Прес-секретар президента Росії Дмитро Пєсков заявив, що листування глави МЗС РФ Сергія Лаврова з європейськими колегами щодо Донбасу було опубліковане на тлі публічних звинувачень Москви у бездіяльності у врегулюванні донбаського конфлікту, що не традиційно для дипломатії: «Те, що зараз відбувається у світовій дипломатії , а раніше цього не було, і тому саме стало дуже багато лукавства. Зневірившись щось пояснити, і на тлі ось цих публічних звинувачень Москви в бездіяльності – ось такий блискучий крок було зроблено. Так, це не традиційно для дипломатії, але, з іншого боку, нетрадиційно лукава обстановка вимагає, напевно, нетрадиційних рішучих дій». Так він відповів на протести голів зовнішньополітичних відомств Німеччини й Франції, які обурилися неузгодженою односторонньою публікацією секретного дипломатичного листування.
З часів Лева Троцького, який опублікував у 1917-1918 роках секретні дипломатичні угоди та договори царського та Тимчасового урядів, подібного в дипломатичній практиці начебто не траплялося. Що ж, таку дипломатію справді можна назвати дипломатією нетрадиційної орієнтації. Лавров і Пєсков у цьому випадку діють у межах програмної промови Володимира Путіна, виголошеної перед співробітниками МЗС РФ (це називається «розширене засідання колегії МЗС»). Те, що він говорив, справді, ніяким дипломатичним канонам не відповідає і знаменує відкритий перехід Кремля до того, що можна назвати «дипломатією нетрадиційної орієнтації». Що ж, у Росії, як відомо, все робиться через одне місце, і дипломатія тут не є винятком. Нічого принципово нового у викладі російської позиції стосовно основних міжнародних проблем цього разу не прозвучало, натомість Путін обачливо проговорився про те, які реальні цілі переслідує Росія у світовій політиці.
Він прямо заявив: «…Наші попередження останнього часу все-таки даються взнаки і дають певний ефект: відоме напруження там (у країнах НАТО – Б.С.) все-таки виникло. У зв'язку з цим два моменти тут бачу. По-перше, треба, щоб цей стан у них зберігався якомога довше, щоб їм на думку не спадало влаштувати нам на наших західних рубежах якийсь непотрібний нам конфлікт, а нам конфлікти не потрібні. І друге: треба обов'язково вже ставити питання, Сергію Вікторовичу, треба ставити питання про те, щоб добиватися надання Росії серйозних довгострокових гарантій забезпечення нашої безпеки на цьому напрямку, тому що так існувати і постійно думати про те, що там завтра може статися, Росія не може. Зрозуміло, і я ось бачу, незважаючи на те, що маски надіті у багатьох, проте по очах видно, що виникають скептичні посмішки з приводу того, чи можна розраховувати і сподіватися на серйозність можливих домовленостей у цьому напрямку, маючи на увазі, що ми все-таки маємо справу з, м'яко кажучи, не дуже надійними партнерами: вони легко відмовляються від будь-яких колишніх домовленостей. Проте, хоч би як складно це було, працювати над цим потрібно, і я прошу вас це мати на увазі».
Тут справді можна бачити революційний перехід до нетрадиційної дипломатії. Традиційна дипломатія якраз однією з головних своїх цілей ставить зменшення напруженості в міжнародних відносинах, оскільки саме напруженість провокує конфлікти, зокрема збройні. На стимулювання напруженості з метою подальшої агресії працювала лише дипломатія тоталітарних країн XX століття. Але лідери цих держав, зокрема й СРСР, усе ж таки уникали прямо говорити про це, звинувачуючи в зростанні міжнародної напруженості своїх противників, і кажучи, навпаки, про необхідність її розрядки. А Путін уперше публічно заявив, що Росія зацікавлена в зростанні міжнародної напруженості в Європі і використовує її як свою зброю. Після цього претензії на те, що російська дипломатія має забезпечити Кремлю якісь «гарантії безпеки» з боку західних країн, звучать дещо дивно, та й з промови Путіна важко зрозуміти, в чому саме мають полягати ці гарантії. Можна лише припустити, що російський президент добивається для Росії сфери впливу на всьому пострадянському просторі, а можливо – й у Східній Європі. Але це мрії нездійсненні, оскільки подолати опір народів цих регіонів, та ще й які у тій чи іншій формі одержують підтримку Заходу, Росія зможе.
У промові Путіна можна знайти лише один позитивний момент. Якщо Володимир Володимирович закликає підтримувати напруженість у відносинах із Заходом, то нинішня міграційна криза на польсько-білоруському кордоні та чергова «військова тривога» біля кордонів України – це скоріше засіб підтримки напруженості, а не підготовка до реальної російської агресії проти України та країн Балтії.
Міграційну кризу на білорусько-польському кордоні, як вважає Путін, західні держави використовують як засіб для тиску на Мінськ і при цьому забувають власні зобов'язання у гуманітарній сфері. Давайте подивимося, як польські силовики поводяться сьогодні на кордоні – все ж таки ви бачите, інтернет дивіться, телебачення. Перше, що спадає на думку: дітей шкода, маленькі діти там. Ні, поливають водою та сльозогінним газом, гранати кидають туди. Вночі вздовж кордону гелікоптери літають, сирени вмикають».
Путін, зрозуміло, не згадав, що міграційна криза – цілком на совісті Олександра Лукашенка, який би ніколи не ризикнув піти на цю авантюру без прямої санкції Кремля. Ну, а слова Путіна про страждання маленьких дітей, що скупчилися на кордоні, – це чистої води крокодилові сльози. Коли російська та сирійська урядова авіація здійснювали невибіркові бомбардування сирійських міст і сіл, коли сили Асада цькували за допомогою ВВ непокірні міста, гинули десятки та сотні дітей, але тоді Володимира Володимировича це не хвилювало, і він звинувачував у їхній загибелі «терористів».
Торкнувся Путін і «української кризи»: «Серед найбільш гострих і чутливих, звичайно, для нас – це насамперед внутрішньоукраїнська криза, поки вона далека від вирішення, на жаль. Україна демонстративно не виконує своїх зобов'язань щодо мінського комплексу заходів, як і домовленостей, досягнутих у «нормандському форматі». На словах наші партнери по «нормандському квартету» – ФРН, Франція – не заперечують значення Мінських угод. До речі, не можна забувати, що ці Мінські угоди набули форми норми міжнародного права – прийняті відповідні рішення Ради Безпеки ООН. Але насправді, на жаль, [ФРН, Франція] потурають курсу сьогоднішнього київського керівництва на їх [Мінських угод] демонтаж, що заводить переговори та саме врегулювання, на жаль, у безвихідь.
Проте посередницькі зусилля у Контактній групі та «нормандському форматі» важливо продовжувати – наполегливо продовжувати, енергійно, оскільки інших міжнародних механізмів сприяння внутрішньоукраїнському врегулюванню не існує, як немає альтернативи виконанню самих Мінських домовленостей у повному обсязі.
При цьому треба враховувати, що західні партнери загострюють ситуацію постачанням Києву летального сучасного озброєння, проведенням провокаційних військових маневрів у Чорному морі, та й не лише у Чорному – та інших регіонах, близьких до наших кордонів. Щодо Чорного моря, то це взагалі виходить за певні рамки: на відстані 20 кілометрів від нашого державного кордону літають стратегічні бомбардувальники, а вони, як відомо, несуть дуже серйозну зброю».
Тут що не слово, то брехня. Йдеться не про внутрішньоукраїнський конфлікт, а про гібридну війну з боку Росії. Мінські угоди в принципі виконати неможливо, оскільки в них закладено непереборну суперечність. Відновлення контролю України над окупованими територіями Донбасу та їхнім кордоном з Росією вважається неможливим до проведення місцевих виборів відповідно до українського законодавства. Але проведення таких виборів можливе лише після встановлення контролю України над так званими ДНР та ЛНР та кордоном з Росією. Мінські угоди ніколи не набували і не можуть набути статусу норми міжнародного права. Згадування їх у резолюціях Ради Безпеки чи Генеральної Асамблеї ООН їх такими не робить. Летальну зброю Україні західні держави почали постачати лише після того, як окупована частина Донбасу виявилася буквально нашпигованою найновішими російськими озброєннями й бойовою технікою та російськими регулярними військовими частинами. Претензії щодо переміщень кораблів і літаків НАТО вздовж російських кордонів виглядають більш ніж дивно, оскільки російських кордонів вони не порушують і, що ще важливіше, до відповідних дій країни НАТО почали вдаватися лише у відповідь на аналогічні дії Росії, що почалися значно раніше.
Можливість реального російського широкомасштабного вторгнення в Україну, про яке зараз так багато говорять у Вашингтоні і в Києві, зрештою, залежить від того, чи попередив Білий дім Кремль про те, що таке вторгнення може спричинити відправку американських військ в Україну. Цілком імовірно, що таке попередження передав глава ЦРУ під час свого нещодавнього візиту до Москви. На користь цієї версії може свідчити попередження Вашингтона європейським союзникам про необхідність вжити заходів щодо допомоги Україні в разі російського нападу. А такі заходи є неможливими без участі США. Звичайно, Вашингтон може блефувати, але навряд чи Москва ризикне це перевірити. У 2018 році подібна перевірка в Сирії обернулася ліквідацією бригади «Вагнера» - найбоєздатнішого з'єднання російських сухопутних військ (за американською версією, тоді рішення ухвалювало виключно американське регіональне командування; але я все ж таки підозрюю, що санкцію Білого дому на застосування сили теж отримали). У випадку ж з Україною наслідки можуть виявитися для Москви ще катастрофічнішими, ніж у 2018 році в Сирії.
