія є гарантом сирійського режиму і партнером Туреччини в цій ситуації. Разом з цим, це не означає, що ми з Росією визначаємо майбутнє Сирії. Це мають робити самі сирійці. Кожен гравець (США, Росія, Іран, Ізраїль) має свій порядок денний у цьому регіоні. Наш порядок денний ніколи не полягав у тому, щоб збільшити власну територію і захопити частину Сирії. Ми лише намагаємося гарантувати безпеку наших кордонів.
«МИ НЕ ЗДІЙСНЮВАТИМЕМО ЖОДНОГО ОФІЦІЙНОГО ВІЗИТУ ДО КРИМУ»
— Ви зазначили, що ваша країна не визнає анексію Криму Росією, а також згадали про стратегічну мету — вступ Туреччини до ЄС. Україна, як відомо, так само прагне членства в цій організації. Але виникає питання — чому Туреччина не приєдналась до санкцій ЄС проти РФ, демонструючи тим самим, що ви не визнаєте анексії Криму і дотримуєтесь цінностей, за які виступає Євросоюз?
— Що стосується цінностей і стандартів, то, на мою думку, до ЄС також можна поставити багато запитань. Як показує наш шлях щодо отримання членства в ЄС, двоїстими стандартами якраз займається Євросоюз. Ми про це говоримо дуже чітко тривалий час. Що стосується цінностей і людської гідності, то ми побачили як країни ЄС ставились до біженців з Сирії, і як до них ставилась Туреччина. В даному випадку, на мою думку, Туреччина на кілька кроків випереджає ЄС.
Щодо санкцій. Принципова позиція Туреччини полягає в наступному: ми не віримо, що санкції є найкращим інструментом у міжнародних відносинах змінити поведінку країн. Тому ми майже ніколи не запроваджуємо санкції проти когось. Я пам’ятаю, як свого часу в усіх новинах йшлось про санкції проти Іраку, Ірану та інших сусідів на мільярди доларів. У результаті деякі з них виявились неправильно профінансовані, або неефективними з огляду на очікуваний результат. А в окремих випадках санкції були використані країною, проти якої вони запроваджувались як елемент посилення підтримки власного уряду громадськістю. Тому до цього інструменту ми вдаємося у виняткових випадках, коли самі стаємо об’єктом санкцій, запроваджуючи контрсанкції.
— Як тоді можна вплинути на Москву, щоб вона пішла з Криму і Донбасу?
— Щодо Донбасу здійснюється багато міжнародних зусиль, включаючи «нормандський формат», СММ ОБСЄ, яка робить велику роботу на місці. Відзначу, що керівником спостережної місії двічі був представник Туреччини, спочатку Ертурул Апакан, а тепер Яшар Халіт Чевік. Я зрозумів ваше запитання, але моя відповідь: санкції не кращий спосіб, щоб досягти мети. Інші країни мають іншу думку і ми її поважаємо.
Діалог і безперервна дипломатія також дають свій результат. Ми знаємо, що наш канал з Москвою був інструментальним у вирішенні деяких питань, пов’язаних з Україною. Тому, я не думаю, що турецька несанкційна політика щодо Росії була неефективною. Навпаки, я знаю, що певні результати було досягнуто, тримаючи ці канали відкритими і функціональними.
— Україна цінує ті зусилля, які доклала Туреччина щодо звільнення з російської в’язниці кримських татар Ахтема Чийгоза та Ільмі Умерова, однак нещодавно сталася ситуація, яка обурила українців. Йдеться про рукостискання турецького президента Ердогана з так званими депутатами Держдуми РФ від окупованого Криму. Ви вже коментували цю ситуацію, однак залишається питання — чи зроблені висновки в Анкарі, аби такі приклади більше не повторювалися?
— Дійсно, було багато коментарів і обговорень з цього приводу. Я особисто розмовляв і з лідерами кримських татар, і з українським МЗС, також у нас були дискусії в Анкарі. Важливо, обмін необхідними меседжами відбувся. Думаю, недоречно говорити, що рукостискання у межах багатонаціональної платформи означає сигнал чи зміну турецької зовнішньої політики щодо Криму. На всіх міжнародних платформах Туреччина підтримує територіальну цілісність України. На відміну від деяких країн, які заявляють про невизнання анексії Криму, в той час як їхні парламентарі відвідують півострів, у нас немає жодного офіційного візиту з Туреччини до Криму. Наш послужний список у цьому питанні говорить сам за себе.
— Ми знаємо, що є запрошення Ердогану відвідати відкриття мечеті в Криму. То чи поїде турецький президент на це відкриття?
— Наша позиція залишається незмінною, ми не здійснюватимемо жодного офіційного візиту до Криму.
«ТУРЕЧЧИНА ЗАВЖДИ ЗАЯВЛЯЛА ПРО ГОТОВНІСТЬ ЗРОБИТИ ВНЕСОК У МИРНЕ розв’язаННЯ СИТУАЦІЇ НА ДОНБАСІ»
— Чи змінилася і як стратегія Туреччини після захопленням Криму Росією, адже остання фактично перетворила півострів на свою воєнну базу? В кінці минулого року була новина про те, що Анкара збирається побудувати чергову військово-морську базу, яка буде розташована в східній частині країни на узбережжі Чорного моря.
— Звісно, після подій 2014 року відбулися зміни у військовій присутності в нашому регіоні, і ми це добре усвідомлюємо. Вся інформація, яка стосується безпекової ситуації в Чорному морі нами аналізується, а потім вносяться зміни в нашу програму в режимі реального часу. Ми не чекаємо роками, щоб щось адаптувати. Як член НАТО ми дивимось на ці речі одностороннє, а також у рамках Альянсу. Тож існують рішення, які ухвалюються колективно в Альянсі, а є кроки, які ми вживаємо в односторонньому порядку.
Треба пам’ятати, що Чорне море — це закрите море. Тому намагаючись досягти безпеки в цьому регіоні, ми маємо бути дуже обережними. Калібруючи нашу відповідь на ситуацію, треба пам’ятати — те, що ми робимо, додає безпеки, чи навпаки ескалує небажані ризики? Всі ці питання весь час обговорюються нашими військовими і політичними експертами в Анкарі і в штаб-квартирі в Брюсселі.
— Чи є можливість у Туреччини сприяти свободі навігації і забезпеченні проходження українських кораблів в Азовське море?
— Це проблема, яку можуть обговорювати наші експерти, базуючись на безпеці в Чорному морі. Звісно, враховуючи турецьку політику щодо статусу Криму, ми вважаємо, що свобода навігації і право українських кораблів проходити в Азов мають дотримуватись. Нагадаю, питання керченського інциденту восени 2018-го ми активно обговорювали зі всіма сторонами.
— Чи готова ваша країна підтримати ідею відправки миротворців на Донбас в разі необхідності і досягнення таких домовленостей?
— Туреччина завжди заявляла про готовність зробити внесок у мирне вирішення ситуації на Донбасі. Я вже згадував, що турецькі дипломати активно докладають зусиль у межах СММ ОБСЄ. І це показує, якою є наша позиція. Війна на Донбасі завдає шкоди Україні, заважаючи їй скористатися на повну своїм потенціалом. Тим паче, у нас є дуже важливі стратегічні цілі з Україною — економічні, політичні. Ми ваш сусід, який розуміє, що ви переживаєте серйозні труднощі, і якщо для Туреччини буде якийсь шанс допомогти вирішити ці проблеми, то ми будемо більше ніж щасливими зробити це.
— Якщо теоретично розглядати варіант можливого посередництва Туреччини між Росією і Україною щодо повернення окупованих РФ територій, чи готова ваша країна взяти на себе цю роль?
— Ми маємо добрі відносини і з Україною, і з Росією. Наразі існує «нормандсько-мінська платформа», на базі якої ведуться переговори щодо вирішення складної проблеми. Але якщо на будь-якому етапі виникне бажання сторін — залучити Туреччину чи створити новий орган, де Анкара може зіграти позитивну роль, ми ніколи не скажемо «ні». Ми маємо певний міжнародний досвід у вирішенні подібних проблем. У нас є спеціальний центр, який спеціалізується на таких складних конфліктних ситуаціях. Тому ми будемо раді надати свої послуги, якщо в цьому буде потреба.
«МІЖ ТУРЕЧЧИНОЮ І УКРАЇНОЮ ІСНУЄ ВЕЛИЧЕЗНИЙ ПОТЕНЦІАЛ СПІВПРАЦІ В СФЕРІ ОПК»
— Українські збройні сили достатньо активно і плідно співпрацюють з західними партнерами, які є членами НАТО, зокрема американцями, канадцями, британцями, поляками, литовцями... Проводяться багато спільних військових навчань. Але, здається, сказати те саме про Україну та Туреччину не можна. Чому? На вашу думку, чи мають бути українсько-турецькі військові навчання на суші і морі?
— Наш фрегат брав участь у багатонаціональних навчаннях «Сі Бриз»-2019, які відбулися спільно з кораблями країни-членів НАТО та українськими суднами. Що стосується двосторонніх навчань, то у нас існує діалог і механізми, коли наші командувачі регулярно зустрічаються, щоб обговорити поточну ситуацію, безпекові ризики, спільні проекти, кооперації... Наприклад, нещодавно в Києві були командувачі берегової охорони, які прибули з Анталії. Тобто всі канали для діалогу відкриті. Якщо існує якась можливість, щоб наші військові зустрічались і вирішували конкретні проблеми, то я не бачу причин цього не робити. Також це залежить від наявності відповідних військових ресурсів з обох сторін. Наш флот на Чорному морі є значним, відповідно для спільних навчань потрібно бачити, що може запропонувати українська сторона.
Навчання корисні і потрібні, однак багато в чому вони є символічними. Думаю, зараз ми перебуваємо на етапі, коли обом сторонам треба фокусуватись на розвитку оборонної промисловості. Це вже фактично відбувається. Наприклад, нещодавно Туреччина продала Україні дрони Bayraktar ТБ-2. Поки це була символічна транзакція між обома країнами, але це не єдина співпраця в оборонній промисловості. Нещодавно в Києві відбулась виставка «Зброя та безпека 2019», у якій взяли участь 16 турецьких компаній, з яких три провідні. Зокрема Kale-Baykar, виробник дронів Bayraktar ТБ-2, а також Roketsan і Aselsan. Остання компанія уже підписала угоду про поставку турецьких засобів зв’язку для української армії. Більше того, Aselsan відкрила лінію з виробництва радіостанцій тут, у Києві. Це лише початкові кроки, адже коли Президент Зеленський був з візитом у Туреччині у серпні цього року, то він відвідав підприємство Kale-Baykar, де було підписано угоду про розробку більш потужних безпілотних літальних апаратів нового покоління.
Думаю, що ми рухаємось досить швидко у цій сфері. І Україна тут має величезний потенціал, інфраструктуру і спроможності. Туреччина увійшла в сектор власного виробництва озброєння досить пізно. І маємо визнати, це була помилка. Але ми увійшли дуже потужно і протягом 10-15 років досягли рівня національної самодостатності у 70% (раніше було 25%). Це величезний стрибок. На своєму досвіді ми зрозуміли, що треба покладатись на власних виробників озброєнь. Тому хочу ще раз підкреслити, що між Туреччиною і Україною існує величезний потенціал співпраці в сфері ОПК. Думаю, спільно ми зможемо реалізувати великі проекти.
— А як щодо співробітництва у кораблебудуванні, літакобудуванні, ракетобудуванні, танкобудуванні?
— Я не можу вдаватись в деталі, але не думаю, що у нас є якісь обмеження щодо того, щоб робити це разом. Можу точно сказати, що дискусії по багатьох проектах тривають досить активно. І я сподіваюсь, що зустрічі між нашими експертами переростуть у конкретні проекти в різних сферах. Ми можемо допомогти один одному стати більш захищеними.
«МИ ХОЧЕМО ВИЗНАЧИТИ ДАТУ НАСТУПНОГО РАУНДУ ПЕРЕГОВОРІВ ЩОДО УГОДИ ПРО ЗОНУ ВІЛЬНОЇ ТОРГІВЛІ»
— Чи будуть турецькі компанії брати участь в Економічному форумі в Маріуполі, який відбудеться наприкінці жовтня за ініціативою Президента Зеленського?
— Так, там планується присутність турецьких компаній. Я також буду брати участь в цій конференції. Ми перебуваємо зараз на етапі, коли в Україні все більше виходять з ідеями про реінтеграцію Донбасу. Турецькі компанії добре знають ситуацію і я впевнений, що вони будуть спроможними реалізувати окремі проекти, які будуть обговорюватися на форумі в Маріуполі.
— Чи відбудеться наприкінці року засідання комісії високого рівня за участі президентів обох країн?
— Так, ми працюємо над цим питанням. Але зважаючи на розвиток подій в Україні і Туреччині, підготовчі зустрічі до саміту ще не відбулися. Йдеться про зустріч комітету з економічної співпраці на рівні міністрів. Щоб краще підготуватися до саміту, на нашу думку, має відбутись спочатку ця зустріч. Також це стосується угоди про зону вільної торгівлі між двома країнами, яку ми обговорюємо вже тривалий час. Ми зараз хочемо визначити дату наступного раунду переговорів щодо цієї угоди. Тому має сенс спочатку провести ці дві зустрічі, щоб можна будо доповісти президентам, які б дали додаткові необхідні інструкції, аби вони мали можливість зустрітися. Обидві сторони є гнучкими і конструктивними, тому зустріч відбудеться у зручний час для обох президентів. Ми лише працюємо над тим, як краще підготувати саміт на цьому етапі.
— А в чому проблема, що має відбутись, аби згадані попередні зустрічі відбулися?
— Економічна комісія на міністерському рівні має співголів з обох сторін. З нашого боку це міністр оборони Туреччини, що є сигналом яку важливість ми надаємо співпраці в оборонній сфері. Але з української сторони список учасників комісії, зокрема співголови, ще не визначено, або він не отримав остаточного схвалення. Як тільки з вашої сторони буде визначеність, ми одразу почнемо роботу щодо підготовки зустрічі.
«КРИМСЬКІ ТАТАРИ І ГАГАУЗИ ДОПОМАГАЮТЬ ПОВ’ЯЗУВАТИ І З’ЄДНУВАТИ НАШІ КРАЇНИ»
— Як відомо, в Україні компактно проживають такі тюркські народи як кримські татари і гагаузи, є також у нас і турки-месхетинці. Як це допомагає у розвитку українсько-турецьких відносин?
— З кінця XIX століття дуже багато кримських татар емігрували з Криму до турецької Анатолії. Сьогодні, за різними оцінками, там проживає майже три мільйони турків, які мають кримськотатарські коріння та зв’язки. В моїй крові також тече кримськотатарська кров, але не з Криму, а з регіону Добруджа на Балканах. Це природні мости. Без людей, які зв’язують народи, все залишається штучним. І на щастя, між нашими країнами ми маємо ці зв’язки. Українці дуже цікавляться Туреччиною. І якраз туризм відіграє тут велику роль. Хоч українців до Туреччини прибуває набагато більше (торік ця цифра була на рівні 1,5 млн. людей), турки також їдуть до України (минулого року — 300 тис. туристів), цікавляться українською культурою, мовою, літературою.
До призначення послом в Україну, я працював заступником директора Департаменту країн Східної Європи при МЗС Туреччини. Відповідно у мене є багато добрих друзів кримських татар, зокрема Мустафа Джемілєв, Рефат Чубаров та інші, багато друзів гагаузів, зокрема Василь Келіогло, Юрій Дімчогло та інші. Теж саме стосується турків-месхетинців...
Звісно, кримські татари і гагаузи допомагають пов’язувати і з’єднувати наші країни. Вони є дуже цінними в двосторонніх зв’язках. Тому коли я подорожую по Україні, то завжди приділяю увагу цим народам. Наприклад, коли я був в Одесі на навчаннях «Сі Бриз», де відвідав турецький фрегат, то після цього ми разом з паном Дімчогло поїхали в гагаузькі села, які знаходяться на півдні Одеської області. Нас приймали дуже тепло, це був пам’ятний візит для мене. Я навіть взяв свою родину, щоб вона могла побачити своїх тюркських родичів. Ми відвідали школи, побували в Обласному центрі гагаузької культури, спілкувалися з хлопцями, дівчатами... Це було чудово, ми відчули себе як у себе вдома. Звичайно, все це зближує і зміцнює дружбу між нашими країнами.
