Канада завжди підтримувала Україну і перша визнала незалежність Нашої держави після референдуму 1 грудня 1991 року. Особливо відчутною стала підтримка країни кленового листа після анексії Криму і початку російської агресії на Донбасі. Торік усі світові ЗМІ цитували слова канадського прем’єра Стівена Гарпера, який сказав російському президенту Володимиру Путіну на околицях саміту G20, щоб Росія забралася геть з України. Учасники Літньої школи журналістики днями поспілкувалися з послом Канади в Україні Романом Ващуком і з перших вуст українця за походженням дізналися про позицію Оттави щодо протидії російській агресії і канадського внеску у підвищення обороноздатності України і які перспективи відкриває перед обома країнами підписання угоди про зону вільної торгівлі. Пан Ващук також сказав, які риси українського характеру дозволять Україні вистояти у війні з Росією.
«ПОТРІБНО ЗМІЦНЮВАТИ ОБОРОНОЗДАТНІСТЬ»
Лариса IВШИНА:
— В Україні за ці бурхливі місяці відчули не лише те, хто є нашим справжнім другом — ми і раніше це знали, — а й зробили для себе внутрішній рейтинг країн, і серед них, звичайно, лідер — Канада... Це були особливо гострі випробування, коли ми кожного разу стежили, чи вживаються слова «конфлікт на сході України» чи «російська агресія», чи слова «анексія», «окупація» Криму чи «Крим повернувся раптом чомусь і кудись». І я вважаю, пане посол, що коли все зводять тільки до того, що в Канаді могутня українська діаспора (звичайно, це дуже важливо), то, на мій погляд, головним є відданість країни і її керівництва тим принципам, які ми теж поділяємо і до яких хотіли б долучитися. І я дуже сподіваюся, що це молоде покоління, власне, наша Літня школа журналістики 13 років існує для того, щоб підтримувати молодих людей, які матимуть надійну опору і стануть надійними партнерами — не споживачами цінностей і безпеки у світі, а самі будуть створювати, і мені здається, що вони до цього готові.
Наталія ШИМКIВ, Львівський національний університет ім. I. Франка:
— Прем’єр-міністр Канади Стівен Гарпер у кулуарах саміту «Групи двадцяти» в австралійському Брісбені заявив Володимиру Путіну, щоб той «забирався з України». А що конкретно, на ваш погляд, має зробити світ, щоб Росія таки пішла геть і залишила Україну в спокої?
Р. В.: — Частково світ це вже робить, але ще не з повним успіхом. Це — санкції, чітка мова і визначення того, що відбувається і чому. Про це вже згадувала пані Лариса. Росія значною мірою старається досягти своїх цілей тим, що вона, з одного боку, ламає всі післявоєнні правила політики безпеки Євроатлантичного простору, одночасно замовчуючи або заперечуючи, що це відбувається. Тим самим вона створює серед спрямованих на компроміс політиків велике замішання в головах: «Як це так? Тут ніби всі правильні слова говорять, а там в Україні вибухають снаряди?». Отже, чітко називаючи речі своїми іменами, ми можемо допомогти розв’язати проблему. І також потрібно зміцнювати обороноздатність самої України. Це ми поки що робимо так званими нелетальними способами. Але це дуже важливо, тому що, як не дивно, Україна сама виробляє багато зброї і має багато її на складах. Питання лише полягає у тому, як це все зорганізувати у комплексну оборонну систему, яка б ефективно діяла для країни. Мені здається, що саме ці навчання, які ми і наші союзники проводимо, медичне доукомплектування (наприклад, мобільний госпіталь, який ми передали), та інші елементи, яких бракує в силу об’єктивних причин у структурі ЗСУ, робить Україну більш обороноздатною.
Оксана ГРУБА, Львівський національний університет ім. I. Франка:
— На які рішучі кроки має піти Захід, якою має бути його стратегія, щоб змусити Росію виконувати Мінські домовленості?
Р. В.: — З одного боку, зрозуміло, що Україна Мінські угоди виконує. Зі свого боку Захід частково наголошує, щоб виконували формальні зобов’язання, що їх Україна підписала в тих угодах. Тоді стане дуже очевидно, хто їх не виконує. Їх не виконують сепаратисти, Росія, яка продовжує постачати озброєння і взагалі всіляко сприяє реалізації цієї агресії. Це стає щоразу очевиднішим для західних країн — для нас передовсім, але також і для наших партнерів. Тут, я думаю, ви побачите поширення акцій військових навчань і з Україною, і для України. Сьогодні починаються міжнародні навчання Rapid Trident. І наші навчання, і ті, що проводять американці, — це ті реальні кроки, які вказують Росії, що Україна має свої права, як і будь-яка інша держава, розвивати свою оборону, відстоювати свої права, співпрацювати з зовнішніми партнерами в галузі оборони.
«МИ НАМАГАЄМОСЯ ВТРИМАТИ СПІЛЬНУ ПЛАТФОРМУ НЕСПРИЙНЯТТЯ АГРЕСІЇ ТА АНЕКСІЇ І САНКЦІЙ ПРОТИ РФ»
Л. І.: — Спочатку, коли Мінські угоди було щойно підписано, не всі були ними задоволені, і треба сказати, що ми в газеті назвали це «Мінський котел». Ця ситуація виникла не сьогодні, і наскільки Західний світ був готовий до вирішення цієї ситуації, тепер теж уже очевидно. Путін і Західний світ керуються іншою логікою — ви про це вже сказали. На ту антилогіку, яку пропонує Путін, у Західного світу поки що дуже обмежені методи впливу. Путін хоче створити в Україні травму, яка не пустила б її до Західного світу. Сьогодні ми бачимо, що спотворюється образ нашої країни, занижуються можливості самим щось вирішувати. Чи зможе Західний світ втримати цю єдність у питанні саме України? Бо сьогодні посол Німеччини в Росії сказав, що «відвідання росіянами Криму не буде проблемою при отриманні шенгенської візи». По шматочках розібрати єдність Західного світу і є метою Росії. Чи витримає він такі симптоми?
Р. В.: — Західний світ має наміри і механізми забезпечити єдність. Ми визнаємо, що різні західні держави у цьому всьому відіграють різні ролі. Одні беруть участь у так званому Нормандському форматі, інші збираються у форматі ОБСЄ чи НАТО. Одні країни мають одну форму економічних зв’язків з Росією, інші — більш віддалену. Кожен виконує ту роль, на яку він найкраще призначений цією геостратегічною долею чи положенням. Але ми намагаємося притримуватися цієї єдності. Навіть країна, яка проходила різні економічні травми, наприклад Греція, залишилася все-таки в контексті прийнятих санкцій і рішень. Часом спільні позиції не є такими чіткими і однозначними, якими Україна хотіла б їх бачити, але ми намагаємося втримати спільну платформу несприйняття, агресії та анексії і санкцій проти РФ.
Микола СIРУК:
— Чи досить цього? Захід говорить з Росією дипломатичною мовою, немає військової мови, військового компоненту, стримування, демонстрації сили, як це раніше було проти Радянського Союзу. Чи не бракує цього аргументу, щоб Путін відступив?
Р. В.: — Військовий аргумент існує на західних кордонах України. Як ви бачите, дислокування і наземних, і повітряних сил Канади, яка з Європи відтягнула свої війська ще на початку 1990-х, тепер є і в Прибалтиці, і в Румунії, і у Польщі. Тож така військова присутність відбувається на східних кордонах НАТО як сигнал для Росії.
М. С.: — Але ж вона не реагує, постійно провокує. Учора кораблі зайшли у води Литви, не кажучи про постійні провокації з порушенням повітряного простору країн-членів НАТО. Хіба можна сказати, що такий аргумент має вплив?
Р. В.: — Я вважаю, що це не так, як виключити світло в кімнаті. Це — процес. Я вважаю, що підтримуючи програму постійних дислокацій, американці тепер готові розміщувати свою бронетехніку у Польщі й інших країнах на східних кордонах НАТО. З тижня на тиждень, з місяця на місяць це все розвивається.
Софія РУСЬКИХ, Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова:
— Найближчими місяцями Канада надасть уряду України мобільний польовий госпіталь, високочастотні радіостанції та обладнання для знешкодження вибухових речовин на три мільйони і 238 приладів нічного бачення. Але це все — нелетальна зброя. Враховуючи затяжну війну на сході Україні, чи може Канада надати летальну зброю, необхідну українській армії, щоб протистояти російській агресії?
Р. В.: — Наші системи озброєння розвиваються спільно з нашими найближчими союзниками. Якщо йдеться про передачі цих систем, ми мали б робити це, порозумівшись з нашими союзниками, які на даний момент ще не готові на такий крок. Я знову хотів би наголосити на тому, що Україна — одна з десяти провідних експортерів зброї у світі. Не факт, що Україні не буде чим стріляти, якщо Канада чи інші держави раптом не почнуть спрямовувати сюди зброю.
Питання управління, тренування, системного підходу тощо є надзвичайно важливими для ефективності українських збройних сил. І саме над цим ми працюємо.
Також можна звернути увагу на такі аспекти. Це більше стосується приватних компаній і співробітництва. Більшість бронетехніки, яку тепер випускає Кременчуцький автозавод, є спільною розробкою з канадською компанією Stryker Automotive. Отже, не обов’язково все мусить ввозитися в Україну. Існують різні форми військово-технічного співробітництва, які можуть використовувати приватні структури або державний сектор.
М. С.: — Можете пояснити історію з CF-18? Нібито Канада пропонувала нам ці винищувачі, а ми відмовилися...
Р. В.: — Це все липова історія. Десь, можливо, якийсь посередник знав, що у нас є такі законсервовані літаки, і може, щось комусь обіцяв, але від держави Канада ніколи такої пропозиції не надходило, і ніхто з українського боку її не відкидав. Це стало міфом соціальних мереж України.
Олена ЛИТВИНОВА, Львівський національний університет ім. I. Франка:
— Нещодавно група українських політичних і громадських діячів висунула ініціативу про проведення референдуму щодо членства України в НАТО. Чи є виправданим, на вашу думку, застереження деяких країн щодо передчасного вступу України в НАТО, оскільки це, за їхніми словами, роздратує Росію?
Р. В.: — Цей процес сповнений різних форм діалектики. По-перше, готовність українців до вступу в НАТО, спровокована агресією Росії. Як ми бачимо, опитування громадської думки в Україні показали перевагу прибічників НАТО тільки після російської агресії. Так що Росія сама створює ту ситуацію, проти якої вона виступає.
Кожен процес має свій час. Тут Україна своїм законодавством визначила свій вектор розвитку і одночасно починає практично переорієнтовуватися на стандарти країн НАТО. Американці саме сприяють тому, щоб військовослужбовці України були підготовлені до стандартів НАТО. Мені здається, що на цьому зараз потрібно робити наголос, а з усілякими референдумами тощо, які є радше символічним голосуванням і не забезпечують умов для подання такої заявки, краще було б почекати.
«НОВІ МОЖЛИВОСТІ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОГО ЕКСПОРТУ В КАНАДУ І ДЛЯ КАНАДСЬКОГО В УКРАЇНУ»
Iрина СТЕЛЬМАХ, Львівський національний університет ім. I. Франка:
— Під час робочого візиту прем’єр-міністра Арсенія Яценюка до Оттави підписано документ про завершення переговорного процесу щодо створення зони вільної торгівлі між Україною та Канадою. Які перспективи відкриваються перед Україною в торговій та економічній сферах?
Р. В.: — Обсяг нашої двосторонньої торгівлі у минулих роках не був великим і сягав 300-350 млн доларів. Однак тепер ми бачимо переорієнтацію зовнішньої торгівлі України. Ми бачимо нові можливості для українського експорту в Канаду і для канадського в Україну. Зокрема, йдеться про науково технічну співпрацю. Маю великі надії на авіакосмічну галузь, літакобудування, взаємний обмін компонентів: з України — для літаків, які виробляють в Канаді і навпаки.
Згідно з цією угодою на 99,9% з українського с/г експорту знімають всі мита. Я думаю, з’являється можливість для переорієнтації українських с/г продуктів, частково і на канадський ринок. Йдеться про те, щоб Канаді відкрити для себе український ринок, зокрема у сфері передачі технологій. Ми минулими роками вже експортували канадське обладнання для зберігання зерна. Україна і Канада є конкурентами у виробництві зерна, але у нас є перевага у технологіях його обробки, тому постачаючи їх в Україну, ми можемо на тому заробляти. Це — зерносховища й інші пов’язані з цим системи. Це такі початкові зауваження до тієї угоди.
Iгор САМОКИШ:
— Пане посол, можете зазначити термін, коли це почне працювати?
Р. В.: — Переговори завершено. Текст передають адвокатам та іншим спеціалістам, які мають перевірити вірність, перекладачам, щоб були три мовні версії: англійська, французька та українська. Ми сподіваємося, що все закінчиться до кінця року. Спершу відбудеться офіційне підписання, а тоді вже визначення терміну ратифікації і вступу в дію. Сподіваюсь, що протягом наступного року ця угода почне працювати.
Наталя ПУШКАРУК, Київський національний університет ім. Т. Шевченка:
— Рік тому міністр торгівлі Канади Ед Фаст під час візиту в Україну зазначив, що український уряд зацікавлений в будівництві в Україні канадських атомних реакторів на низькозбагаченому урані. Чи є практичні кроки в реалізації цього проекту? Яким чином надалі розвивати цю справу?
Р. В.: — Ми вважаємо, що канадська технологія використання низькозбагаченого урану, який видобувають в Україні, є добрим варіантом для енергетичної безпеки України. Ми продовжуємо переговори на рівні зацікавленості та принципів. Сподіваємося, що із поступовою стабілізацією економічної ситуації в Україні про це можна буде говорити предметніше. За минулий рік був прорив у цій галузі. Це багатомільярдний і довготривалий процес, і зважаючи на український бюджет, побачимо, що там зайвих мільярдів на цей час немає.
М. С.: — А як щодо позик з боку Канади, щоб зайняти цей ринок?
Р. В.: — І для цього теж потрібна макроекономічна стабілізація в Україні.
Наталія БЕЗВОЗЮК, Одеський національний університет ім. I. Мечникова:
— Зараз гостро стоїть питання щодо покарання винних у трагедії боїнга МН-17. Днями Нідерланди та інші держави, серед яких і Україна, виступили з вимогами створення міжнародного трибуналу. Якою є позиція Канади у цьому питанні, яких заходів вона планує вжити?
Р. В.: — Ми повністю підтримуємо створення цього трибуналу, так, як це пропонують Нідерланди. У цьому злочинному акті загинув один громадянин Канади і житель Канади. Ми готові повністю цю ідею підтримати, морально і матеріально, і в рамках ООН лобіювати саме таке рішення. Ми неприємно вражені негативним ставленням Росії до цієї пропозиції. Воно зумовлене відчуттям вини у російській верхівці. Але все-таки справедливість має у цій справі перемогти.
Тетяна ЛIТВIНЧУК, Київський національний університет ім. Т. Шевченка:
— Днями було представлено українсько-канадський проект «Права людини понад усе», якому уряд Канади надає велику підтримку. Чому, на вашу думку, уряд Канади зацікавлений у реалізації таких проектів, чи існує зараз проблема захисту прав людини в Україні?
Р. В.: — Кожна держава у своїй Конституції декларує певні речі, якими вона обіцяє ощасливити своїх громадян. Питання в тому, які реальні інструменти існують для того, щоб громадяни мали можливість реалізувати свої права. Напевно, в нашій програмі в Україні так задумано, що через неурядовий та урядовий сектори допомогти країні розвивати саме ті інструменти для самореалізації цих прав громадянами України. Візьмемо для прикладу безплатну правову допомогу. Ця система розширилася з початку липня цього року й охоплює 100 центрів по Україні з надання безкоштовної правової допомоги і в цивільних, і в кримінальних справах. Це означає, що вісім мільйонів малозабезпечених українців можуть не лише теоретично, а й реально отримати консультацію в адвокатів, які би їх захищали і вели їхні справи. Ця система функціонує в партнерстві з урядом України. Наше фінансування є додатковим, а основне йде з державного бюджету України, але при цьому використовується наш організаційний тридцятирічний досвід у цій галузі.
До речі, спільно з Польщею через фонд Солідарності ми організовуємо низку проектів щодо місцевого самоврядування, але на основі неурядових організацій, вільних медіа, зокрема в південних та східних регіонах України. Тому ми не наполягаємо на нашому канадському досвіді, це може бути досвід і з Польщі, і з інших країн — головне, щоб були практичні навики і засоби, якими зможуть скористатися громадяни України.
ЯК ВІДРІЗНИТИ КАНАДСЬКИЙ КОНТЕНТ ВІД АМЕРИКАНСЬКОГО
Олена ЛИТВИНОВА, Львівський національний університет ім. I. Франка:
— Нерідко можна почути, що Україні варто перейняти досвід канадської двомовності, щоб російська мова була другою державною. Яка ваша думка щодо цього?
Р. В.: — Канада має різноманітну мовну політику, що зумовлено федералізмом. На федеральному рівні реалізується політика двомовності, яка базується на праві громадянина отримати федеральні послуги однією з двох офіційних мов, якими історично користуються в Канаді. У нас є провінції як одномовно-англомовні, так і одномовно-франкомовні. Однак і одні, і другі надають послуги французькою, часом іншими мовами, скажімо, в Нунавуті або північно-західних територіях, а також мовами корінного населення, скажімо, інуктітут на території Нунавут чи індіанськими мовами на Північному Заході. Одна провінція Нью-Брансвік є офіційно двомовною англо-французькою. Із нашої мовної політики варто запозичити те, що вона в будь-якому разі пристосована до потреб даного середовища й суспільства. Вона не є якимось універсальним рецептом для кожної країни у світі. І я думаю, що Україна та українці можуть шукати в ній двомовність не тільки на федеральному рівні, а й також на провінційному рівні, і надання послуг, і статусу офіційної мови.
М. С.: — Пане посол, коли я був у Канаді, то чув від одного дипломата, що часто трапляється таке: коли виступає людина англійською мовою, то всі уважно слухають, — як тільки починає говорити французькою, одразу половина залу втрачає інтерес до промовця. Як ви це прокоментуєте?
Р. В.: — Це залежить від публіки. Очевидно, якщо ви маєте двомовну публіку, то цього не відбувається. А якщо ви виступаєте перед одномовним середовищем і переходите на мову, яку половина з тих людей не розуміє, то результат буде саме таким. В Україні таке навряд чи можливе, тут є взаєморозуміння двох споріднених мов. Але важливо також засвідчувати свою пошану до цієї мови. Україна — країна з різними етнічними меншинами, і це означає, за європейськими стандартами, що мови меншин теж заслуговують на певну роль та пошану від держави. Я думаю, що через децентралізацією на рівні громад цього можна досягнути.
Катерина САДЛОВСЬКА, Львівський національний університет ім. I. Франка:
— На зустрічі у Львівському національному університеті ім. І. Франка ви радили українським дипломатам нарощувати свою присутність у медіа-просторі багатьох країн світу задля створення інформаційного підґрунтя успішної закордонної політики. Як ви можете оцінити нині дипломатичні зусилля України в просуванні її іміджу за кордоном? Який імідж має Україна в канадських мас-медіа?
Р. В.: — Україна за останній рік зробила великий поступ у користуванні соціальними мережами. Це стосується, зокрема, Міністерства закордонних справ України, Президента, прем’єра. Вони навчилися безпосередньо звертатися до іноземної аудиторії. МЗС України тепер присутнє в Топ-10 щодо використання «Твіттера». Такі люди, як політичний директор Олексій Макеєв, сам міністр Клімкін, посли в ключових країнах працюють дуже ефективно. Цікаво, як призначили нову речницю МЗС (вона перед тим працювала в ОБСЄ), то незабаром з’явилися дуже прихильні відгуки, наприклад від Дуні Міятович, референта ОБСЄ щодо вільних медіа. Отже, призначають людей, які мають авторитет у міжнародному дипломатичному співтоваристві. І це, безперечно, сприяє ролі України. Взагалі, я думаю, що в Україні трохи перебільшено успіхи російської пропагандистської чи «тролівської» машини. Вона хоч і масштабна, але масштабність, гроші та кількість — це ще не означає, що воно переходить у якість і когось особливо переконує. А навпаки — применшується значення України, яка має по своїй стороні певну автентичність і більшу прямолінійність у своїх висловлюваннях. Ось конкретний приклад. Financial Post за минулу суботу: якраз пов’язує нас із питанням вільної торгівлі, на другій сторінці — велика колонка: Trade deal with Ukraine a vote of confidence. Тут міститься позитивний момент — це є свого роду follow up до завершення самих переговорів, так що воно дає правильний інформаційний месидж. Якраз візит прем’єр-міністра України, який давав інтерв’ю двом ключовим канадським телекомпаніям, головній медіа-службі. Таким чином, це також стратегічно правильно позиціонувало Україну в інформаційному просторі в цьому питанні.
Марія ГЕНИК, Одеський національний університет ім. I. Мечникова:
— Які права має українська діаспора в Канаді, і чи впливає вона на ухвалення рішень канадським парламентом?
Р. В.: — Люди українського походження мають такі ж права, як і будь-які інші громадяни країни. Але тут важливо згадати нашу модель офіційно двомовного, але багатокультурного суспільства, яке вже півтора століття надає якомога швидше, а історично це було три-п’ять років, громадянство новим своїм мігрантам і включає людей повною мірою в політичні та суспільні процеси. Перший український депутат у парламенті провінції з’явився десь 1916 року, а у федеральному — 1927-го. Люди українського походження тим самим присутні в політичному процесі сто років тому, і від самого початку вони обстоювали свої погляди і погляди своїх виборців на загальноканадські теми, але також і на українські. Звісно, українсько-канадська громада — це один мільйон 200 тисяч людей, потенційних виборців. Є такі провінції як Саскачеван, скажімо, де вони становлять 13% населення, тож це значна частина населення у певних регіонах Канади, і вона має вплив на процеси ухвалення рішень. Крім того, наприклад, було опитування оттавської газети Embassy, яка займається закордонною політикою Канади. У ТОП-50 осіб, які впливають на канадську закордонну політику, під номером 20 чи 21 стоїть голова Канадсько-українського конгресу. Але це не єдина причина, і цілком слушно зауважила пані Лариса, що наша позиція є передусім принциповою і випливає на настанови нашого уряду, прем’єра, міністра закордонних справ, міністра оборони, які мають власні дуже тверді позиції щодо цього. Що в міжнародних відносинах слід чітко відрізняти добро від зла, агресора від жертви, що не завжди потрібно обирати тільки середину в будь-якому конфлікті. З огляду на це погляди української громади, уряду цілком збігаються, але варто додати, що всі три парламентські партії в Канаді посідають проукраїнську позицію, і це є також справою міжпартійного консенсусу в нашому парламенті.
«НАШИМ ПРІОРИТЕТОМ Є НАДАННЯ ТАКТИЧНОЇ ДОПОМОГИ УКРАЇНЦЯМ»
Дар’я ДЯДЕНКО, Одеський національний університет ім. I. Мечникова:
— Пане посол, Ви маєте українське коріння. Чи легко зберігати українську ідентичність у Канаді? І які риси українців можуть допомогти їм у боротьбі з російською агресією і для розбудови української держави?
Р. В.: — Впертість. У Канаді створено умови збереження ідентичності для тих, хто хоче це робити. Ніхто нікого не змушує бути будь-ким. Ви можете зберігати коріння, ходити до суботньої школи, вимагати додаткового вивчення вашої мови в державній школі. Або можете вирішити, що це все вам байдуже і захопитися чимось іншим: філателією, метеликами, будь-чим. Звичайно, канадське суспільство також навчилося за всі ці роки еміграції, інтеграції, що не тільки іммігрант пристосовується до країни, але й країна силою обставин пристосовується і до нових своїх жителів.
Гадаю, донедавна в Європі та в інших країнах існувала ілюзія, що приїжджають якісь люди, і країна, яка їх приймає, має залишитись абсолютно незмінною, а вони мають якось магічно інтегруватись. Але ми знаємо навіть на прикладі Німеччини, що поширення «донер-кебабів» вже є знак, що велика хвиля турецької міграції залишила слід у тій країні. У Північній Америці це набагато очевидніше, ви бачите різноманіття етнічної кухні з усього світу. Ви побачите навіть такий феномен... Це було в Оттаві: нова співробітниця приїхала до нашого відділу, вона сама філіппінка за походженням із Вінніпегу, але перше її питання було: «Де тут українська церква, я мушу купити вареники». Очевидно, в Україні це є неспівпаданням — у Канаді українські церкви суцільно фінансуються тим, що сестринство виробляє вареники, які заморожують, продаються, і таким чином фінансують церкву. Варениками ласують люди філіппінського походження, які до цього звикли, бо вони росли у Вінніпегу. Отже, тут ви маєте певний громадський особистий простір, і питання в тому, як ви і ваша група його використовуєте. Українці через свою історію бездержавності впертіше використовували ці можливості, ніж багато інших груп, ви маєте, наприклад, у провінціях Альберта, Саскачеван і Манітоба двомовні українсько-англійські школи, де в першій половині дня навчання триває однією мовою, а в іншій половині — другою. Вони були створені зусиллями українців платників податків у тих провінціях, які бажали таким чином зберегти свій громадський статус, вважаючи себе повноправно європейським першопереселенцями тих провінцій. А крім впертості, цей високий рівень самоорганізованості є характерним для канадських українців, який тепер став характерним і для сучасної України. Я і вважаю, що для України надзвичайно важливо зберегти хвилю горизонтальної самоорганізації, це її тепер робить зовсім інакшою від будь-якої держави в цьому регіоні. Втримати цю хвилю ентузіазму вимагає самодисципліни, але це було б дуже важливо.
Софія РУСЬКИХ, Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова:
— Чи є різниця між діяльністю української діаспори і російської у вас в Канаді?
Р. В.: — Тут я зараз займатимуся аматорською етносоціологією, але мені здається, що історично етнічні групи, які походять із сильних держав, не мали тієї потреби для самоорганізації, як ті, які відчували, що їм щось бракує. Російська спільнота чи то православна, чи інших віросповідань ніколи себе формально не організували в Канаді так, як це робили українці, балтійці чи поляки. Гадаю, і норвежці в Канаді не відчували якихось особливих потреб для тривалої організації. Є окремі культурні організації, але вони не існують у такій самій політизованій формі, як українці чи деякі інші етнічні громади. Безумовно, є багато бізнесу, Facebook-груп і таке інше, але немає зараз російського еквіваленту організованої української громади. Можливо, в майбутньому виникне потреба, і вона буде. Це залежить від самих людей.
Марія ВОЛОШИН, Львівський національний університет ім. I. Франка:
— Чи легко взагалі українцям будувати кар’єру в Канаді, і чи важко було для вас стати дипломатом?
Р. В.: — Я став дипломатом, як нові поліцейські стали поліцейськими в Україні. Відбувався письмовий конкурс, де було 3 тис. учасників. А 50-60 взяли на роботу. Після інтерв’ю ми мали індивідуальне і групове завдання, щоб побачити, чи вміємо з іншими людьми співпрацювати, спілкуватися. Я навіть не був на це націлений, оскільки займався зовсім іншою роботою. Мені колега по роботі сказала: «Я пишу іспит, чи ти зацікавлений?» Я відповів, що не знаю хочу, чи ні: «А що, як мені не сподобається?» А вона каже: «Якщо тобі не сподобається, то ти не мусиш іти. А як підеш, то можеш завжди звільнитися». Мені це ніколи не спало на думку до того часу.
Я подумав, гаразд, напишу. Тож так я потрапив на роботу. Я не можу нарікати на обставини свого потрапляння на службу. Я дотепер працював у Москві: з 1988 по 1991, так звані роки перебудови, потім у Києві, Берліні, Белграді, а тепер знову в Києві. Існує таке переконання, що всяке міністерство, яке тебе візьме, напевно, не використає існуючого досвіду, а відішле куди інде. Але в моєму випадку так не було. Наше міністерство заощадило багато коштів на мовних курсах, бо насамперед мене направляли у ті країни, мови яких я знав.
Це українська, російська, сербська, німецька, англійська, французька, трохи польська. Це спосіб здешевити міністерству життя. Інакше людину на рік направляють для вивчення мови. А так я заощадив міністерству рік платні.
Дар’я ТРАПЕЗНIКОВА, Київський національний університет ім. Т. Шевченка:
— Які можливості у навчанні та працевлаштуванні Канада може надати українцям. Зокрема, тут всі студенти, тож нас цікавить питання грантів, стипендій, програм обміну.
Р. В.: — Менше, ніж ви б сподівалися, але більше, ніж ви побоюєтесь. Приблизно так. Більшість наших стипендіальних програм є на рівні магістра чи вищих — scholarships.ca. Але також є програми в окремих університетах. У нас — децентралізована система університетів, кожен має свої власні стипендії, в додатку до федеральних, є провінційні. Отже тут потрібно шукати досить ґрунтовно, чи є щось по вашій спеціальності в певному університеті. Щодо програм обміну, то таких тепер малувато. Раніше була Іnternational Experience Canada (IEC), але тепер вона не функціонує. Так що це можливо, передусім, завдяки університетським стипендіям. Нині існують програми між Чернівецьким і Саскачеванським університетами, Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу — із Саскатуном, Львівський національний університет імені Івана Франка має домовленості з Альбертою.
М. С.: — Пане посол, нещодавно відновився Американський Дім, а чи є ідея Канадського Дому в Україні?
Р. В.: — Ціла Україна — це потенціальний Український Дім. Нашим пріоритетом є надання тактичної допомоги українцям там, де вони цього потребують, а не у відбудовуванні наших репрезентативних структур.
ЯК ВІДРІЗНИТИ КАНАДСЬКИЙ КОНТЕНТ ВІД АМЕРИКАНСЬКОГО
До розмови приєднується головний редактор Лариса Івшина, якій посол демонструє привезені з собою видання.
Р. В.: — Це основні газети національного значення в Канаді — National Post і The Globe and Mail.
Лариса ІВШИНА: — Із чим би ви могли їх порівняти, який є більш-менш відповідник?
Р. В.: — В Україні? Лише газета «День».
Л. І.: — Знаєте, для мене це не є неочікуваним. Просто я гадаю, що ми — складніша газета, тому що ми вирішуємо проблеми, які не властиві газетам світу. Мені кажуть іноді, що в Польщі спочатку таку роль відіграла Gazeta Wyborcza. Так, але «Виборча» мала вже готових читачів, а нам своїх потрібно було створити з пострадянських людей, здебільшого з інших світів, об’єднати на тій платформі (наступного року буде вже 20 років газеті «День»). Так, це непропорційно великі зусилля, бо ми робимо багато що замість держави і за мінімальної підтримки.
Сподіваюся, що ці зусилля будуть принаймні вивчені. Поряд ви бачите наше «Дерево», воно є в нас і на сайті. Власне, стовбур — це саме тіло газети, вона тримовна, а все інше — проекти газети. Це не лише Літня школа журналістики, а й фотовиставка, й наше книговидання. Можу сказати, що ми — такий, до певної міри, вільний університет для перенавчання українців, щоб жити в конкурентному світі.
Р.В.: — Тут є ще одна тема для порівняльних студій. Канада — це країна, яка живе поряд з найпотужнішою медіа-машиною світу. І протягом останніх п’ятдесяти років було питання: як зберегти не тільки ідейну, а й економічну основу окремих канадських медіа, коли більшість їхніх читачів можуть тією самою мовою читати яскраві, глибокі та будь-які інші американські новини та аналізи. Ми виробили певний ряд таких протекціоністських засобів. Вони тепер стають щораз менш і менш дієвими із дигіталізацією інформаційного простору. Але певний інтерес вони становлять. Скажімо, є субсидія для поштової пересилки канадських видань, яку не мають іноземні видання, тобто американські в нашому контексті. Для радіо й телебачення маємо вимоги по канадському контенту, скажімо, музики. Дуже складна формула, як визначити, чи фільм канадський: хто компонував музику, пропорції акторів. Ви говорите про конкурентне середовище, але є також розвиток у телевізійно-фільмовій галузі мережі міжнародних угод про ко-продукцію. Тільки завдяки їм ми можемо продукувати канадський контент, який би виглядав конкурентним порівняно з американським. Тут так само існує проблема, що ви маєте якийсь блискучий, гарно упакований російський продукт і український, який часом виглядає так, ніби хтось у троюрідного брата позичив камеру та зняв, і ніхто на те не хоче дивитися.
Мій брат працює звукорежисером телесеріалів і фільмів. Він працює в Будапешті. Це спільна канадсько-угорсько-британська продукція про Другу світову війну, про шпіонаж. Тоді вона виходить такою, що її можна людям показувати. Україна великої кількості таких угод не має, і всілякі намагання, що були, десь застрягали — чи то на студії Довженка, чи в Міністерстві культури. Знову ж таки, це треба тепер робити по-новому, бо обставини нові, платформи нові, можливості нові. Можна вже робити якісний продукт зі значно дешевшою апаратурою, ніж десять років тому. Утім, також сподівання публіки, відповідно, зростають.
Л.І.: — Але дуже цікава фраза, що мене заінтригувала. Людина, не так глибоко інтегрована до канадських проблем, змогла б відрізнити канадський контент від американського? Яка перша ознака?
Р. В.: — Існує цілий сайт, присвячений цьому. Але це певною мірою нюанси, котрі людина поза середовищем, може б, і не впізнала. Американці й канадці можуть себе розпізнати по дрібних різницях в акцентах. Є різні варіанти. Є ті, хто зізнається, що вони — канадські, а деякі вдають, що вони — американські. Де Ванкувер чи Торонто відіграє роль Чикаго і так далі. Через податкові преференції в минулому можна було дешевше виробляти серіали в Канаді, ніж в Америці. Є щось подібне до деяких відомих «ментовських»! серіалів, які спільно вироблено з Україною, але ідейне навантаження мали російське. Скажімо, якраз Flash Point, канадський серіал, де Торонто навіть признається, що воно — Торонто. Є певні, суто регіональні, наприклад Respublic of Doyle, Ньюфаундленд — це дуже така своєрідна канадська провінція на самому сході, острів, що має свою культурну специфіку. Також у нас є регіональні програми — Британська Колумбія, Ньюфаундленд, такі, що недвозначно заякорені в канадській дійсності. Іронія — це також канадська корпоративна перевага в Північній Америці. Цікаво, чи це порівнюється з українцями, чи ні. Багато з тих у Голлівуді, хто пише сатирично-іронічно-комедійні речі, це — канадці, бо американці як люди з великої держави, які сповнені патріотичного духу, не мають цієї жилки самоіронії. Якщо ви живете трохи збоку й завжди ставиться питання: хто я? чому я? де я?, то у вас є якась рефлексія про ідентичність, ніж у людей, котрі в тому настільки переконані, що їм не доводиться навіть про це думати. Так що це стосується і канадських виробів, і канадців, які опиняються десь у Голлівуді.
«ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ НАЙБІЛЬШ ПОТРІБНА РОСІЇ»
Л.І.: — Багато хто з європейських інтелектуалів, коли відбувалися події на Майдані, може, говорив для нас і приємні слова, мовляв, Європа потребує такої свіжої України в боротьбі за те, що Європа вже давно відвоювала й забула. Але, з другого боку, це — риторика. Бо насправді, чи мислять за вашими спостереженнями європейці, інтелектуали і далі — на півночі Америки, про Україну як невід’ємну частину європейської цивілізації? Так, вона зазнала своїх травм колись. Але чи розуміють вони, що це наслідки травмованості, а не те, що вона ніколи не була чи не дозріла до того, щоб бути частиною?
Р. В.: — Гадаю, люди в Канаді більш схильні вважати Україну невід’ємною частиною Європи, ніж в деяких частинах Європи.
Л. І.: — Ну, так. Здалека видно краще. І ще є, мабуть, одна важлива річ — ви знаєте про наші книжкові проекти. Приміром, «Силу м’якого знака» ми робили, коли відштовхувалися від статті давніх пошуків відомого британця Лонселота Лоутона, який ще в 30-ті роки говорив про те, що поки Україна не з’єднається з європейським материком, колотнеча в Європі не закінчиться. Це є реальним викликом для Росії. Тому що їхні конвульсії зараз — це все наслідки тої вкраденої історії, яка не приростає. Ось зараз ми побачимо можливий сценарій для Росії майбутнього. Це відбудеться не сьогодні, але чи готові до трансформацій, які можуть там відбутися? Було б добре, якби вона перетворилася на країну за принципом Сполучених Штатів, з якими вона найбільше бореться, на конфедерацію Штатів, і тоді, звісно, Західний світ міг би якусь мову з нею мати. Поки вона йде шляхом Корсуня, відтворення Третього Риму, монархії, не знаю ще чого. Який ви вбачаєте сценарій щодо майбутнього Росії? Який би ви вважали або проглядаєте?
Р.В.: — Краще розповім про бажане. Росія є, зрештою, нашим північним сусідом. Якщо так подумаєте і подивитеся на глобус не з такої євроцентричної точки зору, а з Арктики, побачите, що дві найбільші країни, які займають територію Арктики, — це Канада і Росія. І для мирного співіснування в тій частини світу нам бажаною була б Росія, яка шанує свої регіони, не має бажання централізувати ресурси і все скеровувати на відвойовування міфічного, якогось імперського минулого. Отже, ми багато говоримо про децентралізацію в Україні, а вона найбільш потрібна Росії.
Л.І.: — Найперше — їм. Нам — більше централізації, а їм — децентралізації. Ми, звісно, теж хочемо, щоб той сусід, який у нас не північний, а східний, теж був в якомусь відносно нормальному стані, й це, очевидно, полегшило б світові можливість роздивитись Україну, яка є не в постійній боротьбі та захисті, а може реально розвинутись.
