У першій частині інтерв’ю (див. матеріал у № 144 від 13 серпня ц. р.) філософ і публіцист Максим Горюнов розповідає про причини стійкості путінського режиму і принципи його співіснування з опозиційно налаштованим прошарком суспільства. Про те, чому влада РФ мріє перетворити татар і «русских» на «россиян», а також про важливість досвіду державного будівництва в Білорусі, де співрозмовник «Дня» проводить значну частину свого часу, — читайте далі.
«НАРОДАМ РОСІЇ СЛІД ЗАХИЩАТИ НЕ ІДЕНТИЧНОСТІ, А КОНСТИТУЦІЇ»
— Максиме, нещодавно український парламент проголосував за постанову зі зверненням до світової громадськості з вимогою засудити порушення прав корінних народів у РФ. Це була реакція, зокрема, на рішення про скорочення викладання національними мовами в російських школах. Чому, на ваш погляд, російська влада пішла на такий крок саме зараз? Чи може ідентичність народів Росії стати вагомим політичним чинником, або ж їх чекає остаточна русифікація?
— Національною політикою в Росії як експерт і лобіст опікується колишній міністр у справах національностей Валерій Тишков. Донедавна він очолював Інститут етнології і антропології ім. М. М. Міклухо-Маклая РАН. Разом із ним працюють ще кілька колишніх міністрів, які розробляли цю тематику. Разом вони видають товстий академічний журнал «Вестник росссийской нации», в якому викладають своє бачення вирішення національного питання в Російській Федерації. Наскільки я знаю, коли Адміністрація президента збирає інформацію або готує якийсь проект з цієї теми, то вони звертаються до групи Тишкова.
Тишков вважає, що Росія має піти шляхом Франції. Відомо, що ще 200 років тому близько половини населення Франції не використовували французьку. Сьогодні вся Франція розмовляє французькою, місцеві мови згасають. Тишков пропонує йти цим шляхом. Він вважає небезпечною ситуацію, коли жителі республіки Татарстан передусім усвідомлюють себе татарами, своєю столицею вважають Казань, духовним центром — мечеть Кул-Шариф, а своїм кремлем — Казанський, а не Московський кремль. Боротися з цим Тишков пропонує за допомогою «природної асиміляції». Це означає, що народи з часом мають перетворитися на «росіян» (саме на «россиян», а не «русских»). Та ж доля має спіткати поморів, кубанців та представників інших «русских» ідентичностей, наприклад на Уралі й у Владивостоку. Тишков переконаний, що всі вони мають стати «росіянами». «Росіянин» — це людина, лояльна в першу чергу до Конституції, Москви, Президента і лише в третю або четверту чергу — до своєї малої батьківщини. Приблизно такі ж плани з посиланням на приклад Франції можна знайти і в публіцистиці часів Олександра ІІІ, і в програмах політичних партій Державної думи Російської імперії напередодні зречення Миколи ІІ.
Щодо можливого національного відродження народів Росії, то я глибоко переконаний в тому, що їм слід захищати не ідентичності, а передусім свої конституції. 1991 року після розпаду Союзу автономні області, які входили до складу РРФСР, здобули статус республік, аналогічний тому, який мала Україна. Разом з ним вони також здобули конституції. Найкращий інструмент збереження національної ідентичності — це конституція і парламент, які працюють. Боротися лише за рідну мову в школах — це слабка позиція. Якщо у вас не працює конституція, то мова зникне сама по собі. На жаль, представники національних рухів в Росії не завжди це розуміють. Кілька місяців тому я брав участь в обговоренні Стратегії розвитку татарського народу. Мене здивувало, як багато місця в цьому документі було відведено духовності, родині, кухні, народним пісням і як мало — парламенту.
«ЩО В БІЛОРУСІ Є ЦІННОГО? СТРАХ ДИКТАТУРИ»
— Вважається, що будь-які зміни в Росії завжди розпочиналися з Москви, звідти до регіонів «спускаються» моделі поведінки. Водночас останніми роками певна динаміка спостерігається саме в регіонах, приміром — рух далекобійників, «сміттєві» протести. Як ви вважаєте, чи можуть такі локальні протести стати причиною трансформацій загальнонаціонального рівня?
— Не вірю, що вони можуть стати причиною вибуху, як це було 1905 чи 1917 року. Гадаю, такі виступи ще неодноразово будуть, але не можна сказати, що Москва їх боїться. Москва до них готова. Це породистий левіафан, він має справу з народними протестами вже багато століть поспіль. З далекобійниками питання «врегулювали». «Сміттєву» проблему, скоріш за все, теж вдасться якось розв’язати. Ймовірність того, що такі протести зможуть змінити історичну інерцію і Росію загалом, дуже низька.
— Чому ви вирішили поїхати до Білорусі? Чим вас зацікавила ця країна? Які зміни ви помітили в білоруському суспільстві останніми роками?
— А що середньостатистичний росіянин чи українець знає про Білорусь? Білі плями завжди цікаві. З’ясувалося, що Білорусь — це передусім частина Великого князівства Литовського. Як сказав литовський поет Томас Венцлова, білоруси й литовці мають два Тель-Авіва — Мінськ і Каунас, і один Єрусалим — Вільнюс. Каунас в 1920—1939 роках був столицею Литви. Вільнюс — таке ж важливе для білорусів місто, як і для литовців. У центрі Вільнюса багато меморіальних дощок з іменами білоруських поетів, політиків, книговидавців. Герб Литви мало відрізняється від герба Білорусі, обидва походять від герба ВКЛ. Білоруська кухня близька до литовської. Білорусь — це ліси й довгі зими. Велике враження справляють кальвіністські собори довкола Мінська. Білорусь — остання європейська країна. Вже за Оршею починається зовсім інший світ.
Що в Білорусі є цінного? Страх диктатури. Під час останніх виборів в Україні цікаво було спостерігати за реакцією старшого покоління білоруських політиків, як вони намагалися вгадати, хто стане «українським Олександром Григоровичем». Ці люди розуміють, що, обравши не того, можна втратити 25 років життя. Страх авторитаризму — дуже цінна риса. Білоруси, з якими я спілкуюся, багато і серйозно думають над тим, що потрібно зробити, аби після того, як Лукашенко піде, авторитаризм більше ніколи не повернувся до їхньої країни. За моїми відчуттями, українці цього страху не мають. Білоруське суспільство здобуло унікальний досвід, який буде неоціненним за нових історичних обставин.
«ОСОБЛИВО СИЛЬНО АКЦЕНТ ПРОЯВЛЯЄТЬСЯ В ЛУКАШЕНКА, КОЛИ ВІН СПІЛКУЄТЬСЯ З ПУТІНИМ»
— Мені здається, багатьох в Україні лякає не так перспектива авторитаризму, як те, що цей авторитаризм буде антиукраїнським за своєю сутністю, що українська ідентичність буде для нього чужою. У минулому значною мірою ми спостерігали це за режиму Януковича, а зараз бачимо в Білорусі, де влада орієнтована на російську, а не білоруську культуру.
— Для Лукашенка зміна мовної політики ускладнить завдання утримання влади. У Білорусі існує конспірологічна теорія про те, що насправді Лукашенко розмовляє російською без акценту. Трасянка (суміш російської та білоруської мов, аналог українського суржику. — Ред.) йому потрібна, аби подобатися своєму основному виборцеві. Його знамените «чы» додає йому електоральних симпатій. Особливо сильно акцент проявляється в Лукашенка, коли він спілкується з Путіним, зокрема перед камерами. Мова для нього — це інструмент і, якщо буде необхідність, Олександр Григорович розмовлятиме і на ідиш, і на урду. Лукашенко не проросійський, він «пролукашенківський».
— Знаю, що ви є співведучим на «Європейському радіо для Білорусі (Єврорадіо)». Програма, в рамках якої ви спілкуєтеся з різними гостями, називається «Ідея Х» і має на меті сформулювати контури не мало не багато — білоруської національної ідеї! Цікаво дізнатися, наскільки ви наблизилися до мети і чи готові білоруси говорити на цю тему?
— 2019 року в країні, визнаній ООН, з кордонами, митницею, армією, школою тощо запрошувати людей в ефір, аби запитати, що таке Білорусь, чи є такий народ білоруси і чим вони відрізняються від сусідів — це курйоз. Такі питання нормально було обговорювати в ХIХ столітті, коли про суверенітет можна було лише мріяти. Проблема в тому, що минуло 100 років, а розмови все ще є актуальними. В організатора Міжнародного конгресу дослідників Білорусі Андрія Казакевича 15 років тому був такий самий проект. Теж сперечалися про те, що таке Білорусь. І до Казакевича сперечалися. Причина цих повторень у тому, що Білорусь через історичні причини застигла на перших кроках. Начебто вже давно не колонія, а чогось найважливішого все одно не вистачає. Торік на День Волі 25 березня відзначали століття проголошення незалежності Білоруської Народної Республіки. На мітингу в Мінську, на який прийшли близько 35 тисяч осіб, один з політиків сказав приблизно таке: «Кордони, армія, такий-сякий парламент, податкова, президентське крісло і навіть мова, у нас, у білорусів, вже є. Залишилося зовсім небагато, треба лише зачекати, обрати вдалий момент і зробити Білорусь цілком такою, якою ми хочемо її бачити».
