Тиждень розпочався з нових ескапад чеченського начальника Рамзана Кадирова, який розмістив у своєму Instagram зображення опозиціонерів у прицілі оптичної гвинтівки. І за менші жарти наш найсправедливіший суд штампував блогерам звинувачення у розпалюванні соціальної ворожнечі й роздавав цілком реальні терміни. Але щось підказує мені, що звернення Михайла Касьянова та Володимира Кара-Мурзи до ФСБ не призведе до порушення кримінальної справи. У Кремлі вчергове злякано замовкли. А потім поширили через навколовладних експертів і журналістів заспокійливу версію. Рамзану Ахматовичу, мовляв, до закінчення терміну командувати Чечнею всього два місяці залишилося, а указ про призначення виконуючим обов’язки ще не підписано. Ось і нервує гарячий хлопець-горець, прагне засвідчити лояльність Путіну доступними способами. Альтернативна версія полягає в тому, що Кадиров демонструє таким чином свою повну незалежність від центральної влади. Тобто або влада потребує натяків на існування «ескадронів смерті», або вони створюються без її контролю. Обидва варіанти свідчать про деградацію режиму.
А ось заступнику міністра оборони генерал-лейтенанту Олексію Дюміну пощастило набагато більше. Головний начальник країни просто відразу затвердив воєначальника в. о. тульського губернатора. Слід зазаначити, що пан Дюмін зробив кар’єру, про яку й мріяти не могли ні Жуков, ні Рокоссовський. Вперше генерал привернув до себе увагу фахівців (здебільшого зарубіжних), коли 24 грудня було оголошено про його призначення на посаду заступника міністра оборони. Зазначалося, що генерал до цього послідовно обіймав посади начальника Cил спеціальних операцій та начальника штабу Сухопутних військ. Американський професор Марк Галеотті був вражений тією обставиною, що ще в травні 2015-го великий воєначальник Дюмін значився за Федеральною службою безпеки, тобто в Збройних силах він перебував недовго, менше року. Зарубіжні спостерігачі припускали, що після раптової смерті начальника ГРУ Ігоря Сергуна Олексія Дюміна відправлять очолювати якусь розвідувальну суперструктуру, яку виведуть з підпорядкування Генштабу. Але, як бачимо, не склалося. Військові, й особливо військові розвідники, дуже не люблять варягів з числа «сусідів». Начальником ГРУ призначили кадрового військового розвідника генерала Ігоря Коробова, а Дюміна того самого дня за рекомендацією Сергія Шойгу кинули на Тульську область.
Коли про призначення стало відомо, ЗМІ дізналися: причиною фантастичною кар’єри Олексія Дюміна стало те, що він був особистим ад’ютантом Путіна, коли той був прем’єром. А також він чудово грав роль воротаря Нічної хокейної ліги, створеної для розваги Путіна В. В., дуже спритно пропускаючи шайби, які посилав головний начальник. Крім того, свою надійність він, кажуть, підтвердив, керуючи спецназом під час анексії Криму та, головне, своєчасно евакуював українського президента Віктора Януковича.
Підозрюю, що ми спостерігаємо настання нового важливого етапу путінської кадрової політики. В принципі немає нічого незвичайного в тому, що головний начальник призначав на важливі посади тих, кого він особисто знав за попереднім життям, тих, кому особисто довіряв. Проте незабаром почало здаватися, що кооператив «Озеро», а також дрезденська резидентура КДБ налічували у своєму складі якусь незліченну кількість людей. Далі більше. У міру розширення кількості вакансій, обов’язковою умовою отримання вигідного місця стала просто приналежність до спецслужб. Один добре поінформований експерт зауважив тоді не без іронії, що вся політична боротьба в Росії зводиться до конкуренції між вихідцями з 1-го главку КДБ (зовнішня розвідка) з представниками 2-го главку (контррозвідка). І ось тепер новий тренд.
Співробітників спецслужб щосили тіснять охоронці. Спочатку посада головнокомандувача Внутрішніх військ дісталася колишньому заступнику директора ФСО Віктору Золотову. Потім Управління справами президента очолив Олександр Колпаков, котрий також обіймав важливі посади в охоронних структурах. І ось тепер Олексій Дюмін зайняв місце тульського губернатора Володимира Груздєва, мільярдера і ... вихідця зі Служби зовнішньої розвідки.
Все це досить погана ознака. Я не бачу великої біди, коли високі адміністративні посади обіймають військові. Зрештою, більшість генералів керували великими людськими колективами, вирішували гігантську кількість господарських питань, у них є необхідний досвід. Гірше, коли ключові посади в державі обіймають представники спецслужб. Лицемірство, шантаж, стеження, секретні обшуки й втручання у приватне життя — все, що є неприйнятним для звичайних людей, є нормою для співробітників держбезпеки і вважається оперативною роботою. Саме так вони ведуть справи. Що, власне кажучи, ми й спостерігаємо останні 16 років. Але тепер все ще гірше. Настає час охоронців. Адже і військових, і співробітників держбезпеки все-таки виховували у відчутті, що їхнє призначення — захищати Батьківщину. Те, що вони під цим розуміють — інше питання. Адже в охоронця втовкмачують, що він зобов’язаний у будь-яких обставинах ціною свого життя і життя інших рятувати, але не Росію, а особу, яку охороняє. Саме це завдання він буде виконувати в будь-якій ситуації. Треба буде стріляти, накаже стріляти...
І те, що через 16 років, Путін привів до влади охоронців, ясно вказує на його напрям думок.
