Колумніст Guardian Саймон Дженкінс (Simon Jenkins), певно, перейнявшись О.Пушкіним, написав статтю, якій би чудово пасував епіграф «Облиште: це суперечка слов'ян між собою».
Тобто через двісті років після віршованого послання «Наклепникам Росії», автор переказує на британський лад «казки старовини глихої». Суть роздумів Дженкінса можна було б не брати до уваги, якби вони не були популярними у дрібнобуржуазному середовищі європейських інтелігентів, які оспівують будь-який status quo.
Погляди Саймона Дженкінса на російсько-українську війну та російсько-британські відносини зводяться до трьох простих висновків. НАТО не слід розширюватися після катастрофи Радянського Союзу, полишивши всі державні новоутворення після 1991 року у віданні Москви. А якщо так, то звідси випливає і наступний висновок. Не британська справа втручатися у збройний конфлікт колишніх радянських республік, географічно та ментально далеких від Лондона. Цитую: «Путін ніколи не виявляв жодного бажання вторгнутися, завдати шкоди чи припинити торгівлю з Великою Британією чи США. Він поводиться обурливо щодо своїх критиків удома та за кордоном, ображає західні стандарти пристойності та лібералізму. Результатом є деморалізоване російське населення, що страріє та емігрує. Але це його країна та його вибір. Ми можемо вирішити застосувати м'яку владу над Москвою через культурні, освітні та економічні сили, але ми не можемо охороняти путінські кордони чи заважати йому погано поводитися зі своїми сусідами. Це не наша справа». Третій посил – усі проблеми через те, що Україна не бажає надати автономію Донбасу.
Не моралізуватиму над розпаленим коминком постліберального цинізму, який гріє деяких лівих британців з дуже давніх часів. Мешкаючи в Лондоні після 1918 року, російсько-американський письменник Володимир Набоков назвав такий тип людей збірним ім'ям Бомстон. «Когда я допытывался у гуманнейшего Бомстона, как он оправдывает презренный и мерзостный терор, установленный Лениным, пытки и расстрелы, и любую другую полоумную расправу, - Бомстон выбивал трубку о чугун очага, менял положение скрещенных ног и говорил, что не будь союзной блокады, не было бы и террора. (Роман "Другие берега". 1954 рік. Перекладено англійською).
Бомстони збереглися до наших днів, продовжуючи перевертати причинно-наслідкові зв'язки, неначе вони пісочний годинник. Не важливо, з якої ємності до якої перетікає час. Без санкцій Путін не наважився б на терор, вважає Дженкінс-Бомстон. Щоправда, не уточнює, чому агенти ФСБ труять людей всілякими отрутами та полонієм у британських установах. Вочевидь, це теж суперечки слов'ян.
Проте ми маємо бути вдячними Дженкінсові та Guardian за узагальнення політичного погляду, який в Європі та США іронічно називають Putin verstehen. По суті, це виклад путінських маній про відновлення кордонів Російської імперії зразка 1870 року, лишень поданих у вигляді діагнозу. Пацієнт хворий, у маренні й дуже заразний, тому краще відійти від його палати, дозволивши самому собі розбити лоба у бійці із сусідами по ліжку. Ті теж не становлять великої цінності, а лікарня виграє. Але у випадках із диктатурами ніколи не буває щасливого амбулаторного кінця. Британці це знають з марних спроб Невіла Чемберлена йти назустріч Гітлеру в Мюнхені. З війни на Балканах 1990-1995 років, коли європейські політики намагалися вгамувати С.Мілошевича та Р.Караджича в їхньому прагненні встановити «сербський мир» на всіх теренах колишньої Югославії. Погоджуся із Дженкінсом, у тому, що коріння кожної кризи в Європі криється в історії, проте посперечаюся щодо причин. Вони в тому, що Німеччину принизили після Першої світової війни, а Путіна після розпаду СРСР. Річ у природі тоталітаризму та амбіціях диктаторів. Перспективи розвитку своїх країн ті обмежують терміном свого життя, отже, лише реваншистська політика може задовольнити їхні домагання. Старі образи є лише аргументом мобілізації апарату влади та населення на агресію.
У «прикордонному конфлікті» між Україною та Росією, так називає Дженкінс війну, де загинуло 14000 українців та півтора мільйона стали біженцями, самоусунення Великої Британії означає потурання агресорові. А той не обмежується Україною, вже зараз застосовуючи проти європейських країн кібератаки, біженців, пропаганду (сподіваюся, до останньої не належить пан Дженкінс). Тут далеко не слов'янська суперечка. Окрім України, Польщі, Чехії, Болгарії, Балкан, де не обійшлося без російських диверсій, потерпають країни Балтії, готуються до відсічі фіни та шведи. Авторові статті в Guardian слід було б зателефонувати до штабів королівських ВПС та ВМФ, щоб дізнатися, скільки разів винищувачі RAF здіймалися на перехоплення російських стратегічних бомбардувальників та скільки разів кораблям RN загрожували російські ракети поза російськими територіальними водами.
Що ж до автономії для Донбасу, то розмови про неї не мають жодного сенсу, поки відкритим є кордон сепаратистського регіону з Росією, поки через нього вільно пересуваються війська та зброя, поки на повен хід триває роздача російських паспортів усім охочим. Автономія не встановлюється під дулом. Чи можна уявити створення Шотландського парламенту, якби 1999 року там стояли іноземні війська і не було десятиріч попередніх політичних дискусій референдумів, союзів? Чому ж у проблемі Донбасу британський ліберал приєднується до московського досвіду миттєвого імперського поглинання з невідомими наслідками, а не дотримується свого, який гарантує тривалий мир?
У статті є ще одна маніпуляція з ототожненням осіб. Автор виступає проти Бориса Джонсона й нібито проти Володимира Путіна, подаючи їх однаковими популістами, котрі прагнуть за допомогою війни зміцнити свою владу. Таким чином божевільний диктатор, який погрожує підірвати світ у прямому та переносному сенсі, стає такою самою особистістю, як і британський харизматичний, але не досвідчений політик, який влаштував вечірку під час карантину. Демонізовано адекватну людину, а безумця наділено особливою логікою, яку ми всі маємо зрозуміти й сприйняти, якщо хочемо, щоб Бомстони могли безтурботно міркувати про політику в напалених російським газом кабінетах.
