Успішно шантажуючи Європу на газовому фронті, Володимир Путін прагне розвинути успіх і добитися сприятливих для себе результатів також і на українському фронті. Президент Росії провів термінові телефонні перемовини з Ангелою Меркель і Еммануелем Макроном. Згідно з версією кремлівської пресслужби, під час цих перемовин було «докладно обговорено ситуацію, що викликає занепокоєння у зв’язку з пробуксовуванням процесу вирішення внутрішньоукраїнського конфлікту. При цьому три лідери наголосили на важливості реалізації Мінських домовленостей 2015 року як безальтернативної основи врегулювання. Була також підкреслена зацікавленість у подальшій координації зусиль Росії, Німеччини й Франції у «нормандському форматі»». Путін же нібито «дав принципову оцінку лінії київської влади, яка вперто ухиляється від виконання як своїх зобов’язань щодо Мінських угод, так і домовленостей, досягнутих на попередніх «нормандських» самітах», зокрема на Паризькій зустрічі 9 грудня 2019 року.
Учасники телефонної розмови доручили своїм політичним радникам і міністерствам закордонних справ інтенсифікувати контакти щодо лінії «нормандської четвірки» і підготувати зустріч глав зовнішньополітичних відомств, а якщо пощастить, то й «нормандський» саміт. Путін, безсумнівно, враховує два важливі чинники. Ангела Меркель, що йде в найближчі кілька місяців з посади федерального канцлера, дуже б хотіла під завісу досягти помітного прогресу у вирішенні українсько-російського конфлікту або хоча б підготувати умови для цього. У Еммануеля Макрона, навпаки, через півроку, у квітні 2022 року, мають бути президентські вибори, на яких він хотів би переобратися. І зовнішньополітичний успіх у вигляді досягнення врегулювання конфлікту в Донбасі (або хоча б видимості такого врегулювання) був би йому корисний для перемоги на виборах, хоча навряд чи б мав тут вирішальне значення.
Однак Путін вважає за краще зараз максимально підняти ставки на українському напрямку. І тут несподівано з’являється стаття експрезидента Росії і нинішнього заступника голови Ради Безпеки Росії, тобто Путіна, Дмитра Медведєва про Україну й російсько-українські відносини. Дмитро Анатолійович зазвичай виконує щодо України, та й у інших зовнішньополітичних питаннях, роль «злого слідчого», щоб Володимиру Володимировичу було потім зручніше виступати в переговорах із Заходом, що з США, що з членами «нормандської четвірки», в ролі «доброго слідчого», стримувати жорсткі медведєвські вимоги. У цю гру грав ще Сталін з Молотовим у роки Другої світової війни, і Путін цю тактику повністю перейняв. Цього разу Медведєв свою статтю (швидше за все, написану його спічрайтерами) під гучною назвою «Чому є безглуздими контакти з нинішнім українським керівництвом» передав у газету «Коммерсантъ» — видання досить популярне, яке читають. Медведєв стверджує, з безсумнівним антисемітським підтекстом і в досить хамській манері (намагається наслідувати Путіна), що «українські керівники, особливо перші особи, — люди, які не мають ніякої стійкої самоідентифікації. Нещасні люди. Хто вони, громадянами якої країни є, де їхнє коріння, яка їхня історична ідентичність, етнічна складова, яким богам вони моляться? Ким вони почуваються? Вони «щирі» українці? «Європейці»? Росіяни? Євреї? Татари? Угорці? Караїми? Нинішній президент цієї змученої країни — людина, що має певні етнічні корені, все життя говорив російською мовою. Більш того, працював у Росії і отримував значні кошти з російських джерел. Проте в певний момент, ставши керівником держави, через страх отримати черговий «майдан», спрямований проти його особистої влади, повністю змінив політичну й моральну орієнтацію. А по суті — відмовився від своєї ідентичності. Почав ревно служити найбільш оскаженілим націоналістичним силам України (які, треба зізнатися, там завжди були, але становили щонайбільше 5-7% активного населення). Можна лише уявити, наскільки огидно йому було зробити подібне моральне «сальто-мортале». Це нагадує божевільну ситуацію, коли представники єврейської інтелігенції у нацистській Німеччині з ідейних причин попросилися б на службу в СС».
Про те, що змучила Україну передусім безупинна російська агресія, Медведєв, певна річ, не говорить. Зате дає зрозуміти, що на Володимира Зеленського та його адміністрацію в Кремлі покладали певні надії, якщо не перетворити його на російську маріонетку, то домогтися того, щоб Зеленський задовольнив головні російські побажання в плані врегулювання в Донбасі і не порушував питання про Крим. І заради цього Москва не пошкодувала б грошей на банальний підкуп української влади. Однак Зеленський надій, що покладалися на нього Кремлем, не виправдав, і тепер, на думку Медведєва, з ним узагалі краще не мати справи: «Як у такій ситуації з ним можна вести переговори і домовлятися? Ніяк. Українські керівники нинішньої генерації — люди абсолютно несамостійні... Країна перебуває під прямим іноземним управлінням. Причому управління це набагато жорсткіше, ніж взаємодія СРСР з окремими соціалістичними країнами в певний період ... США нічого не потрібно від України, крім протистояння з Росією, тотального стримування нашої країни і створення того, що було влучно названо «Анти-Росією». А отже, таке союзництво вкрай неміцне і в якийсь момент розлетиться в прах. Надії на членство в НАТО і Євросоюзі так само ефемерні з цілком очевидних причин. Сама Україна не має ніякої цінності на лінії прямого протистояння західних сил (зокрема потенційно військового) з нашою країною. Дурнів боротися за Україну немає. А нам з васалами справу мати безглуздо. Справи треба вести з сюзереном... Таким «партнерам» у міжнародних відносинах, які змагаються в постійній брехні, немає й не може бути довіри. А отже, і переговори з ними абсолютно безглузді».
У зв’язку з цим Медведєв пропонує «дочекатися появи на Україні притомного керівництва, націленого не на тотальну конфронтацію з Росією на межі війни, не на організацію дебільних «Кримських платформ», створених для обдурення населення країни та підкачування своїх м’язів перед виборами, а на вибудовування рівноправних і взаємовигідних відносин з Росією. Ось тільки з таким керівництвом України й варто мати справу. Росія вміє чекати. Ми люди терплячі».
Ну, щодо того, скільки разів брехали і Путін, і Медведєв, і Лавров, навіть нагадувати не варто. Але на практиці медведєвські вимоги, в разі їхньої реалізації, повернуть Україну, навіть у разі збереження формальної незалежності, приблизно до того ж становища, яке вона займала у складі СРСР. Ну а в ролі прийнятного для Росії керівника України, з яким можна вести справи, добре прочитується Віктор Медведчук. Медведєв і Путін чудово розуміють, що жоден з нинішніх керівників України, а також ті, хто може змінити їх у недалекому майбутньому, на виконання подібних вимог ніколи не підуть, а той же Медведчук може прийти до влади в Україні лише на російських багнетах, чого не допустять США. Тому демарш Медведєва спрямований тільки на те, щоб Путіну на майбутніх переговорах було легше протиснути врегулювання на Донбасі на російських умовах, представивши їх як розумний компроміс порівняно з максималістськими вимогами, висунутими в статті Медведєва. Путін явно сподівається отримати згоду Німеччини і Франції на проведення виборів в окупованій частині Донбасу під контролем російських маріонеток і російських військ, а також на те, що Берлін і Париж зможуть змусити Київ прийняти ці умови.
Явно в контексті можливого врегулювання на Донбасі до Москви заспішила заступник державного секретаря США Вікторія Нуланд. Заради її візиту американцям довелося виключити одного росіянина зі списку санкцій, оскільки Нуланд перебувала під російськими санкціями. Те, що в Москві відбулася зустріч із заступником голови адміністрації президента Дмитром Козаком, відповідальним за український напрямок, доводить, що Україна буде однією з головних тем московських переговорів, якщо взагалі не найголовнішою. Вашингтон явно занепокоївся можливими політичними наслідками російського енергетичного шантажу і хоче отримати гарантії, що Росія не намагатиметься підпорядкувати собі Україну, вести проти неї бойові дії й застосовувати енергетичну зброю. Але досягти цього можна буде лише в тому випадку, якщо Америка зможе пред’явити вагомі козирі, пригрозивши неприйнятними для Росії наслідками в разі прямої агресії проти України або спроби обрушити українську економіку.
Щоб успішно боротися з російським енергетичним шантажем, країнам Заходу необхідно зрозуміти, які цілі переслідує в цьому випадку Путін. Тут, зрозуміло, і вимога звільнити «Північний потік-2» з-під дії газової директиви ЄС, тут і спроба домогтися поступок у питанні про європейський вуглецевий податок, який загрожує багатомільярдними втратами російським постачальникам палива і сировини на європейський ринок. У той же час Путіну невигідно надовго обрушувати світові енергетичні ринки або дуже тривалий час утримувати їх у нестабільному стані. Це загрожує світовою економічною кризою, від якої Росія постраждає більше багатьох інших країн, зокрема через падіння цін на енергоносії. Але по-справжньому протистояти енергетичному шантажу Європа і Північна Америка зможуть лише тоді, коли припинять безглузду боротьбу проти глобального потепління, особливо в епоху пандемії. Ця боротьба вимагає величезних коштів, роздуває вогнище інфляції і веде до зростання цін на енергоносії, зокрема вуглеводневі. Однак досі здається малоймовірним, що боротьба з парниковими викидами припиниться найближчими місяцями, хоча, напевно, пізніше здоровий глузд, я сподіваюся, візьме гору.
